Соціальна географія: навч. посібник

Сакральна географія — соціально-географічна наука, вкрай потрібна сучасному суспільству: лише завдяки знанням, які формуються в її царині, можна побудувати самостійну і в політичному, і в духовному сенсі державу, виховати морально стійке і духовно багате молоде покоління XXI ст. її знання завжди були й, очевидно, будуть актуальними для людини, суспільства. Основу цих знань становить священна світоглядна позиція. В чому ж полягав її суть? У процесі життєдіяльності сучасної цивілізації викристалізувалися два способи перебування Людини у Світі — священний і мирський (світський). Священний спосіб життя передбачає ставлення людини, суспільства до навколишнього світу як до священного. Таке сприйняття світу глибоко сакральне, благоговійне. Воно характеризується релігійним підходом до простору, часу, власного житла, окремих елементів простору і, по суті, є освяченням самого життя, всіх життєвих функцій (роботи, харчування, сексу тощо) — таїнством. Мирський, або світський спосіб життя трактує життєдіяльність як сукупність фізіологічних актів, тобто актів, позбавлених духовної значущості й зведених до власне людських дій.

За словами відомого історика релігії Мірчі Еліаде, священне і мирське — це два способи буття у світі, дві ситуації існування, що приймаються людством у ході історії. Вони цікаві не лише як об'єкт історичних, соціологічних і етнографічних досліджень, а й викликають інтерес у філософів і тих дослідників, котрі намагаються пізнати можливі масштаби людського існування.

Ці два способи буття також надзвичайно цікаві з погляду географії. Якщо мирський спосіб життя досліджений географічною наукою у різних аспектах, то вивчення священного способу перебуває на стадії становлення.

Дослідження священного способу життя людини, суспільства в просторовому аспекті належить до завдань сакральної географії.

Це завдання надзвичайно складне хоча б тому, що священне певною мірою присутнє і в мирському. Адже немає людей-атеїстів у повному розумінні цього слова. Щоб побудувати сучасний мирський світ, людина зруйнувала святість світу, в якому жили її предки, проте поведінка предків проступає з найпотаємніших глибин душі сучасної людини у вигляді обрядів, дій у процесі життєдіяльності. Це завдання складне ще й тому, що священне, накладаючись на мирське, суттєво впливає на територіальну організацію суспільства. У свою чергу мирське, накладаючись на священне, приводить до зміни сакрального світу людини, суспільства, зумовлюючи трансформацію культів, зміну релігійних доктрин, перебудову світосприйняття загалом.

Сакральний світ людини, релігія, священне світосприйняття — це феномен сучасної цивілізації Землі, який заслуговує на увагу фахівців багатьох галузей знань, у тому числі й сакральної географії.

В сучасних умовах десакралізації суспільства таке питання надзвичайно важливе хоча б тому, що, на думку М. Еліаде, процес руйнації святості людського буття неодноразово призводив до виникнення "гібридних форм дешевої магії з мавпячою релігією" ^*157 . Лише знання всіх тонкощів територіальної організації сакральної життєдіяльності може суттєво допомогти людині сформувати власний світогляд, зробити правильний вибір у житті стосовно священного і мирського.

*157: {Элиаде М. Священное и мирское / Пер. с франц., предисл. и коммент. Н. К. Гарбовского. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994. — С. 12.}

Тоталітарний режим за радянського періоду знецінив найвищі людські цінності, у тому числі й людське життя, витравив із свідомості людей надію, спустошив душі. Тепер ситуація змінюється, проте не настільки, щоб можна було покладати надію на швидкий прогрес розвитку суспільства внаслідок переоцінки ставлення до релігії у незалежній Україні. Відносини "держава — релігія" впродовж усієї історії розвитку людства були непростими. Взявши до уваги, що немає абстрактної держави, як і немає абстрактної релігії, доходимо висновку: згадана теза передбачає взаємозв'язок конкретної держави та конкретної релігії. А це — вже сакральна географія.

Сакральна географія — відносно молода самостійна галузь знань. Однак її знання допомагають формувати повноцінний світогляд, здійснювати оцінку власної і суспільної сакрально-географічної поведінки та ролі релігійної сфери в суспільній життєдіяльності у конкретних геопросторово-часових координатах.

Перед людством безперестанно поставали і постають запитання: у чому полягає смисл існування людини? Якщо людина з самого початку появи на Землі приречена на смерть, то для чого вона народжується? Для чого потрібна земна цивілізація, якщо Земля не існуватиме вічно?

Ще в далекому минулому кращі представники роду людського намагалися знайти відповіді на ці запитання. Давні греки Мойсей, Ісая, Конфуцій, Будда, Сократ, Паскаль, Спіноза та багато інших геніальних умів постійно замислювалися над сенсом життя.

Ці пошуки істини, прагнення знайти виправдання існуванню людини на Землі за рахунок інших живих організмів (рослин і тварин) рано чи пізно приводили до релігії. Релігія б не існувала, якщо б не задовольняла певні потреби людини, не виконувала особливих завдань. Вона сприяла формуванню особистості, розвитку мистецтв, особливого світобачення, розвитку людства загалом. Чимало дослідників розглядають релігію як форму суспільної свідомості. Останнім часом вчені схиляються до думки, що релігія — форма духовно-практичного освоєння світу.

В науковій літературі існує дуже багато визначень змісту поняття релігія, і вони суттєво відрізняються між собою. Проте яким би визначення поняття релігії не було, яким би не було особисте ставлення дослідника до релігії, всі науковці визнають її як соціальний факт, що існує у будь-якому суспільстві.

Релігії впродовж багатьох віків належала і належить величезна роль у житті людини, розвитку суспільств, формуванні цивілізацій. Що ж таке релігія?

Релігія — набожність, стверджують богослови, — це зв'язок людини з Богом, комплекс явищ і об'єктів, що охоплюють такі аспекти:

— ідеї, погляди, уявлення про Бога чи Вищі сили;

— віру в Бога чи Вищі сили;

— емоції людини (переживання, почуття, настрої);

— культові дії (молитви, обряди, свята, богослужіння);

— спосіб життя (побутові традиції, стереотипи мислення, поведінка, пости);

— організації, що об'єднують, спрямовують і контролюють віруючих;

— культові споруди;

— інфраструктура елементи (забезпечення духовної сфери атрибутикою, видання релігійної літератури, підготовка служителів культу, розвиток спеціальних засобів інформації (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Релігія як комплекс явищ і об'єктів

Релігія виконує такі функції;

— інтегративну (суть її полягає в об'єднанні людей за конфесійною приналежністю);

— комунікативну (виражає можливість спілкування людини з Богом, вищими космічними силами, одновірцями);

— регулятивну (забезпечує поведінку людини за наперед визначеною схемою — культові обряди, норми, вимоги та ін.)

— світоглядну (дає змогу уявити картину світу, зокрема зрозуміти, у чому полягає сенс людського життя, перебування людини в світі).

Релігія охоплює не лише погляди, ідеї, уявлення, а й конкретні вчинки людей, їх відносини, почуття, прагнення, оцінки. На особистому рівні вона концентрує зусилля для з'ясування питання: "Хто я? Що було раніше? Що буде потім?"

У первісних людей переважали чуттєві форми пізнання світу, від яких значно відставали абстрактне мислення і практика. Власне, чуттєвий досвід, а не реальні предмети, явища видимого об'єктивного світу, став гносеологічною причиною релігійних уявлень. Саме це зумовило конфронтацію релігії та науки, яка потребувала доказів у вигляді експериментів і практики. З плином часу ця конфронтація загострилась і охопила чотири надзвичайно важливі сфери: наукового пізнання, суспільної практики, проблем людини та суспільної теорії. Все це привело до того, що впродовж багатьох віків релігія існувала як феноменальне явище, а науки про релігію не було.

