Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 240

Тема 2 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ЗА ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ

•  Участь українських земель у зовнішній політиці Литви
•  Українська карта у відносинах Литви й Польщі

Участь українських земель у зовнішній політиці Литви.

Монголо-татарська навала справила величезний вплив на ситуацію всього сходу Європи, що відбилося на політичному укладі, на соціальних, культурних відно¬синах, навіть на народній вдачі та психіці. І хоча основна частина людності українських земель лишилася на рідних теренах, свій вплив Київська держава втратила. На політичну арену поволі, але впевнено вийшла інша дер¬жава, яка тривалий час знаходилася у своєрідному політичному затінку. Захована за лісами й болотами, вона виринула з них тоді, коли вже могла на повний голос заявити про себе як потужне державне утво¬рення, що всерйоз претендувало на участь у вирішенні європейських справ. Це була, як ви вже здогадалися, Литва.

Ще у XII столітті Литву заселяли невеликі племена, які лише формально вважалися об'єднаними в одну державу. Але в XIII столітті ці племена об'єднуються вже по-справжньому, а в XIV столітті Литва збирає в єдине ціле значний територіальний масив, у тому числі й велику частину українських земель. З цього часу аж до середини XVI століття Литва відіграє важливу роль у житті цих земель.

У XII столітті литовці поділялися на сім племен: прусси жили між Віслою та Німаном. Жмудь — на правому березі нижнього Німану, Власне литва — у басейні річки Вілії. Жемголи — на лівому березі Двіни. Корсь, або курони, — на півострові між Балтійським морем і Ризькою затокою. Летголи — на правому березі Західного Бугу і ятвяги — понад Західним Бугом і верхнім Німаном. їхній політичний устрій і побут мало чим відрізнялися від життя слов'ян періоду докиївської Русі. Вони нікого не зачіпали, і їх залишали в спокої. Але вже на початку XIII століття на них рушили німецькі лицарі. Під прапором поширення християнства вони намагалися підкорити литовців, вбиваючи тих, хто чинив опір. Небезпека змусила шукати шляхи до об'єд¬нання. Першим збирачем литовських земель був Мін-довг (1219—1264 рр.). На початку його князювання ятвяги здійснювали систематичні набіги на Волинь. Це змусило вже Данила Галицького протистояти їм. Данило уклав угоду з мазовецькими князями, Тевтонським орденом і вів боротьбу не на життя, а на смерть: ятвязькі села спалював, а їхніх мешканців знищував. Урешті-решт ятвязька земля була окупована й поділена між союзниками.

Проте Міндовг не змирився з втратою частини своїх володінь. Завдяки успішним дипломатичним і воєнним діям він поступово поширив свій вплив на південний схід. Міндовг зайняв так звану Чорну Русь над Німаном: Гродно, Волковиськ, Слонім, Новгородок. До Новгородка він навіть переніс власну столицю.

Після Міндовга деякий час панували усобиці, коли великим князем литовським був навіть син Данила Галицького Шварно. Знову посилилася експансивна по¬літика за Гедиміна (1316—1341 рр,). Приєднуючи ук¬раїнські й білоруські землі до литовських, Гедимін підкреслював, що він є спадкоємцем руських князів і називав себе «королем литовським та руським». Він захопив Берестейсько-Дорогичинську землю, вів боротьбу за Галичину та Волинь.

