Соціологія: навчальному посібнику

Наукове значення та ідеологічна заангажованість вченого

К. Маркса слушно називають найвпливовішим соціальним мислителем XIX ст. Цьому століттю революцій відповідав революційний характер марксистської теорії. Вона виросла з просвітницьких, гуманістичних ідей: створити усім людям гідні умови життя, забезпечити прогресивні зміни суспільного устрою, відкрити і використати закони його розвитку.

Унікальність постаті К. Маркса в тому, що він водночас втілював революційного вождя і соціального дослідника, заклав радикально нову традицію соціологічного аналізу. На його творах і теоретичних висновках позначився тиск революційних цілей, глибокі наукові розвідки насичені політичними включеннями. Завдання наукового аналізу часто визначалися ідеологічними намірами, що надавало їм актуальності, життєвості, зумовлюючи водночас і певну однобічність, внутрішню суперечливість теоретичних положень. Революційний пафос, публіцистичність, спрямованість на дію іноді завдавали шкоди теоретичній обґрунтованості. Марксизм — одна з небагатьох теоретичних конструкцій, що ніколи не приховувала своїх ідеологічних засад, відверто проголошуючи їх. Ця форма соціологічної теорії невіддільна від політичного, морально-ціннісного застосування її. Наукові цілі не можна відокремити від політичних, а це, на думку послідовників К. Маркса, не тільки не робить таку теорію менш науковою, а навпаки, робить її "більш ніж науковою". Саме ідеологічний резонанс сприяє періодичному поверненню інтересу до марксистського підходу.

На відміну від ліберальних чи консервативних спрямувань соціальних теоретиків, Марксові соціологічні висновки мали на меті не модернізувати сучасні йому соціальні відносини, а заперечити, подолати цю фазу суспільного розвитку разом з її теоретичним відображенням. К. Маркс був безперечним лідером нової генерації соціальних дослідників, гаслом якої стало відокремлення себе від попередніх вчень, створення "істинної науки про суспільство". Він не мав теоретичних попередників (хоч очевидний вплив ідей Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, Людвіга Андреаса Фейєрбаха, Адама Сміта, Шарля Луї Монтеск'є та багатьох інших). Він дав життя революційно новому напряму, заклав одну з головних парадигм, традицій соціологічного пізнання (включаючи широкий ліворадикальний соціальний критицизм, конфліктологію, гуманістичну соціологію тощо). Найяскравіший представник західноєвропейської філософської культури XIX ст. К. Маркс, як ніхто інший, справив могутній вплив на світ ідей XX ст.

Загальна доктрина: світоглядний матеріалізм, економічний детермінізм, історизм

К. Маркс заклав основи матеріалістичного напряму в соціології. Він наполягав на тому, що соціологічна теорія має ґрунтуватися на життєвій реальності індивідів, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мають виробляти продукцію, а тому вступають у певні виробничі відносини. Вони творять свої ідеї та погляди, виходячи з певної соціальної структури, в якій живуть, а зі зміною конкретних обставин змінюється і їхня свідомість (мораль, релігія, ідеологія тощо).

Разом з тим розум не є пасивним продуктом конкретно-історичного середовища, він активний у відображенні та перетворенні матеріального світу. Звідси, за К. Марксом, для соціолога першорядним є з'ясування впливу на людей матеріальних умов життя і можливостей зворотного впливу людей на ці умови. Акцент робиться на економічні фактори суспільних явищ, емпіричне обґрунтування соціально-філософських висновків, хол істинний підхід.

Ключова категорія Марксової матеріалістичної соціології — спосіб виробництва. Люди вступають у необхідні, не залежні від їхньої волі відносини, які разом з рівнем розвитку продуктивних сил конкретного суспільства становлять його базис. Останній зумовлює характеристики надбудови: політичні та юридичні інститути, способи мислення, ідеологію, тобто форми суспільної свідомості. Індивіди народжуються в суспільстві з певним способом виробництва, відносинами власності, а отже, і з відповідним класовим розшаруванням. Це зумовлює їх загальну поведінку. Зрештою, суспільні групи є втіленням економічних категорій, класових відносин та інтересів. Це насамперед "соціальні істоти", вплетені в соціально-класові відносини, а тому підпорядковані імперативам історичного процесу.

Рушієм історії є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, де перші визначають науково-технічний рівень, продуктивність праці, організацію суспільного виробництва, а другі — переважно відносини власності та розподілу. Історичний розвиток залежить від руху продуктивних сил.

Аналіз капіталізму середини XIX ст. був для Маркса спробою економічної інтерпретації суспільства і людської історії в цілому. Рушієм динаміки соціальних змін є розв'язання суперечності, що постійно відтворюється, між продуктивними силами, що невпинно прогресують, і відставанням виробничих відносин. Люди трансформують своє соціальне середовище, удосконалюють суспільні відносини. Класова інтеграція і самосвідомість перетворюються на головний фактор подолання застарілих виробничих відносин, а отже, класова боротьба є рушійною силою історії.