Лише наприкінці XIX ст. почали формуватися науки про релігію загалом, науки про окремі релігії, а також про сакральну життєдіяльність населення.

У XX ст. почала формуватися географія релігії. її сьогодні розуміють як самостійну галузь знань у системі соціальної географії, самостійну науку, що вивчає поширення релігій, їх взаємоспівіснування у конкретних геопросторово-часових координатах.

Згодом географію релігії почали називати, відповідно до терміна, запропонованого О. Шаблієм 1991 p., сакральною географією, і тепер ці терміни вживаються у науковій літературі як синоніми, хоч, безумовно, між ними існує певна різниця. Вона ґрунтується на відмінності у змісті понять релігійний і сакральний. Релігія, релігійні вірування містяться в основі сакральної життєдіяльності населення. Термін "сакральний" (лат. священний) — той, що причетний до релігійного культу і ритуалу, обрядовий. У наш час зміст цього поняття значно поглибився. У найширшому розумінні він означає внутрішній, священний, святий, потаємний, духовний, особистий світ людини, групи людей, суспільства, в якому найголовнішим у житті є взаємозв'язок, спілкування з Богом, Вищими Космічними Силами, Світовим Розумом. Якщо зміст поняття "релігійний" у своїй основі містить ставлення людини до Бога, означає віру в нього, релігійну поведінку людини на Землі, а також ставлення Бога до людини, але переважно в межах конкретної конфесії, то зміст поняття "сакральний" вміщує все це в якнайширшому смислі: ще не було релігій з їх постулатами і нормами, але вже існував сакральний світ людини, етносу. Зміст поняття "сакральний" охоплює також систему відносин між людиною, групою людей, суспільством і священним — найвищими цінностями, що завжди виявляються як дивовижна заповітна сокровенна таємниця. Це поняття в сучасному суспільстві доповнюється й тим, що взаємозв'язок людини з Богом виявляється не лише як Божа благодать для кожного, а й як всебічна допомога через посередництво церкви завдяки її соціальній доктрині. У багатьох випадках церква, вірні надають мирянам цю допомогу, не афішуючи свою діяльність, розцінюючи її як внутрішню, тобто сакральну потребу. Така діяльність останніми роками набула масового характеру. Достатньо сказати, що Україна постійно отримує гуманітарну допомогу від різних церков світу. При церквах України вже також функціонують місіонерські товариства.

Цей перший аспект розширення змісту поняття "сакральний" порівняно з терміном "релігійний" доповнюється другим. Суть його полягає ось у чому: реалізація взаємозв'язків і спілкування, осмислення внутрішнього, потаємного, сокровенного світу можливі в процесі особливої життєдіяльності, яка завжди індивідуальна (навіть віруючі однієї конфесії мають різний сакральний світ, а різні церкви — власну соціальну доктрину). Така життєдіяльність і називається сакральною. Отже, в такому сенсі зміст поняття "сакральний" дещо ширший, ніж зміст поняття "релігійний", тобто релігійний можна вважати ядром сакрального, хоч у сучасній науковій літературі дуже часто поняття "релігійний" і "сакральний" вживаються як тотожні. Тому сакральна географія порівняно з географією релігії повинна мати дещо ширший предмет дослідження.

Перш ніж визначити предмет і об'єкт дослідження сакральної географії, варто зупинитися на доказах географічності сакральної, у тому числі й релігійної сфери. З погляду сучасної географічної науки, це достатньо розробили О. Шаблій і О. Вісьтак ^*158 , котрі обґрунтували географічність релігійної сфери у таких аспектах:

*158: {Шаблий О. И., Висьтак А.И. Сакральная география: становление и проблемы развития // Проблемы территориальной организации общества: Тез. докл. – Пермь, 1993. }

— розміщення та поширення релігійних вірувань і відповідних їм інституцій;

— існування геопросторових "фокусів" ("ядер") релігійного життя та діяльності, які стягують до себе міграційні потоки віруючих паломників і рекреантів (так звані святі місця; апостольські столиці; місця чудотворних ікон чи образів, наприклад, "Ікони Божої Матері у Ченстохові" в Польщі; місця виявлення "небесних чудес", як це було у с. Грушеві на Львівщині наприкінці 80-х років тощо);

— розвиток територіальної сакральної інфраструктури, яка забезпечує духовну сферу послугами (виробництво церковного начиння й одягу, видання релігійної літератури і релігійне мистецтво, зокрема, малювання ікон; підготовка служителів культу — осіб духовного сану; створення, розвиток та впровадження спеціальних засобів масової інформації тощо);

— залежність територіальної диференціації релігійного життя та діяльності від геопросторових відмінностей у демографічного і природно-географічного становища.

З позиції релігійної людини географічність сакральної сфери чи не найповніше обґрунтовує історик релігії Мірча Еліаде (1907—1986 pp.)- У надзвичайно цікавій праці "Священне і мирське", опублікованій вперше у 1957 p., він наводить численні приклади онтологічності простору в релігії. Узагальнюючи свої спостереження, вчений дійшов висновків: для релігійної людини простір неоднорідний: в ньому багато розривів, розломів; одні частини простору якісно відрізняються від інших. Є простори священні, є й інші простори, неосвячені, в яких нібито немає ні структури, ні змісту, — аморфні. Вияв священного онтологічно "сотворяє світ". Світ піддається сприйняттю як світ, як Космос лише настільки, наскільки він відкривається як світ священний. Усякий світ — творіння Бога. Релігійна людина може жити лише у священному світі, тому що тільки такий світ бере участь у бутті, тобто існує реально ^*159 . Іншими словами, Мірча Еліаде наголошує, що релігійна людина не може не мати власного, особливого, ставлення до простору, без цього її сакральна життєдіяльність неможлива. А саме географію, за словами відомого німецького географа Вольфганга Хартке, цікавить простір, місце, кордони і межі.

*159: {Элиаде М. Священное и мирское. — С. 12.}

Позиції сучасної науки трактування простору в такий спосіб, як це робить Мірча Еліаде, е, по суті, його окресленням як соціального сакрального простору, що формується за специфічними законами, оскільки це здійснюється значною мірою завдяки присутності суб'єктивізму.

Об'єктом вивчення сакральної географії є людина, її сакральний світ і релігійна поведінка, соціальне середовище та релігійні організації, природне й соціальне середовище та культові місця, природне і соціальне середовище та культові споруди, соціальна доктрина церкви — геопросторові форми сакральних елементів, у тому числі елементів релігії як комплексу об'єктів і явищ, їх міфології, змісту, генезису, динаміки, факторів і законів формування та функціонування. На думку О. Шаблія, можна стверджувати про реальність існування глобально-ареальних та елементарних форм, тобто мікроформ (наприклад, територія церковної парафії), між якими містяться перехідні форми, зокрема й регіональні. Він вважає, що зміст цих форм визначається територіальними сакральними системами (ТСС). За О. Шаблієм, в ідеальному порядку до складу таких систем входять: функціональне ядро — сукупність закладів, які здійснюють головну функцію системи — надання релігійних послуг населенню (церкви, монастирі, лаври); сукупність закладів і підприємств релігійної інфраструктури; сукупність закладів і підприємств, що виконують периферійні функції стосовно ядра системи (церковні школи, шпиталі та ін.); сукупність закладів та інституцій управління релігійним життям і діяльністю.

Аспект досліджень цієї науки — територіальні особливості розвитку та функціонування об'єкта сакральної географії.

Найважливіший метод дослідження в сакральній географії — геометод, а також низка методів, які використовуються в інших науках (зокрема, картографічні, моделювання, статистичні, соціологічні).