Обачний Гедимін умів підтримувати дружбу з мон-голо-татарами, ніколи не воював з ними, але й не платив їм данини. Він дозволяв іноземним купцям торгувати на своїй території без мита, запрошував зарубіжних майстрів і ремісників, надаючи їм всілякі пільги. За Гедиміна були побудовані християнські храми у Вільні й Новгородку. Литовський князь довів, що він розумний політик і хазяйновитий господар.
Одруженням своїх синів з вітебською й волинською княжнами Гедимін здобув для них спадкові права на пі землі. А своїх п'ятьох дочок він вигідно повіддавав заміж за польських і руських князів, уклавши вигідні для себе союзи. Литовське князівство за Гедиміна пе¬ретворилося на державу литовсько-руську, де руський елемент був рівноправною частиною.
Приєднання на сході продовжив його син Ольгерд (1341—1377 рр.). Поступово він заволодів Чернігово-Сівер-ською землею, потім Київською та Переяславською. Окупація цих земель викликала конфлікт з монголо-татарами. Але Ольгерд перемагає їх у 1363 році на Синіх Водах (прикордоння Волині й Поділля) і захоплює й Поділля. Разом з братом Любартом Ольгерд витримує тривалу війну за Волинь з польським королем Кази¬миром Великим, у якій місцеве населення підтримувало литовських князів. Волинь лишилася в їхніх руках. Так Ольгерд закріпив за собою усі білоруські й майже всі українські землі.

З цього часу, як пише М. Карамзін, південні області Русі «бьів некогда лучшим ее достоянием.., сделались как бьі чуждьі для нашего северного отечества.,.».

Тут постає низка запитань. Чому литовські князі так легко оволодівали краєм, населення якого стояло значно вище за своїм розвитком у багатьох відношеннях? Чому за час литовського панування на цих землях не було жодного серйозного повстання? Чому віддавалася перевага саме литовському пануванню, а не чиємусь іншому? Таких запитань можна поставити ще чимало. Більшість істориків пояснює це виваженою внутрішньою та зовнішньою політикою литовських князів, які пово¬дили себе на приєднаних землях зовсім не як заво¬йовники.

І Д. Дорошенко, і Н. Полонська-Василенко, і Д. Явор-ницький пишуть про це так. Перебуваючи на вищому щаблеві розвитку, русичі спокійно ставилися до своїх сюзеренів. А це у свою чергу викликало велику повагу до всього передового й нового, що запозичили литовці у них. Завойовники не лише не порушували місцевого укладу життя, а й брали з нього все цінне.

Литовські князі у своїх грамотах проголошували, що «старовини не рушать, новини не вводять», здійснюючи це гасло на практиці. Руські князівства мали досить широку автономію. Князі проводили свою зовнішню політику. Наприклад, Андрій Полоцький уклав договір з Тевтонським орденом, Київ вів боротьбу з монголо-татарами, Волинь — з поляками. Населення литовського князівства мало право вільно виїздити за кордон. Дже¬релом права стала «Руська правда». В останній редакції Литовського статуту 1588 року знайдено вірш, який дуже вдало характеризує литовську добу:

Полска квитнет лацизною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Польщі не пребудеш,
Без сей в Литві блазном будзеш.


Не мавши до цього органів управління, литовці пе¬реймали від завойованих військову організацію й спо¬соби оборони. Русичі будували міста, замки, фортеці, обладнували їх артилерією. У боротьбі з хрестоносцями з цього часу литовці змінюють форми й способи ведення війни: правильно розташовують бойовий стрій, грамотно здійснюють облогу, уміло штурмують ворожі укріплення. Від Русі були запозичені княже господарство та адмі¬ністрація, податкова організація й суд. Руська мова стала мовою княжого двору й державної канцелярії. Прихильно сприймалася християнська віра. Узвичаїлися шлюби литовських князів з руськими князівнами й навпаки. Русичі обіймали різні громадські посади, які потребували певної освіченості, влаштовували для ли¬товських дітей школи й навчали їх грамоти. Вони здійснювали зовнішню торгівлю хутрами, медом, воском, хлібом, лісовими матеріалами; запроваджували в різних місцях держави ремесла, ставали при дворах князів музикантами, співаками тощо.

Так і створилася Литовська держава, що стала на¬зиватися Великим князівством Литовським. Але власне литовців у ній було десь близько десятої частини на¬селення. Решта ввійшла до складу держави здебільшого шляхом мирних договорів. Можливо, такі умови спри¬чинили б поступову асиміляцію литовців. Але тут втру¬тилася Польща, яка мала, звичайно, свої інтереси.

