Історія нових незалежних держав: Навчальний посібник

За часів розвиненого соціалізму Молдавію називали тільки "квітучою", "республікою — садом", де жодних невдоволень існуючим ладом не висловлювалося. Навіть у сучасній літературі важко знайти прізвища дисидентів. Першим етапом відходу Молдавії від СРСР було висунення питання про мову. У журналі "Ністру" (друкований орган Спілки письменників республіки), у № 4 за 1988 р., уперше була оприлюднена приблизна платформа молдавського національного руху, що передбачала насамперед реформи у сфері мови, заміну шрифту з кирилиці на латиницю, визнання ідентичності румунської і молдавської мов та ін. Як і у випадку інших радянських республік, головним виразником націоналістичних настроїв виступив Народний Фронт (НФМ). Його заснували прорумунськи налаштовані представники творчої інтелігенції 20 травня 1989 р., він домагався легалізації дуже активно, збирав юрби прихильників на демонстрації з різних приводів: права жертв сталінських репресій, повернення нерухомості православній церкві, підтримка перебудови тощо.

Влітку 1989 р. у Кишиневі пройшли багатолюдні демонстрації під гаслом "Молдавія — молдаванам!". Демонстранти вимагали політичної та економічної самостійності Молдавії, анулювання наслідків німецько-радянського договору 1939 р., визнання за молдавською мовою статусу офіційної. Незадоволення спрямувалося проти російськомовного населення, яке становило 36 % загальної чисельності. На його адресу на масових мітингах лунало: "Валіза — вокзал — Росія!" Інтереси російськомовних громадян захищала партія "Единство". Вона теж починала з мовного питання. У серпні 1989 p. у столиці Молдавії мітингували прихильники НФМ, росіяни й окремо від них гагаузи.

31 серпня 1989 р. Верховна Рада МРСР проголосила молдавську мову офіційною в "політичній, економічній, соціальній і культурній сферах". Був прийнятий Закон "Про повернення молдавській мові латинської графіки". Хоча за меншостями резервувалося право розмовляти рідними мовами, офіційні особи на місцях мали використовувати молдавську і їх звільняли, якщо вони не відповідали вимогам екзамену.

У серпні — вересні 1989 р. йшли жорстокі дебати стосовно статусу російської мови. У столиці республіки прихильники НФМ убили російського підлітка. Восени було розорено і спалено редакцію "надто московської" "Молоді Молдавії". 7 листопада 1989 р. зірвали парад. 10 листопада величезний натовп прибічників НФМ учинив масові безпорядки і штурмував будинок республіканського МВС. Понад 100 його співробітників поранили.

25 лютого 1990 р. відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради Молдавської PCP. Більшість місць одержали прихильники Народного Фронту. У квітні 1990 р. зібрався новий молдавський парламент. НФМ міг приймати рішення простою більшістю голосів, він поставив своїх депутатів на чолі всіх 16 постійних комісій Верховної Ради і в його керівництві. Свою лінію Фронт проводив різними способами — як парламентськими, так і непарламентськими, такими як погрози і фізичний вплив на деяких депутатів, образи, вимикання мікрофонів, відверте нехтування позицією меншості та ін. Будинок BP постійно пікетували сотні прихильників НФМ, котрі піддавали російськомовних депутатів обструкції та фізичному тискові. В хід було запущено гасло "Шлях до демократії через насильство" і пояснення: "У нас на всіх, хто проти, в'язниць вистачить". Депутати, опозиційні Народному Фронтові, багато з яких було з Придністров'я, 24 травня вийшли зі складу парламенту.

27 квітня 1990 р. було змінено державну символіку і запроваджено як державний прапор синьо-жовто-червоний триколор, схожий на румунський. 23 червня 1990 р. Молдавія заявила про суверенітет, а 27 серпня 1991 р. на основі рішення Великих Національних Зборів, що відбулися у столиці республіки, парламент прийняв Декларацію про її незалежність. Більшість впливових діячів НФМ активно обстоювали об'єднання з Румунією. Проте не всі жителі Молдови на це погоджувалися.

У жовтні 1990p., як реакція на взятий владою Молдавської PCP курс на об'єднання з Румунією, утворилася самопроголошена Гагаузька республіка, яка постановила почати вибори до Верховної Ради Гагаузії. Це стало приводом для відрядження у Гагаузію автоколони з активістами Народного Фронту Молдови і "волонтерів" з Румунії в супроводі загонів міліції з метою зірвати вибори і придушити гагаузький рух за незалежність. Лунали небезпечні слова про "новий Карабах" і "криваву лазню". "Похід на Гагаузію" очолив прем'єр-міністр Молдавії Мірча Друк. Під час акції були численні жертви з боку гагаузів. Ескалації конфлікту вдалося уникнути завдяки втручанню частин Збройних сил СРСР.