Мета дослідження сакральної географії — виявлення територіальних закономірностей та особливостей територіальної організації релігії, а також релігійної сфери як комплексу явищ і об'єктів. Для досягнення цієї мети передусім треба розв'язати такі завдання:

— виявити причини і фактори поширення тієї чи іншої релігії у межах конкретної держави, світі загалом;

— з'ясувати закономірності розподілу культових споруд на території;

— вивчити вплив релігійних вірувань на спосіб життя різних соціальних верств населення;

— визначити особливості релігійної поведінки людей;

— дослідити роль релігії у формуванні суспільного розуму та суспільного інтелекту на конкретній території;

— вивчити вплив міжконфесійної ситуації на розвиток продуктивних сил, динаміку соціальних процесів;

— дослідити регіональні й конфесійні особливості соціальної доктрини церкви, їх вплив на рівень життя населення.

До завдань сакральної географії, на думку О. Шаблія, належить обґрунтування системи чинників розвитку і геопросторової організації територіальних сакральних систем; виявлення й обґрунтування законів і закономірностей їх формування, функціонування, структури та відповідності, розроблення понятійно-термінологічного апарату.

До надзвичайно важливих завдань ми відносимо дослідження сакральної життєдіяльності населення в умовах співвідношення соціального сакрального простору й соціального сакрального часу з іншими соціальними просторами й часами та геопросторово-часовими координатами.

Предмет сакральної географії — територіальна організація сакральної життєдіяльності людини, релігійної групи людей, країни, групи країн, світу та її вплив на територіальну організацію суспільства загалом в умовах співвідношення соціального сакрального простору й соціального сакрального часу з іншими соціальними просторами, часами та геопросторово-часовими координатами.

Як і будь-яка інша самостійна наука, сакральна географія виконує численні функції. Найважливіша з них — загальноосвітня. Сакральна географія допомагає зрозуміти особливості світогляду різних людей, спільностей, націй у різних державах і на основі цього формувати власний світогляд, створювати свою картину світу.

Отже, сакральна географія — самостійна галузь знань. Вона має власний об'єкт, аспект, мету, завдання дослідження, предмет вивчення, як кожна самостійна наука виконує низку функцій, необхідних і корисних для суспільства.

Водночас сакральна географія певною мірою є релігієзнавчою наукою, отже, входить і до системи релігіезнавчих наук, використовує характерні для цієї системи методи, зокрема етнологічний, психологічний. Основу її становить людина, різні спільності людей, суспільство та їх взаємозв'язок з Богом, Вищими Силами, але обов'язково в конкретній системі просторово-часового відліку та в умовах релігійного часу, релігійного простору.

Яке ж місце посідає сакральна географія в системі географічних наук?

Сучасні соціогеографи не мають однозначної відповіді на це запитання. Так, аналізуючи місце сакральної географії, О. Шаблій наголошує, що воно визначається її роллю у суспільстві, а також тим, що ця галузь науки перебуває на стику географії культури та сфери обслуговування і належить до найважливіших сфер духовної культури людства. Такий погляд, безсумнівно, заслуговує на увагу. С. Павлов, К. Мезенцев, О. Любіцева вважають, що географія релігій належить до соціально-географічних дисциплін і є розділом культури ^*160 . Безумовно, сакральна географія — соціогеографічна дисципліна. Проте, враховуючи висвітлене нами співвідношення релігії та культури, а також інші погляди, доцільніше розглядати сакральну географію й географію культури як самостійні соціо-географічні науки.

*160: {Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій. – К.: Артек, 1998. }

Сакральна географія входить до складу соціальної географії, тобто е суспільною наукою. Тісні її зв'язки з усіма соціальними науками інтенсифікуються і зміцнюються завдяки соціальній доктрині церкви. Що ж мається на увазі під цією доктриною? Термін соціальна доктрина, запропонований Папою Пієм ХП, надійно закріпився і в богословському лексиконі, й сучасній науковій термінології, і в офіційних урядових документах, і в публіцистичних творах, і навіть у повсякденній мові. В центрі соціальної доктрини — концепція людської особи та гарантії її повноцінного розвитку (дотримання прав людини, поваги до її сакрального світу, а також розкриття і визнання призначення, унікальної цінності та гідності людини). Мається на увазі, що ця концепція може бути реалізована лише внаслідок турботи та відповідальності церкви за людину, довірену їй Богом. Соціальний вимір — специфічна риса більшості релігій світу. Хоча соціальна діяльність церкви коріниться в зародках самих релігій (зокрема, в християнстві вона випливає із спасенної та визвольної місії Ісуса Христа), її соціальна доктрина в сучасному розумінні сформувалася в XX ст. Як уже згадувалося, в наш час мають місце регіональні та конфесійні особливості соціальної доктрини церкви. Саме соціальна доктрина належить до найвагоміших факторів зміцнення позиції церкви в сучасному суспільстві, адже вона є однією з важливих точок стику релігії зі сучасною наукою та політикою.

Як тісно пов'язана соціогеографічна наука сакральна географія з усіма іншими соціально-географічними галузями знань? На нашу думку, передусім треба висвітлити зв'язки сакральної географії з географією діяльності населення. Особливо тісні зв'язки спостерігаються між сакральною географією і географією культури. Адже саме сакральне життя людини, суспільства сприяло в процесі життєдіяльності людства формуванню культури у вузькому та найширшому розумінні. Крім того, не менш важлива роль належить релігії в індивідуальному і суспільному здоров'ї, отже, простежуються взаємозв'язки сакральної географії з медичною географією, рекреаційною географією та ін. Практично кожна релігія володіє фактами чудотворного зцілення людей завдяки вірі, дає рекомендації стосовно поведінки людини у процесі життєдіяльності, становить джерело народних традицій тощо.

Тісні зв'язки сакральної географії з іншими соціально-географічними галузями знань, а також суспільними науками значною мірою зумовлюються тим, що як суспільна наука сакральна географія використовує властиві суспільним наукам методи, зокрема соціологічний, економічний та ін.

Міцні зв'язки сакральної географії зі соціально-географічними й іншими науками засвідчують її чітко визначене місце в системі наук. Простежується також надзвичайно сильний зв'язок сакральної географії з науками про релігію (наприклад, історією релігії, філософією релігії, соціологією релігії, психологією релігії). Подальший розвиток сакральної географії значно залежить від характеру її взаємозв'язків з релігієзнавством.

Сакральна географія пов'язана і з природничими науками, і з філософією. До суміжних їй дисциплін відносять, зокрема, екологію, соціальну психологію, територіальне планування. При цьому наголосимо на її унікальному внеску в теорію — розроблення "власної" проблеми: соціальний сакральний простір, соціальний сакральний час і сакральний світ людини, суспільства в умовах конкретних геопросторово-часових координат. Отже, подальший розвиток сакральної географії, її внесок у потреби практики прямо залежить від успіхів і досягнень в інших галузях знань. Сакральна географія у свою чергу виступає як стимулятор або важливий фактор розвитку інших наук.

Понятійно-термінологічний апарат сакральної географії формується сукупністю термінів, що відображають систему понять цієї галузі знань. Становлення і розвиток понятійно-термінологічного апарату сакральної географії вирізняється такими специфічними особливостями:

1. Філософський зміст релігії, її світоглядне значення сприяють використанню у понятійно-термінологічному апараті сакральної географії значної кількості філософських і загальнонаукових термінів, понять.

2. "Географічність" сакральної географії, тобто входження цієї галузі знань до системи географічних наук, детермінує використання в її межах понятійно-термінологічної системи "Географія".

3. Феноменальність релігії, її давність і планетарність зумовили найбільше розмаїття та багатство за кількістю, змістом і географічними ознаками понятійно-термінологічної системи "Релігія", що використовується як одна з найважливіших у сукупному понятійно-термінологічному апараті географії релігії.

4. Відносна "молодість" сакральної географії — причина того, що на сучасному етапі дуже важлива для цієї галузі знань понятійно-термінологічна система "Сакральна географія" перебуває на стадії становлення.

