Історія нових незалежних держав: Навчальний посібник

22 грудня 2002 р. відбувся перший тур президентських виборів, участь у якому взяли 17 кандидатів. Жоден з них не набрав необхідних 50 % голосів виборців: чинний президент В. Адамкус отримав 40,7 % голосів, його найближчий суперник — лідер Ліберально-демократичної партії Роландас Паксас — 23,7. Проте у другому турі 5 січня 2003 р. 46-річний Р. Паксас виборов перемогу: 53,9 % голосів порівняно з 43,4 % у В, Адамкуса. За правління нового президента Литва підписала протокол про вступ до НАТО, а потім договір про вступ до Євросоюзу. 10—11 травня 2003 р. відбувся референдум про вступ Литви до Євросоюзу. У ньому взяли участь 54 % громадян, які мали право голосу. Приблизно 91 % з них висловився позитивно.

Проте перебування на президентській посаді для Р. Паксаса не було тривалим. На початку грудня 2003 р. Сейм затвердив висновки спеціальної комісії про його зв'язки з міжнародними злочинними угрупованнями. Його звинуватили у тому, що очолювана росіянином Юрієм Борисовим фірма "Авіа Балтика" надала 1,2 млн літів на передвиборчу кампанію, за що майбутній президент мав певним чином віддячити. Р. Паксас відкидав усі звинувачення і відмовлявся йти у відставку. Сейм розпочав процедуру імпічменту президента. Парламент наголосив на тому, що зобов'язання Р. Паксаса перед Ю. Борисовим суперечать інтересам народу і держави. Його звинуватили у зв'язках зі злочинними структурами, зловживанні владою (незаконному наданні литовського громадянства) і корупції. За оголошення імпічменту проголосували 86 депутатів Сейму (на одного більше, ніж було потрібно для відставки президента) за першими двома пунктами і 89 депутатів за третім пунктом. Р. Паксас став першим главою держави в Європі, якого усунули з посади в результаті імпічменту. Йому заборонили брати участь у наступних президентських виборах. У 2004 р. президентом знову було обрано В. Адамкуса (був президентом у 1998—2003 рр.) на новий п'ятирічний термін.

Вибори відбувалися у два тури: у першому В. Адамкус набрав 30 % голосів, друге місце посіла колишній прем'єр-міністр Казимера-Дануте Прунскене, у другому турі вона програла, отримавши на 5 % голосів менше, ніж В. Адамкус. Проте її виборчий штаб мав намір оскаржити результати, вказуючи на збій у роботі комп'ютерної системи підрахунку голосів.

К.-Д. Прунскене у свій час була не тільки прем'єр-міністром, а й символом незалежної Литви. Проте їй не вдалося уникнути "полювання на відьом", яке мало місце на початку незалежності її держави. Одним з актів нової Верховної Ради у 1990 р. була вимога до всіх, хто співпрацював із радянськими секретними службами, негайно розірвати відносини. Обіцяли, що людей, які мали стосунки із КДБ СРСР, не переслідуватимуть і їхні прізвища публічно не називатимуть. Проте про цю обіцянку дуже швидко забули і чимало людей постраждало. Прикладом може бути випадок із академіком Й. Мінкявічюсом. Хоча в Литві всі знали що він служив у НКВС і військовій контррозвідці, а отже, боровся з фашизмом, це не завадило за два роки до початку "полювання на відьом" обрати його депутатом Сейму. Однак з її початком Сейм змусив академіка подати заяву про відмову від мандата. Розгорнулися ретельні перевірки "на зв'язки з КДБ". Виявилося, що і в К. Прунскене вони були, але вона пояснювала це тим, що з науково-дослідної роботи їй потрібні були закордонні відрядження і подібні зв'язки з "компетентними органами" були звичайною практикою для людей, які виїздили за кордон, але жодних конфіденційних відомостей вона не доповідала.

У листопаді 2007 р. президент В. Адамкус наклав вето на закон про розкриття колишніх секретних агентів і офіцерів резерву КДБ. Такий документ дає змогу колишньому агентові добровільно зізнатися у таємному співробітництві з радянськими спецслужбами, розповісти все, що знає, викрити імена інших агентів. У винагороду за це його ім'я буде засекречено. І навпаки, прізвища тих осіб, які не зізнаються, але правду про них з'ясують, надрукують у пресі. Хоча під час подібної акції кілька років тому прийшли повинитися понад 1,5 тис. осіб, прихильники подальшого полювання на агентів КДБ вважають, що таких людей у країні десятки тисяч.