Польща під натиском Тевтонського ордену дедалі більше скеровувала свою експансію на схід, де неми¬нуче повинна була зіткнутися з Литвою. Після низки серйозних сутичок була зроблена спроба знайти по¬розуміння. І от у серпні 1385 року між Литвою та Польщею укладається Кревська унія — перша з ряду подібних угод, яка мала зблизити дві країни. За умо¬вами унії литовський великий князь Яґайло мусив:

1) перейти в латинство сам і перевести на нього своїх братів, бояр і весь народ;
2) ужити всіх можливих за¬ходів до повернення втрачених Польщею та Литвою земель;
3) повернути Польщі забрані в неї землі;
4) звільнити полонених;
5) «на вічні часи» приєднати литовські й руські землі до Корони Польської.

Були ще й деякі більш специфічні пункти. Навіть за певного зближення двох держав вони все ж продовжували залишатися самостійними.

За умовами унії Яг'айло обирався на польського ко¬роля й мав одружитися з польською принцесою Ядвіґою, але перед цим мусив охреститися за римським обрядом. Він зробив це не лише сам, а й провів масове охрещення литовців. Історія донесла до нас весь комізм і трагізм ситуації. Щоб скоротити обряд, литовців ставили в лави цілими полками. Священики кропили їх святою водою й давали християнські імена. Для спрощення процедури в одному полку всіх людей називали Іванами, у друго¬му — Петрами, в третьому — Павлами і т. д.

Кревська унія, як бачимо навіть з простого переліку її умов та перших кроків щодо втілення в життя, за¬вдавала відчутного удару саме по руському елементові як запоруці самостійного існування Литви. Тому коли до влади прийшов Вітовт (1382—1430 рр.), то всю свою діяльність він спрямував на скасування Кревської уго¬ди. Після складної боротьби з Яґайлом Вітовт дома¬гається того, що 1398 року князі й бояри литовські та руські проголошують його королем литовським та русь¬ким. Кревська угода була скасована.

Намагаючись закріпити своє становище та міжнародний авторитет, Вітовт одружує свою доньку Софію з російським великим князем Василієм. До речі, московські монархи дуже полюбляли хвалитися своїми близькими стосун¬ками з європейськими дворами й тою ласкою, якою вони осипали їхніх послів. Але самі іноземці не раз скаржилися на цей прийом, який супроводжувався нуд¬ними та обтяжливими обрядами. Ось як пише про це М. Карамзін: «Приближаясь к границе, посол давал о том знать наместникам ближайших городов. Ему пред-лагали множество вопросов: „из какой земли, от кого едет? знатньїй ли человек? какого именно звання? бьівал ли прежде в России? говорит ли нашим язьїком? сколь-ко с ним людей и каких?" О сем немедленно доносили Великому князю; а к послу вьісьілали чиновника, которьш, встретив его, не уступал ему дороги, и всегда требовал, чтобьі он стоя вьіслушивал государево при-ветствие со всем великокняжеским титулом, несколько раз повторяемьім. Назначали дорогу и места, где над-лежало обедать, ночевать. Ехали тихо, иногда не более 15 или 20 верст в день: ибо ждали ответа из Москвьі. Иногда останавливались в поле, несмотря на зимний мороз; иногда худо ели. Зато пристав терпеливо сносил брань иноземцев.
Наконец государь вмсьілал дворян своих к послу: тут везли его уже скорее и лучше содержали. Встреча перед Москвою бьіла всегда пьішная: являлось вдруг несколько чиновников в богатьіх одеждах и с отрядом конницьі: говорили речи, спрашивали о здоровье и проч. Двор посольский находился близ Москвьі-реки: большое здание со многими комнатами, но совершенно пустими; никто не жил в сем доме. Приставьі служили гостям, непрестанно заглядьівая в роспись, где все бьіло ис-числено, все измерено, что надлежало давать послам немецким, литовским, азиатским: сколько мясньїх блюд, меду, луку, перцу, масла, даже дров. Между тем при-дворньге чиновники ежедневно спрашивали у них, до-вольньї ли они угощением? Не скоро начинался день представлення: ибо любили долго изготовляться к оно-му. Посльї сидели одни, не могли заводить знакомств и скучали. Великий князь к сему дню для их торже-ственного вьезда в Кремль обьїкновенно дарил им коней с богатьіми седлами».