5. Наукова мова сакральної географії вирізняється наявністю у її складі значної кількості абстракцій, що характерно для всіх соціальних наук, до складу яких входить і ця самостійна галузь знань.

6. Понятійно-термінологічний апарат сакральної географії перебуває на стадії трансформації у зв'язку зі сучасними особливостями формування української термінології.

Аналіз усіх перелічених особливостей дає підставу дійти висновку: вони мали вплив не лише на численність і розмаїття термінів, а й на їх структуру, формування окремих понятійно-термінологічних систем сакральної географії.

На розвиток понятійно-термінологічного апарату сакральної географії суттєво впливають наукові школи, функціонування яких передбачає боротьбу думок, творчі дискусії та критику. Зокрема, вагомим науковим доробком у царині цієї галузі знань вирізняються представники Львівської школи О. Шаблій, І. Ровенчак, О. Вісьтак та ін.

Чільне місце у понятійно-термінологічному апараті сакральної географії посідає понятійно-термінологічна система "Релігія", яка розпадається на кілька підсистем: "Культові споруди", "Культові дійства", "Священні книги", "Релігійні свята", "Релігійна освіта" й ін. Найголовніша особливість усіх підсистем та, що їх поняття позначаються специфічними термінами у межах кожної конфесії (наприклад, культова споруда у православному християнстві — церква, в католицизмі — костел, в ісламі — мечеть). У багатьох випадках, навіть у межах конфесії чи вірування, застосовуються різні терміни для визначення однакових понять, якщо ці конфесії розглядаються в межах різних країн (наприклад, священнослужитель православної конфесії України — священик, Росії — піп, Польщі — ксьондз). Тобто всі поняття і терміни названих підсистем характеризуються географічними ознаками, зумовленими ареалом поширення конфесії в світі, тих чи інших країнах. Крім цього, до складу понятійно-термінологічної системи "Релігія" входять суто географічні терміни, тобто такі, що "прив'язані" до конкретної території. Наприклад, термін єпархія (грец. eparchia — володарювання, область) визначає основну церковно-адміністративну територіальну одиницю (округ) у Православній, Католицькій, Англіканській церквах (єпархію очолює єпископ, в Росії — єпархіальний архієрей; в Україні виникла за часів Київської Русі в X ст. під час запровадження християнства).

У понятійно-термінологічній системі "Релігія" е терміни, які відображають релігійні (сакральні) процеси: сакралізація, церквоутворення, сектоутворення тощо.

Отже, понятійно-термінологічна система "Релігія", яка в повному обсязі використовується в сакральній географії, надзвичайно багата, обширна та різноманітна, хоча й консервативна. Вона потребує вдосконалення, осучаснений, українізації, але в розумних межах. Необхідно створювати словники цієї системи, які б, безумовно, зробили її доступнішою не лише для фахівців різних галузей знань, студентів, а й для широких верств населення.

Понятійно-термінологічна система "Сакральна географія" почала формуватися з появою аналогічного терміна, що стало юридичним свідченням народження нової науки. До складу тієї понятійно-термінологічної системи входять терміни:

— об'єкт дослідження сакральної географії (людина, конфесійні й інші спільності людей, суспільство);

— предмет дослідження сакральної географії (територіальна організація сакральної життєдіяльності людини, конфесійних та інших груп населення, суспільства в умовах соціального сакрального часу й соціального сакрального простору в конкретних геопросторово-часових координатах);

— сакрально-географічні комплекси (поєднання конфесійних спільностей людей, сакральної інфраструктури тощо);

— сакральна поведінка людини, різних груп людей, суспільства у конкретних геопросторово-часових координатах;

— сакральна інфраструктура (сукупність культових та інших споруд, що забезпечують сакральну життєдіяльність людини, груп людей, суспільства);

— територіальні сакральні системи (ТСС), до складу яких входять: функціональне ядро — сукупність закладів, що здійснюють головну функцію системи — надання релігійних послуг населенню (церкви, монастирі, лаври); сукупність закладів, установ і підприємств релігійної інфраструктури; сукупність закладів, установ і підприємств, які виконують периферійні функції стосовно ядра системи (церковні школи, шпиталі та ін.); сукупність закладів, інституцій управління релігійним життям і діяльністю. (Територіальні сакральні системи можуть мати власні назви, що залежать від розмірів території, наприклад, Західний релігійний район).

Сакральна географія збагачується новими власними термінами, поняттями. Вона також використовує терміни і поняття таких наук, як логіка, етика, естетика (знак, значення, совість, краса, милосердя).

Отже, сакральна географія має багатий і різноманітний понятійно-термінологічний апарат, який безперервно розвивається, примножується, удосконалюється.

Перед новою галуззю знань — сакральною географією — постало завдання найближчим часом узгодити національну та міжнародну сакрально-географічну термінологію, виробити методологічні засади подальшого розвитку українських терміносистем.

Основний метод географії, отже, і сакральної географії, — геометод. Для географічних наук, у тому числі й для сакральної географії, характерне застосування геопросторової парадигми.

Принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості повинен стати одним з наріжних каменів в сакральній географії. Оскільки центральним об'єктом вивчення сакральної географії є людина, її сакральний світ, то ця галузь знань, застосовуючи згаданий принцип, повинна зосередити увагу на новому, сучасному типі взаємозв'язків "людина — суспільство — природа": дослідження людини. її сакрального світу, релігійної поведінки, сакральної взаємодії з суспільством на конкретній території, в конкретних умовах природного середовища, конкретних геопросторово-часових координатах, на які накладаються соціальний сакральний простір і сакральний соціальний час.

Оскільки сакральна географія відноситься до соціальних наук, то соціальний підхід має бути визначальним. Сакральна географія перебуває у пошуках власної нової парадигми, що повинна містити елементи нових знань різних наук, у тому числі й наук, які скурпульозно вивчають саму людину. Нова парадигма сакральної географії має сприяти накопиченню арсеналу засобів і методів визначення майбутнього людини у конкретних просторово-часових координатах, прогнозування шляхів розвитку людства на Землі.

Отже, незважаючи нате, що методологія сакральної географії охоплює геопросторову парадигму, соціальний підхід та інші засоби, вона ще потребує збагачення, нових методів, нових прийомів. Для цього їй необхідно розвивати не лише власну теорію, а вчасно вивчати і використовувати все найцінніше з інших наук.

Сакральна географія використовує багатий арсенал методів, у тому числі напрями, способи і засоби пізнання сакрально-територіальних систем та їх елементів, сакрально-географічних явищ і процесів, сакрально-географічних об'єктів. Чільне місце серед використовуваних методів посідає системний підхід.

До значущих завдань сучасної сакральної географії належить розроблення математичного апарату опису різного типу сакрально-географічних систем. Уміння вести сакрально-географічні дослідження зі застосуванням системного підходу становить обов'язкову умову підготовки соціогеографи, основним науковим інтересом котрого есакральна географія.

До методів дослідження сакральної географії входять також і давні традиційні методи, і нові зі застосуванням сучасних технологій збирання й оброблення інформації; загальнонаукові, міжпредметні методи та методи, що використовуються в географічних науках, у тому числі й сакральній географії.

