Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

По тому, як кошовий отаман Мороз, разом із майже шістьма сотнями своїх козаків, загинув у битві поблизу грецького міста Міссолонга, Задунайську (Дунавецьку) Січ очолив досвідчений, випробуваний старшина Василь Смик. Людиною він виявився діяльною і тямущою, яка розуміла, що козакові треба жити не війною, а миром, отож дбала про розбудову козацьких поселень, про налагодження рільництва. Це при ньому козацькі господарники почали утверджуватися не лише на ланах, але й на ринках румунських міст Тульчі, Галаца та Браїли, де вже з'явилися свої представники, оптовики-перекупники, котрі допомагали козакам збувати все вирощене та вироблене ними на полях та по домашніх фермах.

Василь Смик не лише заохочував, але й допомагав формувати гурти козаків-поселенців, які вирушали в поближні волості на заробітки, даючи змогу валахам на іншим заможним господарям впорюватися з косовицею, збиранням винограду, кукурудзи. Серед козаків завелося чимало чудових майстрів, які могли поставити хоч дім, а хоч церкву; були вправними теслями та столярами, мулярами і човнярами.

Для кошового це було принципово: націлити мирні зусилля козаків на працю в полі, на мисливство та рибальство, на ремесла. Тож, де тільки можна було, він сприяв формуванню козацьких мисливських та рибальських ватаг, оскільки все це допомагало йому уникнути страшної пошесті, котра, через неробство, починала розповсюджуватися по задунайських землях: чимало козаків, звиклих до зброї та війни, але не звиклих до тяжкої щоденної праці, почали збиватися в гурти розбійників, що діяли по лісах навколишніх повітів.

Відтак про козаків почала розповсюджуватися лиха слава, як про розбишак та грабіжників. А це змушувало й населення, й владу з підозрою ставитися до всього січового товариства.

Та, якими б не були успіхи козацтва на придунайських нивах Добруджі, все ж таки передусім вони залишалися людьми військовими, і поселення їхні теж жили за законами військових, де в кожній хаті була напоготові зброя, і звідки, за першим покликом кошового отамана, повинні були вирушати на війну козацькі сотні та полки. В ті часи - 1821 -1822 роки, - коли на чолі Коша випало стояти Василеві Смику, Туреччина не воювала, але все ж таки в провінціях-колоніях імперії було неспокійно, щойно туркам вдалося - не без допомоги козаків-задунайців - придушити повстання греків, як розпочалися вже не лише політичні, але й збройні хвилювання в Молдові та Валахії.

Особливо активно готувалися до виступу проти турків валахи. В 1821 році в них з'явився досить впливовий ватажок — Тудор Владимиреску (1780-1821). Син заможного селянина-валаха, він прославився тим, що під час російсько-турецької війни 1806-1812 років сформував та очолив загін румунських добровольців, які воювали на боці росіян. Він та його однодумці сподівалися, що російські війська увійдуть в Валахію і допоможуть їй здобути незалежність. Але цього не сталося. Чималі сподівання Владимиреску покладав також на успішне повстання греків. Відтак, налагодив щонайтісніші зв'язки з грецьким визвольним товариством "Гетерія", на чолі якого стояв А. Іпсіланті. Та схоже, що часи еллінських легіонів, часи царя Леоніда і Спарти в Греції давно минулися; повстання 1821 виявилося погано організованим, а загони повстанців не являли світові ні особливої мужності, ні завзяття.

Все ще розраховуючи на підтримку росіян та грецького товариства "Гетерія", Тудор Владимиреску, вже в січні 1821 року підняв повстання. Певний час воно користувалося успіхом. Військо повстанців постійно зростало та набувало досвіду. В березні 1821-го основні їхні сили почали підходити до столиці Валахії Бухареста, де теж формувалися підпільно-повстанські гурти. Проте удар в спину повстанню було завдано звідти, звідки його ніхто не чекав.

У складі повстанців діяв великий загін греків-добровольців на чолі з самим А. Іпсіланті. Так ось, в ті дні, коли повстанці вже готувалися до боїв за Бухарест, Іпсіланті, який постійно конфліктував з Тудором Владимиреску і не бажав бачити його на чолі повстання, наказав своїм прихильникам схопити вождя повстанців. І ті схопили й розстріляли його.

Можливо, всі ці події так і залишилися б поза нашою увагою, оскільки належать історії греків та валахів. Але вони ще й зачіпали інтереси Османської імперії, а отже, й інтереси "оттоманських козаків" - як називали тоді задунайців. Загалом кошові отамани досить неохоче піднімали своїх козаків на придушення антитурецьких повстань в провінціях імперії, оскільки й самі перебували в такому ж становищі, як жителі цих національних провінцій. Крім того, Василь Смик добре розумів, що кожне нове повстання ослаблює імперію, тобто об'єктивно діє на користь поневоленої України, значна частина земель якої перебувала під гнітом османів. А ще він пам'ятав, що коли йшлося до походу в Грецію, кошовий Григорій Головатий відмовився вести козацький полк під Міссалонг, і туркам довелося відкликати для цього колишнього кошового Мороза, який на той час уже був ченцем одного з афонських монастирів. Що ж до Смика, то він вирішив, що краще вже сам очолюватиме козаків, бо якщо відмовиться, турки знайдуть іншого старшину, дії якого контролювати він не зможе.

Сформувавши козацький полк, Василь Смик надійшов з ним у розпорядження турецького командування. Відомо, що турки, не дуже покладаючись на козаків, які й не приховували свого співчуття до повстанців, використовували їх здебільшого в якості допоміжної військової сили, яка несла жандармську службу, упокоряючи дрібні загони повстанців та охороняючи від них шляхи й окремі поселення. Але схоже, що цього разу козацький полк виявися на вістрі турецького карального рейду. Якихось подробиць його ми не знаємо, проте відомо, що влітку 1821 року козаки навіть увійшли до Бухареста. Якби козацький полк не був повноцінною бойовою одиницею, яка увійшла до столиці Валахії разом з турецькими частинами, турки навряд чи дозволили б йому розквартировуватися там. Але залишилися документальні свідчення очевидців, які стверджують, що і в столиці, і в околицях її козаки намагалися більш-менш лояльно ставитися до повстанців та й взагалі, до валахів. І навіть відомо, що чимало козаків — в козацьких поселеннях завжди відчувався брак дівчат - оженилися на місцевих красунях, ясна річ, християнках.

Якимись особливими подвигами під час придушення цього повстання ні сам кошовий Василь Смик, ні його козаки не відзначилися. Вже хоча б тому, що вони й не прагнули цього.

Повернувшись наприкінці року з козаками на Січ, Василь Смик знову заходився дбати про розвиток господарства. На той час з українських поселень витворилася чимала переселенська колонія, до якої охоче приставали все нові й нові хвилі втікачів з України. І кошовому, як адміністраторові цієї колонії, треба було дбати про їх облаштування, про нові землі та житло для родин. Можливо, він і видався січовикам не таким уже й войовничим та заповзятим, бо наприкінці 1822 року вони обрали собі нового кошового. Проте чимало родин втікачів завдячували йому своїм добробутом, і козаки ще довго згадували про нього, як про мудрого господарника, котрий умів налагодити взаємини і з січовим товариством, і зі старостами козацьких поселень, і, що дуже важливо, з турецькою адміністрацією. Тобто справу свою, як кошовий отаман, Василь Смик знав, а це головне, що від нього вимагалося.