Соціологія: пер. с англ.

Деякі мовні ряди складаються не зі слів, а з нечленоподібних згуків, які Ґофман називає вигуками-реакціями (Goffman, 1981). Уявіть собі, що хтось після того, як щось перекинув або впустив із рук додолу, вигукнув: "Ой!" На перший погляд "ой!" видається мало цікавою рефлекторною реакцією на невдалий порух — так людина кліпає, коли хтось тицьне рукою їй у обличчя. А проте це не мимовільна реакція, про що свідчить і той факт, що людина не вигукує "Ой!", коли вона сама-одна. Вигук "ой!" звичайно звернений до інших, хто при цьому присутній. Цей вигук повідомляє свідкам, що винний припустився дріб'язкової, разового характеру похибки, яка не дає підстав для сумнівів у спроможності цієї особи контролювати свої дії.

"Ой!" вигукують лише в ситуаціях дрібної невдачі, а не при трагічних нещасливих випадках або катастрофах, і це теж свідчить про те, що цей вигук е частиною контрольованого управління ситуаціями соціального життя. Більше того, вигук "Ой!" може пролунати з уст людини, яка спостерігає збоку за необережними діями іншої; або ж вирватись як оклик застереження, звернений до іншого. "Ой!" за нормальних обставин — короткий звук, а проте в деяких ситуаціях "о" може бути протяжним. Так, наприклад, хтось може умисне подовжити цей звук, щоб подолати критичний момент якоїсь дії. Наприклад, батько може вигукнути протяжне "о-о-ой!" або "ой-люлі!", коли, граючись, підкидає дитину вгору. Цей звук допомагає подолати той короткий часовий проміжок, коли малюк, опинившись у повітрі, втрачає контроль над своїми рухами; він має на меті надати йому впевненості і водночас дає дитині зрозуміти, що батько реагує на її верещання.

Вигук "Ой!" має культурну зумовленість. Наприклад, коли англійці щось випускають із рук, вони вигукують не "Ой!", а звук, який звучить приблизно як "Упс".

Все це може здатися надуманим і перебільшеним. Навіщо так детально аналізувати цей неістотний звук? Звичайно ж, ми не приділяємо стільки уваги тому, що вигукуємо, як тут викладено. На свідомому рівні безперечно — ні. Проте головне значення має той факт, що ми постійно здійснюємо неймовірно складний, безперервний контроль за своєю зовнішністю та своїми діями. У ситуаціях, коли відбувається взаємодія, від нас вимагається не просто бути присутніми на сцені. Інші сподіваються, як і ми сподіваємося від них, що ми виявлятимемо те, що Ґофман називає "контрольованою пильністю". Фундаментальною складовою людського буття є постійна демонстрація іншим своєї обізнаності у звичних ситуаціях повсякденного життя.