Бурхливий науково-технічний прогрес, стрімке поширення комп'ютерної техніки зумовлюють трансформацію, розвиток та удосконалення методів дослідження сакрально-територіальних систем, сакральних об'єктів, явищ і процесів, що в найближчій перспективі дасть змогу значно поліпшити якість таких досліджень. Наприклад, розвитку локальних геоінформаційних систем (ГІС) і застосуванню сучасних комп'ютерних технологій у сакрально-географічних дослідженнях сприятиме відкриття і повноцінне функціонування релігійних вузлів у всесвітній комп'ютерній пошуково-інформаційній системі Internet. Зокрема, за даними Агенції релігійної інформації, у квітні 1997 р. офіційно відкрився Ватиканський вузол у цій системі за адресою http://www.vatican.va . Зауважимо, що вперше ця комп'ютерна адреса з'явилася у всесвітній комп'ютерній мережі ще на початку 1995 p., але невдовзі було ухвалене рішення про її суттєве розширення. Згідно з інформацією прес-служби Ватикану, згаданий вузол містить сотні документів шістьма мовами: італійською, французькою, англійською, іспанською, німецькою та португальською.

Значний інтерес викликають навчально-дослідницькі інформаційно-дискусійні web-сторінки вищих навчальних закладів, зокрема такого типу, як web-сторінка комітету з вивчення релігії Гарвардського університету за адресою: http://www.fas. harvard.edu/~pluralism/ .

Наголосимо що в системі Internet існують українські web-сторінки. Так, Українська Греко-католицька церква має власну web-сторінку за адресою: http://www.ugkc.lviv.ua/.

У зв'язку з цим доходимо висновку: лише за умови глибокого всебічного оволодіння новими технічними, математичними і програмними засобами, створення повноцінних соціогеоінформаційних систем із сакрально-інформаційним блоком можна забезпечити адекватний сучасним потребам розвиток сакрально-географічних знань.

Сакральна географія — наука зовсім молода. Більшість сучасних учених, у тому числі В. Патійчук ^*161 , вважають, що сакральна географія в Україні перебуває в зародковому стані. Це, звичайно, стосується й інших держав. Така ситуація пояснюється біполярним ставленням до релігії впродовж багатьох віків: її, з одного боку, сприймали як найпотаємніший, найсокровенніший, духовний, реально існуючий світ людини у взаємозв'язку з Богом, з іншого — як містику, шарлатанство, забобони тощо. Ось чому сакрально-географічні знання можна виявити у працях вчених різних епох, священних книгах, літературних, історичних і філософських творах, а формування географії релігії як самостійної галузі знань почалось недавно.

*161: {Патійчук В.О. Проблеми розвитку географії релігії // Проблеми географії України: Матеріали наук. конф., Львів, 25-27 жовт. 1994 р. – Львів: Львів держ. ун-т, 1994. – С. 133-134. }

Сучасні історичні розвідки О. Любіцевої, К. Мезенцева, С. Павлова засвідчують, що початок розвитку сакральної географії як окремого наукового напряму та перші розробки теоретико-методологічних положень цієї галузі знань можна віднести до XIX ст., коли вперше предметну сутність географічних досліджень релігії сформулював І. Кант. Філософ визначив її як взаємодію "релігія — зовнішнє середовище", вважаючи, що сакральна географія повинна вивчати окремі релігійні напрями в конкретних природних, соціально-культурних, етнічних, економічних умовах різних країн, вплив різних релігій на етнокультурні процеси в них і зворотний вплив зовнішніх умов на релігію у процесі її поширення. І. Кант наголошував на важливості "чистих" уявлень простору та часу і для географії релігії, і для інших наук ^*162 .

*162: {Философский словарь. – С. 186-187. }

Суттєвим поштовхом для виникнення і формування сакральної географії як самостійної науки було зародження науки про релігію.

На думку професора Д. Шантепі де ля Соссей, наука про релігію почала самостійно розвиватися лише в останні десятиріччя XIX ст. завдяки таким факторам:

— релігія стала предметом філософського пізнання;

— розширився історичний світогляд;

— з'явився належний матеріал для розширення історичного кругозору в царині лінгвістики, філології, етнографії, міфології та фольклору.

Основним завданням науки про релігію в той період було вивчення різних релігій, їх суті і особливостей появи. Отже, науку про релігію розділяли на філософію й історію релігії. Хоч і в першому, і в другому випадках дослідження так чи інакше торкалися території (місця виникнення релігії, умов територіального поширення), серйозно сакральну географію почали сприймати зовсім недавно. Зокрема, 1967 р. була опублікована цікава праця відомого американського вченого Девіда Софера "Географія релігій".

Шмецький учений К. Ріттер запропонував власний підхід до вивчення сакральної сфери, який можна виразити короткою формулою "релігія — територія". Він стверджує: предмет географії релігії — це виявлення особливостей функціонування та взаємодії різних релігійних структур на конкретній території, вивчення їх трансформації у процесі розвитку. По суті, висувається питання про регіональну сакральну географію.

Важливим фактором розвитку сакральної географії став загальний розвиток соціальної географії. Саме в працях соціогеографів Б. Реклю, А. Гаттнера, А. Філіпсона акцентується на необхідності дослідження просторових процесів функціонування релігії. Отже, в працях Е. Реклю, на думку західних дослідників, були закладені "основи суспільно корисної (релевантної) географії" ^*163 .

*163: {Джонсон Р. Дж. География и географы. — С. 224.}

Значний внесок у розвиток сакральної географії зробили вчені Росії до революційного перевороту 1917 р. (Наприклад, І. Покровський, В. Семенов, В. Кистяківський). В Україні сакрально-географічні дослідження пов'язані з ученими В. Кубійовичем, С. Рудницьким, Д. Антоновичем, А. Кримським та ін.

У сучасному світі спостерігається великий інтерес до сакрально-географічних знань, зокрема у найрозвинутіших державах. Величезна увага приділяється вивченню поширення релігій у світі, співіснуванню окремих церков на відносно невеликих територіях, прогнозу релігійної ситуації в світі на найближчу та віддаленішу перспективу.

Цікаво, що окремі теоретичні положення сакрально-географічної науки розроблені фахівцями інших галузей знань. Наприклад, відомий учений Мірча Еліаде, який присвятив життя вивченню історії релігії, досліджував простір і час з погляду сакральної життєдіяльності людини.

Були зроблені перші спроби об'єднання зусиль і наукової діяльності сакрально-географів різних держав світу. Для цього використані географічні з'їзди (так, 1976 р. на географічному з'їзді в Нью-Йорку створена міжнародна робоча група з географії релігії на чолі з М. Бютнером із ФРН), географічні журнали і збірники, а також міжнародна інформаційна система Internet (зокрема, у цій системі за адресою http://www.moreheadst.edu/ peopelеt.pitts міститься інформація про програму з курсу географії релігії, який читає Тімоті Піттс). Завдяки Internet, а також на підставі огляду сучасних публікацій можна дійти висновку, що найпоширеніші сакрально-географічні знання у США, Польщі, Німеччині. Наприклад, у США 1996 p. видана "Хрестоматія світових релігій". В Польщі опублікована праця польських вчених Моніки і Удо Творушків, присвячена світовим релігіям, яка 1996 р. була видана німецькою мовою.

Після розвалу Радянського Союзу і відродження в Україні релігії та релігійності населення інтерес до сакральної географії надзвичайно зріс. Відновлення сакрально-географічної тематики пов'язують з іменем О. Шаблія. Останніми роками інтенсивно формуються сакрально-географічні школи (Київська, Львівська та ін.). Проблеми сакральної географії обговорювались, як уже зазначалося, на різних конференціях, зокрема на конференції "Проблеми географії України" (Львів, 25—27 жовтня 1994 p.); у навчальному посібнику "Соціально-економічна географія України" (за ред. О. Шаблія), міститься у розділі під назвою "Географія релігії". Величезний пласт сакрально-географічних знань можна почерпнути в матеріалах циклу конференцій, симпозіумів, колоквіумів на релігійну тематику, які з посвятою 2000-літтю Різдва Христового уже розпочаті науковцями й освітянами України, а також у матеріалах міжнародних конференцій, організованих ООН з 1992 р. Відбулися міжнародні конференції "Навколишнє середовище і проблеми розвитку", "Права людини", "Населення і проблеми розвитку", "Щорічна конференція з виховання", "Людські поселення — Габітат ІІ". Надзвичайно цікаві сакрально-географічні знання містяться у матеріалах двох Європейських екуменічних зборів — високопрестижних заходів християнських церков і конфесій Європи. Про їх зміст можна дізнатися з програми Другого Європейського екуменічного збору, який відбувся 1997 р. в Австрії під девізом "Примирення — дар Божий і джерело нового життя". Ця програма охоплювала шість тематичних напрямів, особливо важливих з погляду сакральної географії:

— пошук єдності між церквами;

— діалог релігій і культур;

— здійснення соціальної справедливості, подолання бідності і всіх форм соціальної дискримінації;

— примирення народів методами ненасильницького подолання конфліктів;

— екологічні проблеми, відповідальність перед прийдешніми поколіннями;

— справедливе ставлення (терпимість) до інших релігій.