Президент В. Адамкус завжди звертав особливу увагу на те, що потрібно зберігати добрі відносини з Україною. Він зокрема зазначив: "Я переконаний, що відносини між Литвою і Україною завжди були близькими, мають чудові перспективи. На мою думку, нам потрібно зосередитися передусім на економічному співробітництві. Більше того, традиційні зв'язки між Литвою та Україною полегшує збережена багата культурна спадщина". В. Адамкус виявив небайдужість до врегулювання політичної кризи в Україні у 2004 р. Наприкінці листопада — на початку грудня того року він тричі прилітав у Київ для участі в міжнародних зусиллях щодо подолання того складного становища, яке виникло унаслідок фальшування другого туру президентських виборів 21 листопада. Президент Литви також наголошував на тому, що Європейський Союз має прийняти до свого складу Україну.

Наприкінці жовтня 2004 р. відбувся другий тур виборів до Сейму. Як і в першому, перемогла Партія праці. її очолював бізнесмен російського походження Віктор Успаських, вона отримала 39 депутатських мандатів із 141. Друге місце посіла коаліція соціал-демократів і соціал-лібералів, третє — консервативний союз "Вітчизна". Які б політичні сили не приходили до влади у Литві, у них завжди єдине завдання — збереження незалежності і розвиток економіки.

Литва має великі проблеми з енергопостачанням. Як правило, зростання ВВП супроводжується ще більшим попитом на електроенергію. Протягом тривалого часу значну її частину давала Ігналінська АЕС. Проте застарілі радянські технології та вимоги екологів підштовхнули до зобов'язання закрити її до 2009 р. З іншого боку, Литві немає де, крім Росії та Білорусі, купувати необхідні ресурси, адже її енергосистема ще не об'єднана з європейською. Литва уклала угоду з Польщею стосовно купівлі електроенергії. Проте польська енергетика ґрунтується на неекологічному спалюванні вугілля і раніше чи пізніше змушена буде поступово відмовитися від такого способу. Тому в Литві почали будівництво нової АБС, на яку розраховують і її сусіди.

Порівняно з сусідньою Латвією, у Литві питання міжнаціональних відносин викликають у громадськості менше суперечок. Здійснено, як і в Україні, "нульовий варіант" надання прав громадянства: всі, хто проживав у країні на час прийняття закону і виявив бажання залишитися, визнані громадянами Литви. Литовська мова є державною, її використовують у державних установах і в усіх важливих сферах, проте не заборонено користуватися й іншими мовами (це не стосується документації). Працюють польські, російські, українські школи та організації. Разом із тим були "мовні заворушення" у Вільнюському краї, коли висувалися вимоги надати польській мові статусу другої офіційної. Ці виступи підтримали деякі польські діячі з-за кордону, що ускладнює сучасні відносини з колишньою частиною Речі Посполитої.

Відносини Росії з Литвою кращі, ніж з Латвією, не в останню чергу через те, що немає скарг з боку литовських національних меншин. Литовці становлять понад 80 % населення, тому їх не так хвилює збереження власної ідентичності, як латишів. До того ж у Литви є "козирна карта" — її територією проходить наземний доступ до російського анклаву в Калінінграді. Литва дуже зацікавлена у російських енергоносіях (у ній функціонує потужний нафтопереробний комбінат на 12 млн. т нафти, тоді як потреби у нафті самої Литви становлять лише 3 млн. т) та збуті своєї продукції текстильної промисловості й агропромислового комплексу до Російської Федерації.

До початку 2008 р. Литва серед інших прибалтійських країн вважалася найбільш лояльною до Росії. Проте у січні 2008 р. президент В. Адамкус заявив, що його держава добиватиметься визнання факту окупації його країни у 1940—1941 і 1945— 1991 рр. Радянським Союзом і відшкодування збитків від неї в обсязі 28 млрд. дол. (В. Ландсбергіс у свій час виставляв рахунок у 146 млрд. дол.). Росіяни нагадують, що, перебуваючи у складі СРСР, литовці, окрім репресій, що охопили всю територію Союзу, одержали величезні промислові підприємства, найліпший у країнах Балтії автобан, сотні тисяч житлових будинків, величезний флот із 200 кораблів і багато іншого (за підрахунками деяких литовських економістів, капіталовкладення радянського періоду досягають 65 млрд. дол.) Логічно було 6 виставити претензії до Німеччини. Під час фашистської окупації у Литві загинув кожен шостий житель (приблизно півмільйона осіб), значно зруйнували господарство, вивезли багато обладнання і худоби тощо. Проте до Німеччини вимог не висувається. До того ж, унаслідок Другої світової війни до Литви приєднали ті території, які до того їй не належали. Аналітики вказують: якщо всі країни світу зводитимуть взаємні рахунки, то зчиниться нескінченний міжнародний трибунал. Зміну настроїв поміркованої Литви вони пояснюють тим, що їй Захід відводить ключову роль у проекті балтійсько-чорноморського альянсу. Цей геополітичний союз, у якому беруть участь також Україна, Польща, Грузія та деякі інші пострадянські країни, за його задумом, має відтіснити Росію від Європи. Зі свого боку, Росія не має наміру що-небудь відшкодовувати.