Історичне джерелознавство: Підручник

З висоти XXI ст. людство дедалі пильніше оглядає й осмислює свою багатовікову історію, її повчальні уроки. Спираючись на досвід минулого, воно шукає відповідей на болючі проблеми й намагається визначити оптимальні шляхи розв'язання насущних завдань сьогодення.

Ось чому неухильно зростає роль історичної науки, покликаної давати якомога глибші знання, створювати повнішу і правдивішу картину зародження та розвитку світової цивілізації, а також історії кожного окремого етносу, включаючи й український.

Усі надбання історичної науки, все багатство історичних знань і досвіду ґрунтуються на обширній джерельній базі. Джерела для історика немов цеглини для будівельника, без них немислимо створити будь-яку наукову історичну працю. Якби історія позбулася джерел, фактів та аргументів, вона б перестала бути наукою, учителькою життя. Як зазначав видатний український учений і письменник Іван Франко у своїх спогадах про О. Терлецького, для історика важливі не загальні тези, а факти, аргументи, які він черпає з джерел, піддаючи їх критиці, аналізу, встановлюючи їх автентичність і вірогідність. На відміну від публіциста історик саме на цю сторону справи звертає основну увагу.

Вивченням джерел, теорії і практики їх використання займається спеціальна галузь історичних знань — історичне джерелознавство. Тривалий час джерелознавство відносили до так званих допоміжних історичних дисциплін. Між тим поняття "допоміжна дисципліна" далеко не точно й не повною мірою окреслювало суть і призначення джерелознавства, його місце в системі історичної науки. Джерелознавство відіграє не обслуговуючу, не другорядну, не допоміжну, а цілком самостійну, спеціальну роль, є невід'ємною частиною і займає провідне місце в структурі історичної науки. Ось чому протягом останнього десятиріччя за джерелознавством закріпилось визначення як спеціальної галузі історичної науки. Історичне джерелознавство має свій предмет і об'єкти вивчення, систему специфічних дослідницьких методів. Джерелознавство, як і історіографія, входить до переліку наукових спеціальностей, за якими присуджуються наукові ступені в Україні.

Історичне джерелознавство займає винятково важливе місце і відіграє дедалі більшу роль у професійній підготовці істориків. Важко уявити собі образ модерного історика, який не опанував теорію і практику пошуку, виявлення, пізнання, аналізу й використання джерел як у науково-дослідній, так і в педагогічній діяльності, не оволодів сучасними методами опрацювання джерел, здобування джерельної інформації, перевірки її достовірності.

Сучасна концепція вищої історичної освіти в Україні спирається на світову і національну традиції, що передбачає вивчення самостійного нормативного курсу "Історичне джерелознавство", ряду спеціальних курсів з джерельної бази української, зарубіжної та всесвітньої історії, а також спеціальних історичних дисциплін: палеографії, геральдики, сфрагістики, нумізматики, ономастики та ін. Витоки цієї традиції пов'язані із зародженням давньоукраїнської міфологи, усної народної творчості, літописання, з діяльністю Острозької та Києво-Могилянської академій, Львівського, Харківського, Київського, Одеського, Чернівецького, Дніпропетровського та інших університетів.

Курс історичного джерелознавства в Університеті Св. Володимира був започаткований у 1880/81 навчальному році одним із піонерів українського історичного джерелознавства і творців Київської історичної школи документалістів Володимиром Антоновичем ² . У праці "Моя сповідь" він наголошував, що будь-які судження історика не можуть бути голослівними, а мають доводитись науково і добросовісно, базуватись на документах, вірогідних фактах, історичних джерелах ³ . Оцінюючи заслуги В. Антоновича перед українською історичною наукою, відомий історик, професор Київського університету О. Гермайзе підкреслював, що "з Антоновичових часів закріпилась у нашій історіографії оця нова традиція документалізму" ⁴ .

Неперевершеним зразком подвижницької праці в царині джерелознавства, пошуку, збирання, дослідження і публікації джерел є діяльність учня В. Антоновича, найвидатнішого українського історика М. Грушевського, творця першої документальної історії українського народу — багатотомних "Жерел до історії України-Руси". За словами Д. Багалія, "Історія України" М. Грушевського відповідала вимогам тогочасної європейської методології, була підсумком усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стояла на рівні з аналогічними історіями інших народів ⁵ .

Незважаючи на різноманітні трансформації і перебудови, джерелознавство ось уже друге століття викладається в Київському університеті, проводяться тут і джерелознавчі дослідження. Історичне джерелознавство є нормативним курсом навчальних планів усіх історичних факультетів вузів нашої держави. Його вивчення — неодмінна умова підготовки висококваліфікованих бакалаврів, спеціалістів і магістрів історії, істориків-архівістів, археологів, етнологів, музеєзнавців, один із чинників прищеплення їм дослідницьких навиків, формування історичної культури і методологічної зрілості викладачів та науковців, їх професійно-педагогічної майстерності.