Величезне значення для становлення сакральної географії як самостійної науки має вихід у світ навчального посібника С. Павлова, К. Мезенцева, О. Любіцевої "Географія релігій", який визнано одним із кращих на конкурсі, організованому Міністерством освіти України та Міжнародним фондом "Відродження". У ньому узагальнено здобутий за минулий період досвід вивчення духовної сфери; розроблені на засадах сучасної теорії економічної та соціальної географії головні науково-методичні положення системного дослідження географії релігій; на підставі ретроспективного аналізу показано сучасну картину територіальної організації світових, регіональних, локальних місцевих і нових релігій; на тлі світового релігійного процесу розкриті складнощі конфесійної ситуації в Україні. Головний акцент у цій праці зроблено на поширення релігій у просторі та на їх територіальній організації ^*164 .

*164: {Павлов С. в., Мезенцев К. в.. Любіцева О. О. Географія релігій. — К.: Артек, 1998.}

Сучасні теоретичні й практичні проблеми становлення та подальшого розвитку сакральної географії, їх характер — це своєрідний критерій рівня розвитку цієї галузі знань. Зокрема, про теоретичний рівень розвитку сакральної географії можна дізнатися з уваги на рівень розвитку її мови, тобто стану понятійно-термінологічного апарату. Він, як уже зазначалось, перебуває на стадії становлення, що зумовлено відносною молодістю цієї науки й особливостями формування її наукової мови: потребою використання географічних і релігійних термінів, понять, доцільністю відновлення традиційних українських термінів, створення нових термінів відповідно до граматичних і фонетичних правил української мови. Отже, подальший розвиток понятійно-термінологічного апарату е чи не найбільшою теоретичною проблемою сучасної сакральної географії.

До головних завдань цієї галузі знань належить створення підручників із сакральної географії українською мовою. Для підготовки високофахових дослідників названої проблеми та педагогів доцільно, щоб на географічних факультетах були створені кафедри сакральної географії.

Дуже важливою теоретичною проблемою і настільки ж складною є розроблення концепції територіальної організації сакрально-географічної життєдіяльності людини. Вона по-різному трактується науковцями, владними структурами, духовенством, конкретною релігійною людиною: у всіх існує власне бачення простору, домінант, акцентів, точок у просторі тощо.

До найвідповідальніших завдань сакральної географії відносять релігійне районування України. Розв'язання проблеми має неабияке практичне значення, адже виважена, економічно і соціально доцільна регіональна стратегія розвитку держави можлива лише за умов урахування релігійного районування.

Не меншої уваги потребують пошук методів і систем показників для обґрунтування закономірностей науки "Сакральна географія", виявлення потреби у культових спорудах, детальне вивчення особливостей сакрального світу людини в умовах адаптації до навколишнього середовища в конкретних геопросторово-часових координатах, дослідження формування міжконфесійної ситуації та ін.

Хоча сакральна географія сформувалася як самостійна галузь знань, надзвичайно гострою постає проблема уточнення "паспортних даних" цієї науки, тобто уточнення предмета - сакральної географії, конкретизація завдань.

До невідкладних належить розв'язання таких теоретичних проблем сакральної географії, як розроблення теоретичних узагальнень соціальних, економічних, екологічних та інших чинників форм просторової організації сакральної географії, дослідження сакрально-географічних аспектів індивідуального та суспільного здоров'я.

Серед практичних завдань сакральної географії особливого вивчення потребує виникнення і функціонування органів управління в межах однієї конфесії, а також міжконфесійних органів, у тому числі міжконфесійних координуючих органів. Важливе практичне завдання — висвітлення суспільної (соціальної) ролі церкви у незалежній Україні, значення піднесення цієї ролі на належний рівень у державі загалом і в окремих її регіонах. Не менш важливо розкрити у межах соціально-географічної науки ту особливу роль церкви, яку вона може виконувати у вихованні підростаючого покоління, розв'язанні проблем охорони здоров'я, боротьбі з бідністю та соціальними недугами сучасного суспільства.

В. Патійчук наголошує на таких найважливіших практичних сучасних релігійно-географічних проблемах: вивчення релігійної приналежності населення окремих країн і всього світу; територіальна організація релігійних конфесій і громад; аналіз стану релігійно-побутових відносин у різних країнах і регіонах світу, оцінка їх ролі у житті людей різних національностей; визначення територіальних аспектів еволюції релігії й культури в різних етнічних спільностей; дослідження територіальних змін окремих релігійно-етнічних ознак у ході історичного розвитку (обрядовості, основних релігійних положень і догматів, релігійного ареалу розселення, особливостей господарської діяльності, культури, їх впливу на релігійно-територіальні форми зосередженості суспільства) ^*165 .

*165: {Патійчук В.О. Проблеми розвитку географії релігії // Проблеми географії України: Матеріали конф. Львів, 1994. – С. 33.}

На нашу думку, серед практичних завдань сакральної географії особливу увагу з позицій цієї науки слід приділити належній оцінці сучасної соціальної доктрини церкви, її міжнародної діяльності.

Знання із сакральної географії необхідні також і священнослужителям різних церков. Вони дадуть їм змогу глибше пізнати географічні закономірності сакральних явищ у земному просторі, зрозуміти особливості сучасної сакральної поведінки населення. Крім того, саме ці знання сприятимуть вихованню толерантності у священнослужителів різних конфесій.

Сакральна географія — самостійна галузь знань, яка входить до системи соціально-географічних наук. Вона має власний об'єкт, аспект, метод, мету та завдання, предмет дослідження, об'єднує науковців-дослідників, котрі іменують себе як сакрально-географи (соціогеографи).

Особливості територіальної організації релігії в Україні зумовлюються багатьма факторами, найважливіші з яких — політичні, історико-географічні й етнічні. Поширення різних конфесій в Україні детермінувалось часом, владою (ставленням структур державного управління до релігії) історичними подіями, відбувалися у той чи інший період, а також етнічними особливостями розміщення населення. Це визначало нерівномірність розміщення конфесійних громад у регіонах, різну кількість релігійних громад різних конфесій на території районів, областей.

З виборенням незалежності в Україні змінилась політична, соціально-економічна й екологічна ситуація, що мало великий вплив на релігійне життя, яке в 90-х роках характеризувалося такими особливостями:

1. Трапилися кардинальні зміни у ставленні владних структур до релігії — відбулося взаємовизнання владних і церковних структур, поліпшились взаємовідносини між ними.

2. Інтенсифікувались організаційні релігійні процеси, виникли всеукраїнські організації окремих церков, що зумовило активізацію їх діяльності на місцях. Зокрема, 1992 р. організаційно оформилися буддисти України, 1993 р. утворене Духовне управління мусульман України, організована церква адвентистів сьомого дня та ін.

3. Виникли всеукраїнські органи управління, основне завдання яких — координація діяльності всіх конфесій. Зокрема, у цей період були створені Державний комітет України у справах релігій, Всеукраїнська Рада церков.

