Історія нових незалежних держав: Навчальний посібник

Щоб розуміти ситуацію на Закавказзі, дуже важливо з'ясувати проблему Нагірного Карабаху. Нагірнокарабаська Республіка (НКР) — держава, яка виникла у процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) — національно-державного утворення у державній структурі СРСР і Шаумянського району, населеного вірменами. Столиця — Степанакерт. НКР була проголошена 2 вересня 1991 р.

Нагірний Карабах розташований на північному сході Вірменського нагір'я, здавна його вважали однією з провінцій історичної Вірменії. У 1805 р. ця територія разом із величезними районами Східного Закавказзя перейшла до Російської імперії. Після ЇЇ розвалу Нагірний Карабах у 1918—1920 рр. перетворився на арену жорстокої боротьби між Республікою Вірменія та Азербайджанською демократичною республікою, яка від моменту свого створення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя й у своєму прагненні не цуралася влаштовувати масові вірменські погроми. Через це Азербайджанській демократичній республіці у 1920 р. було відмовлено у прийнятті до Ліги Націй. Тоді ж остання до остаточного врегулювання конфлікту визнала Нагірний Карабах спірною територією, з чим погодилися всі втягнені до нього сторони, серед них і Азербайджан.

Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося запровадженням нових політичних порядків. На територію Нагірного Карабаху були введені підрозділи Червоної Армії. Радянський Азербайджан задекларував відмову від зазіхань на цю територію. На основі угод між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія у червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невід'ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії надрукували не тільки у місцевій пресі, айв азербайджанській. Цей акт вітала як Ліга Націй, так і радянський Уряд.

Проте незабаром більшовицьке керівництво змінило своє ставлення до карабаського питання. У контексті сприяння "світовій комуністичній революції", в якій Туреччині відводилася роль "смолоскипа революції на Сході", Москва змінює своє ставлення до етнічно спорідненого Туреччині Азербайджану і до проблеми "спірних територій", зокрема Нагірного Карабаху. Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює претензії на цей район. У 1921 р. під безпосереднім тиском з боку Й. Сталіна Нагірний Карабах насильно забрали у Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії з широкими правами у складі Азербайджанської PCP. Нагірний Карабах було роздроблено: на одній його частині було сформовано автономію, а решту розчинили в адміністративних районах Азербайджану таким чином, аби ліквідувати фізичний та географічний зв'язки між вірменською автономією та Вірменією. Протягом десятиріч штучно стримували соціально-економічний і культурний розвиток вірменського населення, систематично порушували його права, ображали національні почуття, свідомо паплюжили і руйнували стародавні пам'ятки, послідовно здійснювали політику виживання вірмен з їхніх споконвічних земель з метою вселення туди азербайджанців. У результаті у Нагірному Карабасі систематично відбувалося скорочення вірменського населення: у 1921 р. воно становило 94,4 %, у 1926 р. — 89,2, у 1959 р. — 84,4, у 1970 р. — 80,5, у 1979 р. — 75,9, у 1989 р. — 75 %.

Таким чином, карабаську проблему не розв'язали, а заморозили на понад 70 років. Вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталася з петиціями до центральної влади у Москві, вимагаючи анулювати рішення 1921 р. і розглянути можливість передачі цього району до складу Вірменії.

Коли у середині 1980-х років у СРСР проголосили перебудову, демократизацію і гласність, у 1988 р. вірмени Нагірного Карабаху після всенародного референдуму у вигляді збору підписів заявили про свою вимогу про возз'єднання з Вірменією. 20 лютого 1988 р. позачергова сесія Ради народних депутатів НКАО прийняла рішення, в якому йшлося про прохання до Верховної Ради Азербайджану про вихід з його складу, до Верховної Ради Вірменії — про прийняття до свого складу, до Верховної Ради СРСР — про задоволення цього прохання. Центральна влада СРСР проігнорувала це питання, у результаті чого відбулися масові демонстрації, страйки, ескалація насильства, економічна блокада, погроми і масові вбивства вірмен у віддалених на сотні кілометрів від НКАО містах Азербайджану — в Сумгаїті, Баку, Кіровобаді, Шамхорі, а потім по всьому Азербайджану. Сотні людей загинули і були поранені. Приблизно 450 тис. вірмен із міст і сіл Азербайджану та Нагірного Карабаху стали біженцями. З самої Вірменії виїхало практично все азербайджанське населення — 120 тис. Азербайджан залишили 300 тис. вірмен. 1 грудня 1989 р. Верховна Рада Вірменії прийняла рішення про включення НКАО до складу Вірменії. Проте це рішення Москва кваліфікувала як таке, що суперечить Конституції СРСР.

Після провалу серпневого путчу 1991 р. 31 серпня ВР Азербайджану ухвалила Декларацію про відновлення Незалежної Республіки Азербайджан, яка існувала у 1918—1920 рр. Одразу після цього 2 вересня 1991 р. спільна сесія Нагірно-Ка-рабаської обласної ради і Ради народних депутатів Шаумян-ського району проголосила Нагірно-Карабаську республіку (НКР) у кордонах колишніх НКАО та Шаумянського району і прийняла Декларацію про незалежність НКР. Таким чином було здійснено право, що відображалося у чинному на той час законодавстві, зокрема у Законі СРСР "Про порядок вирішення питань, пов'язаних із виходом союзної республіки з СРСР" від 3 квітня 1990 р. У документі передбачалося право національних автономій самостійно вирішувати питання про свій державно-правовий статус у разі виходу союзної республіки зі складу СРСР. Водночас (у листопаді 1991 р.) Верховна Рада Азербайджану ухвалила закон про скасування НКАО. Цю акцію Конституційний суд СРСР кваліфікував як таку, що суперечила Конституції СРСР.