Соціологія: пер. с англ.

У сьогоднішній Великій Британії проститутки здебільшого походять із бідніших суспільних прошарків, як то було й у минулому, але останнім часом до них прилучилася значна кількість жінок із середнього класу. Зростання числа шлюбних розлучень штовхає багатьох жінок, які опиняються в скрутному матеріальному становищі, на шлях проституції. Крім того, чимало жінок, яким не щастить знайти роботу відразу по закінченні вищих навчальних закладів, улаштовуються працювати в масажних кабінетах або в службах виклику дівчат, поки підшукують собі якесь пристойніше заняття.

Пол Дж. Ґолдстайн класифікував типи проституції з погляду професійних зобов'язань і професійного контексту. В першому випадку йдеться про регулярність, з якою жінка займається проституцією. Багато жінок роблять це лише тимчасово і, надавши свої сексуальні послуги кілька разів, потім надовго або й назовсім полишають ці заняття. "Випадкові проститутки" — це ті, які досить часто віддаються за гроті, але роблять це нерегулярно, щоб побільшити свій прибуток із інших джерел. Інші займаються проституцією постійно, зробивши її головним джерелом своїх заробітків. Під професійним контекстом розуміють робоче середовище та процеси взаємодії, в які втягнута жінка. "Вулична повія" робить свій бізнес на вулиці. "Дівчина на виклик" знаходить собі клієнтів по телефону, чоловіки або приходять до неї додому, або вона сама їх навідує. "Домашня повія" — це жінка, яка працює в приватному клубі або в борделі. "Повія-масажистка" надає сексуальні послуги в закладі, який офіційно пропонує лише масаж та лікувальні процедури.

Чимало жінок займаються також бартером (одержують плату товарами або іншими послугами замість грошей). Більшість "дівчат на виклик", що їх опитував Ґолдстайн, регулярно здійснювали сексуальний бартер — пропонували сексуальні послуги за телевізори, ремонт автомобіля та електричних приладів, за одяг, послуги адвоката або зубного лікаря (Goldstein, 1979).

Резолюція Організації Об'єднаних Націй, ухвалена 1951 року, засуджує організаторів проституції або тих, хто має з неї прибутки, але саму проституцію не забороняє. Цю резолюцію підтримали п'ятдесят три країни-учасниці, серед них і Сполучене Королівство, хоча їхні законодавства в питаннях проституції мають великі розбіжності. В деяких країнах проституцію оголошено незаконною діяльністю. В інших, таких як Британія, забороняються лише певні її види, наприклад, приставання на вулиці або дитяча проституція. Деякі національні або місцеві уряди офіційно дозволяють відкривати борделі або "секс-салони", такі, як "центри еросу" в Німеччині або будинки сексу в Амстердамі. Чоловічу проституцію дозволено лише в кількох країнах.

Законодавство, що забороняє проституцію, дуже рідко карає клієнтів. Тих, хто купує сексуальні послуги, не заарештовують і не судять, а під час судового розгляду їхні імена часто не розголошуються. Досліджень про клієнтів набагато менше, аніж про тих, хто торгує сексуальними послугами, і майже ніхто не робив висновків (як то часто стверджується або мається на увазі про проституток), що це люди з певними порушеннями психіки. Дисбаланс у дослідженнях, безперечно, віддзеркалює некритичне сприйняття ортодоксальних стереотипів сексуальності, згідно з якими для чоловіків цілком "нормально" шукати собі розмаїття в задоволенні своїх сексуальних потреб, тимчасом як ті, хто обслуговує ці потреби, зазнають осуду.