Гагаузи вимагали свого національного вираження, національної автономії. Вони її одержали пізніше — 23 грудня 1994 р. парламент Республіки Молдова прийняв закон про територіальну автономію Гагаузи(Гагауз Ері). Гагаузи згодилися залишитися частиною Молдови.

Наприкінці 1990 р. після безальтернативних виборів за підтримки НФМ першим президентом Молдови стає Мірча Снегур (з 1985 р. — секретар ЦК КП Молдавії, з квітня до вересня 1990 р. — голова Президії Верховної Ради Молдавії). 23 травня 1991 р. Молдавська PCP була перейменована у Республіку Молдова. М. Снегур не підтримав Народний Фронт у прагненні приєднатися до Румунії. Проте виявив жорстку позицію з придністровського питання, що призвело до загострення конфлікту.

Придністров'я становить 12,2 % території Республіки Молдова, на якій сконцентровано понад 40 % її економічного потенціалу. Тут живе трохи більше, ніж півмільйона представників різних народів: молдавани, українці, росіяни, болгари, євреї та ін. Етнічні молдавани складають меншість — 32 %, більша частина населення — росіяни й українці (відповідно 31 і 29 %). Проте лівий берег Дністра протягом кількох століть був військовим форпостом Російської імперії, а російська мова і культура згуртовували багатоетнічне населення. Тому населення значно орієнтоване на Росію, а молдовську мову знає незначна меншість. Тут особливо гостро постало питання про мову. У 1989 р. на підприємствах Придністров'я почалися акції протесту і страйки у відповідь на рішення молдовської влади позбавити російську мову статусу державної.

Декларації намірів приєднатися до Румунії також додали гостроти ситуації. Під час Другої світової війни Придністров'я опинилося під владою союзниці фашистської Німеччини — Румунії. Румуни відзначилися тут як жорстокі окупанти. їхня жорстокість була настільки сильною, що німецькому командуванню доводилося іноді втручатися, аби зупинити бузувірства.

У січні 1990 р. пройшов міський референдум, у результаті якого Тирасполю, столиці Придністров'я, надали статус самостійної території. Потім такі самі рішення прийняли інші райони лівобережної Молдавії. До моменту розвалу СРСР Придністров'я вже мало деякі атрибути держави, зокрема президента, парламент, міліцію. Після серпневих подій у Москві 1991 р. Молдова проголосила незалежність, на що Придністров'я відповіло таким самим актом, оформивши свою сецесію референдумом 1 грудня (98 % голосів проголосували "за") й утворивши Придністровську Молдавську Республіку зі столицею у Тирасполі. За побоюваннями румунських порядків і лінгвістичних незручностей стояли і суто економічні інтереси.

Як і в інших радянських республіках, на той час вже йшов процес набування реальної економічної влади місцевими елітами. Структура промисловості Придністров'я, де розміщувалося чимало великих промислових підприємств і високотехнологічних галузей виробництва, потребувала високоосвічених управлінських і виконавських кадрів. Такі кадри, а також партійна номенклатура формувалися тут в основному не з молдаван, а з кола загальносоюзної номенклатури, жителів великих міст Росії та України. До того ж економічно виробництво тісно пов'язувалося з іншими республіками, здебільшого з Росією та Україною. Придністровська номенклатура розійшлася з молдавською спочатку ідеологічно, оскільки не уявляла життя без Радянського Союзу. Коли останній захитався, на перший план вийшли намагання утримати у своїх руках насамперед економічну владу. Місцевій еліті вдалося об'єднати навколо себе широкі верстви населення, використовуючи не тільки етнічний фактор, а й принцип "радянськості". Людей дуже турбувала загроза втратити звичний життєвий уклад.

Після набуття Молдовою незалежності її керівники спробували повернути повсталу територію силою. З цією метою навесні 1992 р. із терміново викликаних резервістів створили перші частини молдовської армії, в озброєнні якої взяла участь Румунія. Ввечері 19 червня 1992 р. ці частини атакували місто Бендери. Штурм спричинила сутичка між молдовською поліцією і придністровськими ополченцями. В місті почалися бої. Можливо, такого і не сталося б, якби кожна зі сторін не відчувала за собою підтримки іншої держави: Молдова — Румунії, Придністров'я — Росії.

