Використання категорій моностилістичної культури при описі соціокультурної системи може призвести до парадоксальних на перший погляд висновків. Наприклад, у СРСР для обгрунтування планової, чи, як говорять на Заході, центральнопланованої економіки, крім розуміння чисто економічної раціональності служила логіка моностилістичної культури. Категорії ієрархії, тотальності, телеології, упорядкованості відбивалися і реалізовувалися в організації планової економіки як культурного феномену. При цьому культурні фактори (логіка моностилістичної культури) практично завжди і скрізь виявлялися більш сильними та більш ефективними, ніж розуміння господарської, економічної доцільності. Дуже яскрава ілюстрація даного твердження — систематичні переслідування (навіть у досить ліберальні часи) господарників, шо, керуючись розуміннями вигоди (причому не для себе особисто, а для підприємства), йшли на порушення деяких нормативних актів, що логічно випливають з категорій моностилістичної культури. Наприклад, їхні дії суперечили принципу чи то тотальності планування, чи то ієрархічності економічних рішень, чи то якому-небудь іншому принципу. Результатом цього був суд за економічні злочини. Але насправді "злочини" мали культурний характер; їх швидше можна назвати провинами проти духу моностилізму.
Оскільки логіка моностилістичної культури в міру перебігу часу входила в усе більш глибокий конфлікт з економічною раціональністю й оскільки пріоритет завжди віддавався першій, радянська економіка, зрештою, впала жертвою радянської культури, а не навпаки, як це зазвичай вважається.
Ще більш яскраво, ніж в економші, логіка моностилістичної культури реалізується в політичній сфері. Категорії моностилістичної культури були прямо і безпосередньо втілені в організації політичної системи Радянського Союзу та відігравали визначальну роль у практичній політиці, у поточних політичних інтерпретаціях.
Те ж можна сказати буквально про будь-яку сферу соціального життя в колишньому Радянському Союзі. З цього погляду політичні, економічні, правові та інші категорії, що регулювали й організовували діяльність у всіх цих сферах, можна розглядати як субкатегорії "глобальних" категорій моностилістичної культури. У такому випадку останні є ключем до розуміння специфіки соціальних і культурних процесів, що відбувалися в Радянському Союзі.
Можна констатувати парадоксальну ситуацію: украй раціоналізована, наскрізь бюрократизована система, технократична, до того ж усюди і завжди декларувала свій "науковий характер, постійно впадала у кричущий антираціоналізм, шо призвів у результаті до підриву її власних раціональних основ
Як це могло відбутися? Розглянемо далі ряд принципів, на яких ґрунтувалося політичне управління в СРСР і які можна трактувати як субкатегорії стосовно глобальних категорій моностилістичної культури. Саме вони і визначали саморуйнівний характер діяльності системи в цілому.
Перший з них — закон гармонійного поєднання загальних і приватних інтересів при соціалізмі. Вважалося, шо заходи, здійснювані в інтересах суспільства (яке, як правило, ототожнювалося з державою), автоматично ведуть до задоволення інтересів будь-якої складової його групи, у результаті — кожного з індивідів. Другий—закон неухильного підвищення добробуту громадян соціалістичного суспільства. Стверджувалося, що це об'єктивний закон, дія якого є автоматичною і непереборною, тому навіть підвищення цін могло трактуватися і трактувалося як акція, спрямована на підвищення добробуту громадян (наприклад, підвищення цін на одну групу товарів давало можливість або знизити ціни на іншу групу товарів, або надати пільги якійсь соціальній групі, у результаті чого на основі закону гармонійності виходило так, що краще було тим, хто платив більше). Третій —закон непогрішності вищих рівнів управління, що діють на основі об'єктивних законів, реалізуючи неминуче, навіть усупереч, сприятливий для суспільства хід історичного розвитку. Представлені закони не просто об'єктивні, але об'єктивно оптимістичні. У цілому вони базувалися на поширеному, але, по суті, вульгаризованому уявленні про переваги соціалізму, відповідно до якого будь-який соціальний захід в умовах соціалістичної системи прогресивний і приносить користь суспільству та кожному його члену, тимчасом як подібний захід у капіталістичних країнах реакційний і веде до найважчих наслідків для трудящих.
