Історія нових незалежних держав: Навчальний посібник

Узбекистан — один із давніх центрів цивілізаційного розвитку. Будучи протягом багатьох століть найважливішою ланкою Великого шовкового шляху, він був місцем зустрічі культур і духовних цінностей Сходу і Заходу, їх численних торгово-економічних і гуманітарних контактів.

У І тис. до н. е. на території сучасного Узбекистану сформувалися древні державні утворення, які характеризувалися високим рівнем матеріальної культури — Хорезм, Бактрія, Согдіана, Парфянське царство. У VI ст. до н. е. — VIII ст. н. е. ця територія послідовно входила до держави Ахеменідів, імперії Александра Македонського, держави Селевкідів, Греко-Бак-трійського царства, Кушанського царства, держави Ефталітів, Тюркського каганату та ін. До середини VIII ст. її завоювали арабські халіфи. Та через постійний опір пануванню Арабського халіфату його влада закінчилася у IX ст. УIX—XII ст. узбецькі землі входили до держави Саманідів, Караханідів, Великий Хорезм. До завершення цього періоду територія сучасного Узбекистану набула значного розвитку. Міста, розташовані там — Самарканд, Бухара, Термез та ін. — перетворилися на великі ремісничі, торговельні, культурні центри.

На початку ХІП ст. усю Середню Азію підкорили татаро-монголи. У другій половині XIV ст. до влади прийшов Тимур (1336—1405 pp.), який об'єднав розрізнені володіння Середньої Азії та створив могутню імперію зі столицею у Самарканді. Самарканд вів жваву торгівлю з Індією, Китаєм, Іраном, Східною Європою. Онук Тимура Улугбек, який правив у Самарканді у 1409—1449 pp., був одним з видатних учених і просвітителів Середньовіччя.

Приблизно у той час деякі племена Центральної Азії стали називатися узбеками. У XIV ст. вони почали рухатися на південь і врешті-решт підкорили імперію Тимуридів. Наприкінці XV — на початку XVI ст. кочові узбецькі племена на чолі з Шейбані-ханом (правив у 1451—1510 рр, тобто 60 років) заволоділи Середньою Азією. Економічний і культурний центр перемістився до Бухари, а володіння Шейбанідів на території Узбекистану були відомі як Бухарське ханство (з 1753 р. — Бухарський емірат). З часом від нього відокремилися деякі незалежні уділи, утворилося також Хівинське ханство. На початку XVHIct. виникло Кокандське ханство. Ханства вели виснажливі війни між собою, які супроводжувалися розоренням і жертвами. В середині них також точилися постійні міжусобиці.

У XIX ст. Середня Азія стає ареною зіткнення інтересів Великої Британії та Росії. Прагнучи зміцнити свої позиції у регіоні, Росія у 1860-х роках вдалася до воєнних дій проти середньоазіатських ханств. У 1867 р." зайнявши територію Турке-стану, росіяни створили туркестанське генерал-губернаторство (з 1886 р. — Туркестанський край) із центром у Ташкенті. Наприкінці 1880-х років до його складу увійшли землі, передані Росії за мирним договором 1868 р. з Бухарою, землі Кокандського ханства, що було ліквідовано після кокандського повстання 1873—1876 pp. Бухарський емірат і Хівинське ханство у 1873 р. визнали протекторат Росії. Як і на інших територіях, тут здійснювалася національна політика гноблення й утисків.

Місцеве населення не витримувало лих, які були результатом діяльності російської адміністрації, а також втрати земель через переселення з європейської частини імперії. Особливе обурення викликав указ від 25 червня 1916, за яким передбачалося взяти до армії понад 300 тис. "інородців". Це порушувало традиційну систему звільнення представників азіатських народів від служби у війську. Піднялося грандіозне середньоазіатське повстання, яке охопило також увесь Туркестан. Воно було жорстоко придушене, проте проблеми набули додаткової болючості.

У листопаді 1917 р. мусульманські релігійні керівники зібралися у Коканді й оголосили автономію південної частини Середньої Азії. Однак у лютому 1918 р. "Кокандську автономію" розгромили переважаючі сили Червоної Армії. Влада у Туркестані перейшла до більшовиків, хоча за неї точилася запекла боротьба з російськими військами і місцевими басмачами. ЗО квітня 1918 p. V з'їзд Рад Туркестанського краю проголосив утворення Туркестанської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки в складі РСФРР. У1920 р. були створені Хорезмська і Бухарська Народні Радянські Республіки. 27 жовтня 1924 р. — Узбецька Соціалістична Радянська Республіка. У травні 1925 р. її прийнято до складу Радянського Союзу. До 1929 р, до ц складу входила Таджикська СРР, яка з 1929 р. набула статусу союзної республіки. Столицею УзСРР спочатку був Самарканд, а з 1930 р. став Ташкент. За Конституцією 1936 р. до складу Узбецької PCP увійшла Каракалпацька Автономна PCP.