У середині 1992 р. збройні сутички між урядом і придністровцями досягли кульмінації і переросли у громадянську війну. Розгорнулися бої між урядовими військами і гвардійцями Придністров'я за Дубоссари, в Бендерах, під час яких гинули люди з обох сторін. За приблизними підрахунками, під час бойових дій з 1 березня до закінчення липня 1992 р. загинуло 1000 осіб. Більша частина міста Бендери — епіцентр конфлікту, була зруйнована, тисячі біженців залишили цей район. На боці сепаратистів виступила 14-та російська армія, яка роздавала зброю придністровській гвардії, а потім сама брала активну участь у бойових діях, використовуючи танки, артилерію і ракети. Саме ця армія на чолі з генералом Олександром Лебедем, який прибув з Москви 23 червня 1992 р., забезпечила збереження самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки. Генерал висловився конкретно: "В разі агресії ми зуміємо захистити Придністров'я".

2 липня 1992 р. керівник Республіки Молдова М. Снегур звернувся до Москви за посередництвом. 21 липня того самого року в Москві він підписав з Б. Єльциним (без представників ПМР) "Угоду про принципи врегулювання конфлікту у Придністровському районі". Згідно з цим документом бойові дії припинялися, зона конфлікту демілітаризувалася, створювалася об'єднана комісія з нагляду, і сторони брали на себе зобов'язання утримуватися від нападів на 14-ту армію. Остання мала чітко дотримуватися нейтральної позиції. З цього моменту конфлікт між Кишиневом і Придністров'ям вступив у стадію деескалації.

Московська угода 1992 р. сформулювала політико-правові принципи, на яких мав будуватися процес врегулювання придністровського конфлікту:

— повага до суверенітету, незалежності й територіальної цілісності Республіки Молдова;

— неухильне додержання прав людини, включаючи права осіб, які належать до національних меншин;

— визначення політичними методами, у тому числі парламентським шляхом, особливого статусу Лівобережжя придністровського регіону у складі Республіки Молдова;

— надання населенню Лівобережжя права самим визначати своє майбутнє у випадку зміни державного статусу Молдови;

— виключення будь-яких дій з будь-якого боку, що могли б перешкоджати врегулюванню конфлікту мирними політичними засобами.

Проте реалізація таких принципів виявилася надто складною.

28 квітня 1994 р. президенти Молдови М. Снегур і Придністров'я Ігор Смирнов підписали Заяву, яка передбачала головні напрями переговорів із "визначення державно-правового статусу Придністров'я", а також зі "становлення і розвитку державно-правових відносин". Були сформовані переговорні групи експертів для вироблення конкретних пропозицій.

19 січня 1996 р. Президент України разом із президентами Росії та Молдови уклали у Москві спільну Заяву про найшвидше врегулювання Придністровського конфлікту. Особливу увагу звернули на головне питання — визначення статусу Придністров'я в кордонах Республіки Молдова. У Заяві президенти Росії та України офіційно підтвердили готовність своїх держав бути гарантами такого статусу. 8 травня 1997 р. у Москві було укладено Меморандум про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров' ям, підписаний президентами обох сторін, а також представниками країн-гарантів. Цей меморандум став базовим документом для розробки Угоди про розподіл компетенції і делегування повноважень між Республікою Молдова і Придністров'ям. Проте каменем спотикання у розробці цього документа стало різне трактування поняття "спільна держава". Молдовська сторона ідеальною моделлю такої держави вважала унітарну державу з наданням Придністров'ю автономії, аналогічної тій, що вже надали Гагаузії. Придністровська сторона висувала пропозицію конфедерації, яка, у свою чергу, могла стати проміжним етапом на шляху до набуття повної державної незалежності від Молдови. Невизнана Придністровська Молдавська Республіка де-факто не входить до складу Республіки Молдови. Законодавча і виконавча гілки влади ПМР не визнають закони Молдови. ПМР має всі атрибути державності: прапор, столицю, президента, парламент, митниці, міліцію, фінанси.

16 червня 1999 р. у Києві відбулася зустріч, під час якої сторони дійшли згоди будувати свої відносини на принципах спільних кордонів, економічного, соціального, правового та оборонного простору. Однак після зустрічі сторони так і не зробили жодних кроків у справі практичної реалізації цих погоджених позицій.

Новий Договір про звичайні збройні сили в Європі, який унеможливлює перебування на території Молдови 14-ї армії без відповідної угоди змусив Росію вивести цей контингент. Восени 1999 р, Москва представила ОБСЄ план-графік поетапного вивезення військового майна з Молдови. Перший ешелон із ним відправили з Тирасполя 16 листопада 1999 р. Однак з того часу вивезення російських озброєнь із придністровського району припинили. Головна причина цього полягла в позиції влади Придністров'я, адже поки 14-та армія розміщена на його території, жертв немає. Тобто і досі там перебуває приблизно 2 тис. російських військовослужбовців і майже 40 тис. т зброї та боєприпасів.