4. Активізувалася міжнародна релігійна діяльність українських церков.

5. Виникли релігійні громади нових, раніше відсутніх на ЇЇ території конфесій і сект.

Усе це не могло не позначитися на територіальній організації релігії, яка була у цей період надзвичайно динамічною і, безумовно, зазнає значної трансформації у найближчій перспективі.

За О. Шаблієм, сучасна геопросторова організація релігії в Україні вирізняється важливою особливістю: із Заходу на Схід поступово спадає інтенсивність релігійного життя, зростає релігійна зубожілість і войовничий матеріалістичний атеїзм. Водночас найінтенсивніше відбувається становлення релігійного життя і діяльності саме на Півдні та Заході, де зростання релігійності населення здійснюється у руслі всього українського національного відродження, традицій запорозького козацтва, покровителькою якого була Матір Божа — Діва Марія, а день Святої Покрови — 14 жовтня — був Січовим празником.

Другою надзвичайно важливою, на нашу думку, особливістю є зростання ролі м. Києва як столичного міжконфесійного релігійного центру і релігійного центру багатьох конфесій.

Третя особливість — інтенсифікація організаційного оформлення конфесій, удосконалення їх територіальної організації. Важливо акцентувати на тому, що дослідження територіальної організації тієї чи іншої конфесії буде неповним без вивчення її організаційної форми, ієрархії. Зокрема, у православ'ї розрізняють такі сходинки ієрархії: патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ, архімандрит, ігумен, ієромонах, ієродиякон. Патріарх (родоначальник), а інколи митрополит (людина з головного міста) очолює всю церковну організацію країни. Єпископами (пастирями) називають усіх архієреїв (старших священиків): патріарха, митрополита, архієпископа, єпископа. Крім того, єпископом називають главу єпархії — церковно-адміністративного округу, межі якого збігаються з кордонами областей. До складу єпархії входять парафії (церковні громади) — нижчі церковно-адміністративні організаційні ланки на чолі з церковною радою, що об'єднує віруючих, яких обслуговують церковнослужителі одного храму. Межі парафій визначаються за територіальними ознаками. Архієпископ (старший пастир) — почесний титул. Його надають єпископу за заслуги у церковному служінні. Архімандрит (начальник духовної вівчарні) — глава великого чоловічого монастиря, лаври. Часом цей титул надають ректорам духовних навчальних закладів, начальникам духовних місій за кордоном, деяким монахам за особливі заслуги перед церквою. Ігуменом (ведучим) називають настоятеля монастиря, ієромонахом — монаха, котрий має право здійснювати церковні таїнства, ієродияконом — священнослужителя, який може прислуговувати ієромонаху, але сам при цьому таїнств не здійснює.

Церковна ієрархія надзвичайно сильно впливає на освоєння простору: в місцях концентрації вищого духовенства формуються релігійні комплекси, у складі яких — не лише культові споруди та релігійні пам'ятки, а й адміністративні установи, навчальні заклади, об'єкти релігійної інфраструктури (видавництва, малярні майстерні тощо). Парафіяльні ж храми дуже часто менші, скромніші, поодинокі споруди, це, в свою чергу, визначає територіальну організацію релігії загалом.

Згідно з інформаційним звітом Державного департаменту в справах релігій "Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відноси в Україні", релігійна мережа в Україні станом на 1 січня 2006 р. мала 55 віросповідних напрямків, у межах яких діями 32 186 релігійних організацій (на 1,4 тис. більше ніж 2005 р.), у тому числі ЗО 941 релігійна громада, 71 центр і 228 управлінь, 386 монастирів, 309 місій, 76 братств, 175 духовних навчальних закладів, 12 522 недільні школи. Справами церкви в Україні опікується 28 431 священнослужитель. Зростає видання церковних друкованих засобів масової інформації, нині їх кількість становить 357 одиниць. Для богослужінь релігійні організації використовують 21 075 культових і пристосованих під молитовні споруд.

За висновками Державного департаменту в справах релігій, темпи зростання кількості церковно-релігійних інституцій за останні п'ять років засвідчують, що розширення релігійної мережі набуло усталеного характеру і становить 4,1—4,7 % на рік. Так, за підсумками 2005 p., кількість релігійних організацій порівняно з попереднім роком зросла на 4,3 %, а релігійних громад — на 4,4 %. Впродовж останніх років відбулося зменшення різниці чисельності релігійних конфесій, течій і напрямів, кількісних показників релігійних громад у різних регіонах України. Так, якщо на початок 1992 р. у західних областях діяло 7742 (59,7 % від загальної кількості громад) первинних осередків віруючих, то в 2000 р. — 41,3 %, а 2006 р. — 35,8 % (або 11 070 громад).

Другим за чисельністю релігійних організацій є Центральний соціально-економічний район, де з часу здобуття Україною незалежності кількість первинних осередків віруючих зросла на 4790 і становить 7009 парафій, або 22,7 %.

Південний соціально-економічний район характеризується найбільшим приростом релігійних громад, зокрема національних меншин. Якщо у 1991 р. загальна кількість осередків становила 956 одиниць, то на сучасному етапі — 5383, тобто збільшення відбулося на 82,2 %.

У східних областях діє 2709 парафій (8,8 % від їхньої загальної кількості в країні).

Розподіл релігійних організацій за конфесійною ознакою засвідчує про домінування в Україні православ'я, до якого входить 15 939 зареєстрованих парафій, тобто 51,5 % загальної кількості релігійних осередків віруючих країни.

Найчисельніша (10 875 парафій) — Українська Православна церква, мережа якої становить 68,2 % православних громад країни. Церква має 161 монастир, 37 братств, 16 духовних навчальних закладів, п'ять місій і 4019 недільних шкіл.

Служителями культу церква забезпечена на 84,3 %.

Українська Православна церква Київського патріархату за кількістю релігійних організацій, що становлять її мережу (3840), посідає друге місце в країні після УІЩ. В структурі церкви діють патріархія, 31 єпархіальне управління, 39 монастирів, 24 місії, вісім братств, 16 духовних навчальних закладів і 1153 недільні школи. Діяльність церкви висвітлюють 32 періодичні релігійні видання.

Українська Автокефальна Православна церква має патріархію, 12 єпархіальних управлінь, шість монастирів, сім місій, два братства, сім духовних навчальних закладів, 349 недільних шкіл. Діяльність церкви висвітлюють сім періодичних видань. 1166 громад обслуговують 686 священнослужителів. На сучасному етапі 823 парафії УАПЦ (70,6 %) діють у західних областях країни.

Інституційна мережа Української Греко-католицької церкви охоплює митрополію, три екзархати (Києво-Вишгородський, Одесько-Кримський і Донецько-Харківський), 18 єпархіальних та чернечих управлінь, 3443 громади, 94 монастирі, 13 духовних навчальних закладів, 15 місій та два братства. Діяльність церкви висвітлюють 26 періодичних видань.

Римо-католицька церква в Україні нині має митрополію, 11 дієцезіальних і чернечих управлінь, 879 громад, 83 монастирі, 39 місій, три братства, сім духовних навчальних закладів, 553 недільні школи. Віруючих церкви обслуговують 499 священнослужителі, з них — 260 іноземці. Життя і діяльність РКЦ висвітлюють 13 періодичних релігійних видань.

Протестантизм в Україні налічує 8008 зареєстрованих осередків, що становить 27,4 % усієї релігійної мережі. Крім того, 822 громади діють поза реєстрацією. Найвпливовішим і найчисельнішим протестантським згромадженням є Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів. Його структура налічує 2642 релігійні організації: центр, 26 діючих регіональних та обласних управлінських структур, 91 місія, три братства, 42 духовних навчальних заклади, в яких готується понад 7,5 тис. майбутніх пресвітерів, дияконів, регентів, інших служителів. 2479 громад обслуговують 3106 священнослужителів. Основи віровчення викладаються у 1524 недільних школах. Внутрішнє та міжнародне життя церковної спільноти висвітлюється у 15 періодичних релігійних виданнях.