К. Маркс виокремив чотири способи виробництва: азійський" античний, феодальний і капіталістичний. Всі вони розвивалися та змінювали один одного через антагоністичні суперечності, на зміну останній антагоністичній формації має прийти неантагоністична — комуністична, що ознаменує кінець передісторії людства.

Класовий конфлікт

Історія людства, за Марксом, — це історія класової боротьби. Як тільки в примітивному суспільстві починається диференціація, воно поділяється на класи — соціальні спільноти, що характеризуються певним місцем у процесі виробництва, у розподілі благ та влади. Якщо інтереси класів несумісні, боротьба набуває антагоністичного характеру. Вона стає головною детермінантою соціального процесу, зберігає потенційну можливість відкритого зіткнення — соціальної революції.

К. Маркс залишиться в історії соціологічної думки родоначальником конфліктологічної традиції. Незалежно від історичної долі теоретичних передбачень, практичної реалізації ідей його вчення, головні Марксові наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення зберігають аналітичну продуктивність. Найбільш вживані з них у царині соціології — це моделі класового конфлікту. Хоча кожна з численних конфліктологічних концепцій пропонує свою версію або модифікацію класового конфлікту (або соціального конфлікту взагалі), наріжними залишаються положення, висунуті в "Комуністичному маніфесті" й "Капіталі".

Результати досліджень соціальних конфліктів можна звести до таких тез (за схемою американського соціолога Джонатане Тьорнера).

1. Зі збільшенням рівня продуктивності суспільного виробництва зростає поділ праці, і навпаки.

2. Зростаючий поділ праці в суспільстві призводить до посилення нерівності.

8, ЗІ збільшенням продуктивності виробництва зростають згуртованість, солідарність пригноблених.

4. Чим більша класова солідарність пригноблених, тим вірогідніше загострення конфлікту між тими, хто панує, і тими, хто пригнічений та експлуатований:

— посилення класової солідарності залежить, у свою чергу, від рівня зв'язків, спілкування між пригнобленими, які зростатимуть зі збільшенням освіти останніх, рівня урбанізації суспільства, поширенням спільного досвіду громадського життя;

— збільшення кількості пригноблених, які усвідомили спільність своїх інтересів, теж приводить до посилення класової солідарності. Це усвідомлення спільності залежатиме від поширення почуттів відчуження серед гноблених, від масштабу нерівності, від активності панівного класу, спрямованої на розкол пригноблених, від ступеня заниження поцінування праці, від рівня дегра-даційної мобільності в суспільстві;

— розвинення ідеології єднання також приводить до збільшення класової солідарності. Воно залежатиме від здатності пригноблених рекрутувати ідеологічних лідерів, від можливості панівних класів керувати соціалізацією підпорядкованих їм, від здатності владної верхівки спрямовувати засоби масової комунікації на протидію ідеологічному згуртуванню пригноблених.

5. Рівень конфліктності між гнобителями і гнобленими, можливість застосування насильства залежатимуть від ступеня поляризації між ними, оскільки чим більшою є класова солідарність пригноблених, тим ця поляризація глибша, що справедливо і в разі зміцнення солідарності між гнобителями.

У класовому розшаруванні суспільства визначальною є позиція людини щодо засобів виробництва. Один клас прив'язаний до виробничих відносин, що відживають і стають перешкодою історичному прогресові, а інші, навпаки, втілюють нові виробничі відносини, які покликані сприяти зростанню продуктивних сил, побудові прогресивнішої соціальної організації. Носієм таких відносин у Марксовій теорії є робітничий клас. Саме сплав економічних і політичних вимог робітничого класу робить його таким суб'єктом.

Відчуження

Феномен відчуження позначає той стан, коли сили, витворені людиною, повертаються проти неї самої, тобто спостерігається явище ворожості рукотворного світу його творцям, втрати контролю людини над продуктами діяльності. Це дуже важлива для Марксового аналізу капіталізму категорія. Водночас зі зростанням влади людини над природою зростає відчуження її — одне з головних (поряд з експлуатацією людини людиною) звинувачень капіталізму, яке зробило прихильниками марксизму багатьох інтелектуалів Заходу. Людина відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і своєї спільноти. К. Маркс наголошував, що відчуження — це продукт певного способу виробництва, а саме капіталістичного, воно іманентно властиве йому. Звідси випливає гуманістичний пафос критики капіталістичного ладу, розвінчування його дегуманізуючого й фетишизуючого тиску на особу, висновок про неминучість революційного подолання цього ладу.

У теорії історичного матеріалізму Маркс накреслив теоретичні моделі соціальної революції, політичного конфлікту, теорії ідеології, що визначили підхід до цих суспільних явищ на тривалий час