Джерелознавство має велике значення не лише для оновлення кадрового потенціалу істориків, їхнього професійного зростання, а й для практики пошуку, збагачення і використання джерельної бази української та зарубіжної історії, підвищення наукового рівня досліджень. Особливо зростає роль джерелознавства в сучасних умовах, коли джерельна база історії українського народу, з одного боку, поповнюється новим масивом історичних пам'яток, включаючи й зарубіжну архівну україніку, а в науковий обіг вводяться невідомі або замовчувані досі джерела, а з іншого — відбувається процес очищення її від фальсифікацій і спотворень, долаються нашарування ідеологічно-класового підходу до відбору та інтерпретації джерел.

Марксистська парадигма класового підходу до джерелознавства, що набула абсолютизації в радянській історіографії, розглядаючи джерело як скарбницю фактів, необхідних історику для реконструкції минулого, зосереджувала головну увагу на методиці здобуття інформації. Водночас ігнорувався той факт, що джерелознавство — це, насамперед, метод, система пізнавальних процедур, пов'язаних з аналізом і синтезом джерел, які дають змогу з'ясувати їхнє походження, авторство, особливості функціонування в тих конкретно-історичних умовах, в яких ці джерела були створені, і складають фундамент будь-якого історичного дослідження.

Ось чому в сучасних умовах пріоритетне місце в теоретичному джерелознавстві відводиться поряд з дослідженням змісту критичному аналізові, що набуває особливої актуальності у процесі інтеграції наук про людину і суспільство. Все це диктує необхідність подальшої розробки теоретико-методологічних проблем джерелознавства, джерелознавчої практики, підготовки нових навчальних і методичних посібників, критичного переосмислення набутого досвіду.

Подальшому розвиткові історичного джерелознавства як спеціальної галузі історичної науки і навчальної дисципліни, поліпшенню його викладання у вузах, які здійснюють підготовку істориків, має сприяти даний підручних, підготовлений зусиллями професорів і доцентів кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Підручник акумулює творчий доробок не тільки нинішніх викладачів кафедри, а й представників попередніх генерацій її професорсько-викладацького складу, зокрема Ф. Шевченка, А. Введенського, М. Варшавчика, В. Стрельського, С. Яковлева, В. Замлинського, О. Долинського, А. Іваненка та ін. Автори врахували джерелознавчі напрацювання й інших українських та зарубіжних істориків, насамперед С. Білоконя, Г. Боряка, Я. Дашкевича, Л. Дубровіної, М. Дмитрієнко, Я. Ісаєвича, М. Ковальського, І. Крип'якевича, М. Литвиненка, Р. Ляха, О. Мацюка, І. Матяш, С. Макарчука, Ю. Мицика, В. Підгаєцького, В. Сергійчука,

B. Ульяновського, А. Санцевича, Г. Швидько. Було взято до уваги й один з найкращих на сьогодні курсів лекцій з писемних джерел української історії проф. C. Макарчука ⁶ .

Структура підручника відповідає навчальній програмі курсу з історичного джерелознавства і враховує ту обставину, що окрім даного курсу студентам історичного факультету читаються автономні курси з джерелознавства всесвітньої та української історії, з архівознавства, археографії, спеціальних історичних дисциплін. Підручник складається з двох частин.

У першій частині (I—V розділи) з'ясовуються теоретично-методологічні і методичні проблеми: предмет, методи і структура джерелознавства, теорія джерела, його природа та інформативні можливості, класифікація джерел, методика й основні етапи опрацювання та використання джерел у наукових дослідженнях і педагогічній практиці. Друга частина містить стислу характеристику основних груп джерел з історії України, зокрема речових, зображальних, писемних та ін., а також методичні рекомендації щодо їхнього дослідження та використання джерельної інформації.

Авторський колектив з вдячністю сприйме критичні зауваження та конструктивні пропозиції щодо подальшого вдосконалення структури підручника і його змісту.

Бібліографічні посилання

1. Див.: Франко І. Я. Спогади. Др. Остап Терлецький //НТШ. T. 50. С. 59.

2. Див.: Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880 — 81. Київ, 1995.

3. Див.: Антонович В., Б. Моя сповідь. Вибрані історично-публіцистичні твори. Київ, 1995. С. 75, 85.

4. Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії// Україна. 1928. Кн. 5. С. 30.

5. Див.: Ювілей академіка М. С. Грушевського. 1866 — 1926. Київ, 1926. С. 8.

6. Макарчук С. Писемні джерела з історії України. Курс лекцій. Львів, 1999.