Цей набір управлінських принципів, фактично похідних від таких категорій моностилістичної культури, як тотальність, телеологія, ієрархія (у радянській ідеології можна знайти принципи, що випливають і з інших важливих категорій), фактично відкривав перед практиками управління можливості необмеженого і довільного втручання в хід соціальних та навіть природних процесів. Єдиним обмеженням могла бути недостача природних і людських ресурсів, але комуністам дісталася багата країна, а практика дій вождів з "людським фактором" подесятеряла можливості системи. У результаті нічим не обмежене управління, що спиралося на "об'єктивно оптимістичні" уявлення про закони розвитку, ставало адміністративною сваволею, призводило до марнотратної витрати ресурсів, а якщо це не досягало необхідного ефекту, то застосовувалося насильство, яке підтверджує ті самі уявлення, на яких ця сваволя ґрунтувалася.
Усе це дозволяє зробити висновок про природу практичної ідеології, на якій тривалий час ґрунтувалася управлінська діяльність у радянському суспільстві. В її основі лежать два принципи, зовні суперечливих, аза суттю тісно взаємозалежних і доповнюючих один одного: перший з них — технократичний принцип повільності, що створює ілюзію легкості й безмежних можливостей перетворюючої діяльності; другий - сакральний принцип органічності, що дозволяє, завдяки визнанню "об'єктивних переваг", обґрунтовувати справедливість і доцільність будь-якої діяльності незалежно від того, які соціальні наслідки вона спричиняє.
Виникає природне запитання: як і наскільки можливі поєднання і взаємодія двох принципів? Адже існує взаємозаперечення процедур мислення і діяльності кожною з них. Технократизм припускає, по-перше, сповідання технічної раціональності, тобто вибір оптимальних засобів для якнайшвидшого і найменш дорогого досягнення поставленої мети, а по-друге, уявлення про те, що дійсність розкладена аналітично і збагненна (а отже, і керована) до самих глибин. У той же час принцип органічності диктує зовсім інший спосіб мислення, іншу логіку. Поняття органічності припускає наявність метафізики, фундаментом якої служить "сакралізація'' певного регіону буття, визнання деякого нерозкладного далі ядра, що становить основу будь-якого раціонального судження і діяння. Таким чином виникає дихотомія: сакральне — раціональне. Коли ці два принципи взаємодіють, ознаки кожного з них переносяться на інший, сусідній. У результаті виявляється, що технократична раціональність "сакралізується", тобто у своєму конкретно даному, фактично сформованому і відповідно історично минущому вигляді знаходить риси метафізично необхідної, вічної, сутнісної характеристики явища. Але при цьому сама раціональність впливає на органічне, сакральне; останнє "раціоналізується" і втрачає (хоча часто зовні, а по суті зберігає) властиві йому релігійні риси. Так, з одного боку, виникає "освячена" раціональність, з другого боку—"святість" раціонально обґрунтовується. Це сполучення і є сакральним ядром радянської моностилістичної культури, навколо якого будувалися всі сфери радянського життя: і економіка, і наука, і політика, і право, і все інше, що тільки можливо.
Наведемо кілька прикладів акцій влади і Сталіна, зокрема, що проводилися в другій половині 20-х p.p. XX ст. — періоду, коли формувалося це ядро. Пояснення тих чи інших акцій, наприклад, колективізації, не є нашим завданням, але відзначимо, що завжди, коли приймалися масштабні політичні рішення, які впливають на долю країни, вони отримували сакральне обгрунтування. Тобто стверджувалася органічність проведеної політики, що автоматично, через свої об'єктивні основи повинна була гарантувати її відповідність інтересам усіх складових суспільства класів, прошарків, груп, індивідів. Мова йшла про переваги соціалізму, що реалізуються ніби автоматично.