У 2003 р. завдяки зусиллям заступника голови кремлівської адміністрації Д. Козака процес врегулювання вдалося зрушити з місця. На прохання президента Молдови він прибув до Кишинева й обидві учасниці конфлікту погодилися перетворити Молдову на федеративну державу. Меморандум передбачав створення федерації, в якій існуватимуть два суб'єкти, формування двопалатного парламенту і введення перехідного періоду до 2015 р.; "повну демілітаризацію майбутньої держави" при збереженні в регіоні російських миротворчих до 2020 р., демілітаризацію зони конфлікту, надання російській мові статусу державної та представництво Придністров'я у політичній системі нової федерації на паритетних із Молдовою засадах. Придністров'ю надавалося право вето, що давало змогу блокувати незручні для нього рішення.

Документ мав бути підписаний у м. Бендери, де, власне, і почалося загострення конфлікту. Проте за кілька годин до приїзду В. Путіна 25 листопада президент Молдови несподівано відмовився підписувати вже узгоджений документ, пославшись на бажання "порадитися з Європейським Співтовариством". Пізніше В. Вороній визнав, що зробив це під тиском ЄС та США, яких не влаштовує присутність у Придністров'ї російських миротворців. У самому Кишиневі відбулися масові мітинги протесту, під час яких біля посольства Росії палили російські прапори і портрети В. Путіна. Опозиція закликала молдовського президента не приставати на пропозиції російського. В липні 2004 р. Молдова призупинила свою участь у п'ятисторонніх переговорах стосовно мирного врегулювання проблеми Придністров'я. Відносини з Росією загострилися.

1 серпня 2004 р. було запроваджено економічні санкції проти Придністров'я. Митний департамент Молдови припинив розгляд митних декларацій тих економічних агентів Придністров'я, які не мали бюджетних відносин з Молдовою. Торгово-промислова палата не видавала сертифікати походження товарів з Придністровської Молдавської республіки. Міністерство транспорту і державна залізниця не давали вагонів для перевезення товарів з Лівобережжя Дністра. Приводом до введення санкцій стало закриття придністровських шкіл, у яких використовувався латинський алфавіт. Це була взаємна економічна блокада. У Придністров'ї почали зупинятися підприємства, люди виходили на масові мітинги протесту.

Ситуація пожвавішала після того, як новий президент України В. Ющенко вирішив активізувати участь у придністровському врегулюванні. Він висунув свій проект — "дорожню карту", що передбачає підключення до переговорів ЄС і США, демократизацію Придністров'я і проведення після цього виборів під міжнародним наглядом. Російських миротворців пропонувалося замінити міжнародними спостерігачами.

Восени 2005 р. за "планом Ющенка" на кордоні Придністров'я з Україною з'явилася прикордонна місія ЄС. її заснували на прохання Кишинева для боротьби з контрабандою зброї, наркотиків і торгівлі людьми, в чому молдовська влада давно звинувачує Тирасполь. У березні 2006 р. Київ на прохання Кишинева і під тиском Заходу запровадив для Придністров'я новий митний режим, зобов'язавши його підприємства оформлювати свій експорт на молдовській митниці. У Тирасполі це розцінили як "економічну блокаду".

На допомогу придністровцям прийшла Москва, заборонивши імпорт молдавських вин, 80 % якого приходилося саме на Росію. Це призвело до зупинки головної галузі економіки Молдови. "Газпром" оголосив про подвійне збільшення ціни на газ, за який Кишинів разом із Тирасполем заборгували йому понад 1 млрд дол. Молдовський президент приїхав до Москви з проханням відновити роботу міжурядової комісії, яка має врегулювати протиріччя, що виникли в економіці.

17 вересня 2006 р. у Придністров'ї відбувся сьомий після 1990 р. референдум, на якому 97,2 % учасників проголосували за продовження курсу на незалежність і наступне входження до складу Росії. І придністровське керівництво, і російське під цим розуміє збереження нинішнього статуса-кво. Першим воно потрібне для того, щоб і надалі заявляти у неформальних розмовах з журналістами: "Ми не визнані — нам все можна". Придністров'я з невизначеним статусом є своєрідною "сірою офшорною зоною", що полегшує контрабанду товарами і вивезення тіньового капіталу за кордон. Придністровське керівництво контролює економіку й отримує з цього чималий зиск.

ПМР — досить життєздатна авторитарна республіка. Як і будь-якому авторитарному режимові, їй потрібне зовнішнє конфліктогенне середовище. Для Росії статус-кво необхідний, аби залишати свої військові частини у Придністров'ї, зберігаючи контроль у цьому регіоні. Російський капітал також не втрачає можливостей у цьому районі. Щомісяця з Росії до Придністров'я надходить транш у 10 млн. дол. СІЛА, який місцеве керівництво використовує на соціальні потреби.