Другу сходинку за кількістю протестантських релігійних організацій (1571) займає Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської — п'ятидесятників. До Його складу входять: центр, 27 обласних управлінь, 51 місія, два братства, 1474 громади віруючих. Богослужбові відправи проводять 2198 священнослужителів. Понад 900 майбутніх пресвітерів і дияконів проходять підготовку в 16 духовних навчальних закладах. При громадах діє 977 недільних шкіл. Питання розвитку церкви, її релігійне життя висвітлюється у 28 періодичних виданнях.

Українська уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня має у своєму складі 1033 релігійні організації, в тому числі центр, дев'ять регіональних управлінь, три духовні навчальні заклади, братство та 1017 громад, в яких релігійні потреби віруючих задовольняють 1161 священнослужитель. Основи віровчення викладаються різним віковим групам у 727 недільних школах. Внутрішнє та міжнародне церковне життя висвітлюють вісім періодичних видань.

Релігійні організації харизматичних церков функціонують у всіх областях країни. Найбільше їх діє в Донецькій області (понад 10 % їхньої загальної кількості).

Понад тисячі релігійних організацій в Україні створені національними меншинами, найбільшу частину з них — послідовниками ісламу (485 організацій). Іудаїзм представлений 281 організацією, Закарпатська (угорська) реформатська церква — 117, Німецька євангелічно-лютеранська церква — 38, Вірменська апостольська церква — 21. Функціонують також етноконфесійні громади чехів, готів, корейців, шведів, у Автономній Республіці Крим — караїмів і кримчаків, у Херсонській і Запорізькій областях — менонітів. Найбільша частка релігійних організацій національних меншин зосереджена в Автономній Республіці Крим.

Релігійні громади всіх церков, конфесій, напрямків і течій обслуговують 28 431 священнослужитель, при цьому рівень забезпеченості становить 97,2%. Чисельність душпастирів у 2005 р. зросла на 529 осіб. Зокрема, громадами УПЦ опікується 9072 священнослужителі (84,3 %), УПЦ КП — 2816 (76,4%), УАПЦ — 686 (58,9%), УГКЦ — 2136 (62,1 %), РКЦ — 499 (57,2 %), ВСОЄХБ — 3106 (127,5 %), ВСЦХВЄ — 2198 (158,02%), АСД — 1161 (118,7%).

Станом на 1 січня 2006 р. релігійні організації України використовують 21 075 культових і пристосованих під молитовні будівель. Рівень забезпеченості релігійних організацій молитовними приміщеннями становить 72,02 %, в тому числі РКЦ — на 92 %, Закарпатська (угорська) реформатська церква — 91,7 %, УПЦ — 86,1%, УГКЦ — 79,5%, УПЦ КП — 67,7%, ВСОЄХБ — 68,8 %, УАПЦ — 62,9 %, ВСЦХВЄ — 67,1 %, іудейські організації — 49,4 %, мусульмани — на 48,9 %.

Відповідно до звернень віруючих, 2005 р. передано у власність (користування) релігійним організаціям 468 культових і пристосованих під молитовні приміщення. За допомогою органів місцевої виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та залучення позабюджетних коштів упродовж 1992—2005 pp. збудовано 4656 культових споруд, з яких 258 (5,5 %) у 2005 р. Провідними релігійними організаціями впродовж року збудовано: УПЦ — 95, УГКЦ — 45, УПЦ КП — 31, ВСОЄХБ — 26,

Союзом церков ХВЄП — 17, УАПЦ — 9, РКЦ — 4 культові приміщення. В стадії будівництва знаходиться 2420 культових об'єктів. Водночас релігійні організації користуються 6247 орендованими та 1542 колишніми некультовими церковними будівлями, з яких 960 передано віруючим.

В почергове користування релігійним громадам передано 287 культових будівель ^*166 .

*166: {Інформаційний звіт Державного департаменту у справах релігій "Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні" - http://216.239.59.104/search?q=cache:zfAtZNadERwJ:www.derzhdeprelig.gov.ua/informatsiinyi-zvit-2005.htm }

На підставі аналізу наведених даних, у межах України ми виділили чотири релігійних райони: Західний, Центральний, Східний і Південний.

Під релігійним районом ми розуміємо значну частину території України, що об'єднує кілька областей, у межах яких спостерігається своєрідна територіальна організація релігії (подібна сакральна інтенсивність життя, близькі за значенням показники кількості релігійних громад на певну кількість населення, кількості жителів на релігійну громаду, кількості конфесій на певну кількість населення, певний рівень забезпеченості культовими об'єктами, наявність притаманної цій території духовної й адміністративної ієрархії тощо), формується відносно однорідний інтегральний сакральний простір й інтегральний сакральний час.

Західний релігійний район об'єднує дев'ять областей України (Львівську, Волинську, Рівненську, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, Чернівецьку, Івано-Франківську, Закарпатську).

Найважливіший центр релігійного життя Західного району — м. Львів. Тут діє митрополія Львівської греко-католицької церкви (Собор св. Юра), Львівська архідієзія Римо-католицької церкви, Українська єпархія Вірменської апостольської церкви, консисторія Української автокефальної православної церкви та ін., Греко-католицька духовна академія і духовна семінарія. У Львові діє музей релігії (1970 p.), який має три філіали: Червоноградський (1980 р.), Сокальський (1991 р.)та Інститут релігієзнавства на базі наукового відділу Львівського музею релігії (1993 р.). При Львівському музеї релігії працює видавництво "Логос".

На території Західного району виділяють ще інші релігійні центри (священні місця): Почаївська лавра (Почаїв), Гошівський монастир (Гошів) та ін. Цей район характеризується особливою напругою міжконфесійної боротьби, великою кількістю конфесій у прикордонних областях, високою інтенсивністю релігійного життя. У Західному районі існують внутрішні територіальні відмінності, які полягають у перевазі певних конфесій у тих чи інших областях. Тут найліпше збереглася матеріальна база релігійного життя — культові споруди різних конфесій. Останніми роками вона інтенсивно розвивається, збільшується її потужність, розширюється територія.

До складу Центрального релігійного району входить сім областей (Київська, Житомирська, Чернігівська Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська). Основний релігійний центр — м. Київ, де зосереджені Патріарша канцелярія Української православної церкви Київського патріархату, митрополія Української православної церкви, Київська і всієї України єпархія Руської православної старообрядницької церкви та ін. У Києві збережені основні святині України: Софіївський собор, Києво-Печерська лавра, духовні семінарії та ін. Головними священними місцями району є Межигір'я, Вишгород, Мгар, Любеч. Цей район характеризується відносно високою релігійністю населення і має дуже сприятливі умови для відродження Української церкви.

Східний релігійний район об'єднує п'ять областей (Харківську, Луганську, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку). Релігійний центр — м. Харків (Успенський і Покровський собори). Священні місця — Слов'яногірськ (Стогірський Успенський монастир у Донецькій області), Новомосковськ (Самарський монастир у Дніпропетровській області). У цьому районі дуже низька релігійність населення, що стало наслідком високої інтенсивності індустріалізації та насильницької атеїзації населення у період панування командно-адміністративної системи.

До складу Південного релігійного району належать три області (Одеська, Миколаївська, Херсонська) й автономна республіка Крим з релігійними центрами — Одесою (Троїцька церква), де за всіх режимів велася підготовка священиків (Одеська духовна семінарія), Старим Кримом (мечеть Хана Узбека та Бахчисарай). Є кілька священних місць.

Територіальна організація релігії впливає на територіальну організацію культури, територі