Вітовт розвинув бурхливу діяльність щодо розши¬рення своїх володінь, І в період розквіту його правління вони сягали Чорного моря, Він зібрав під свою руку практично всі українські та білоруські землі (за ви¬нятком Галичини, що після тривалої боротьби відійшла до Польщі). Монголо-татарського хана Тохтамиша Вітовт змусив відмовитися від формальних прав на Руську землю. Неподалік від гирла Дніпра спорудив фортецю Святого Івана. Інший замок побудував під Білгородом (Акерманом). Вітовт розпочав будівництво порту в Хад-жибеї (нинішня Одеса), звідки хліб вивозився до Візантії. Але цій успішній діяльності було покладено край страш¬ною поразкою від монголо-татар у битві на Ворсклі 1399 року. Береги Чорного моря були втрачені.

Проте Вітовт досяг більшого дипломатичним шляхом, ніж домігся збройною боротьбою. Незважаючи на страшний розгром, він не перестав втручатися до справ Золотої Орди: брав участь у зміні ханів, висував натомість своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди й заснування Крим¬ського ханства спочатку створили дуже сприятливі умо¬ви для Великого князівства Литовського. Вітовт під¬тримав засновника цього ханства Хаджі-Гірея, за що ординці зреклися на його користь «історичних прав» на руські землі й видали на те відповідну грамоту. Продовжуючи політику Данила Галицького та його на¬ступників, Вітовт закликав німецьких колоністів і на¬давав їм Магдебурзьке право. Міста Великого князівства Литовського розквітали.

Неперехідне значення в історії Литовсько-Руської дер¬жави мала так звана «Велика війна» 1410 року — похід спільних сил Польщі й Литви проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним її пунктом була битва під Грюнвальдом, у якій вирішальну роль відіграли руські полки, що воювали у складі литовських військ. Наслідком битви було те, що Велике князівство Литовське знову уне-залежнилося від Польщі, змусивши її віддати й Поділля.

Низкою заходів Вітовт здійснив якісну перебудову держави, перевівши її з об'єднання окремих князівств із широкою автономією на державу з міцною цент¬ралізованою владою. Щодо відносин Литви з Польщею, то двома угодами — Віленською (1401 р.) і Городель-ською (1413 р.) — були зроблені певні, досить нерішучі кроки до фактичного об'єднання: Віленська встановила лише союз взаємної охорони та безпеки, а Городельська повторювала персональну унію на зразок Кревської унії 1385 року. Але Городельська угода, зберігаючи ідею литовської автономії, увігнала клин у Литовсько-Руську державу, бо внесла привілейованість католиків стосовно православних. Наслідком цього були повстання право¬славних проти Вітовта ще за його життя.

У XV столітті неймовірно швидко зростає й поси¬люється Москва. Поступово позбуваючись монголо-та¬тарського впливу, вона почала об'єднувати навколишні землі. До кінця століття була створена міцна цент¬ралізована держава, яка не могла в цьому процесі не зіткнутися з Литвою. Об'єднавши майже всі землі цен¬трального регіону, великий князь Іван III почав пре¬тендувати й на інші землі колишньої Київської Русі як на спадщину Рюриковичів. 1501 року між Москвою та Литвою вибухнула війна, яка двічі затухала й віднов¬лювалася. Згідно з мирним договором 1514 року Москві дісталися Смоленськ, Сіверщина аж до кордону нинішньої Полтавщини й велика частина Білої Русі.
У цей час на півдні з'являється інший страшний ворог Литви. У середині XV століття від Золотої Орди відокремлюється Кримська орда, яку очолила династія Гіреїв. Кримські татари, як уже говорилося, спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Але 1475 ро¬ку Крим став васалом Туреччини. Це мало фатальні наслідки для України. Уклавши договір з Москвою, хан Менглі-Гірей 1484 року завдав страшної сили удар по українських землях. Київ зазнав такого розгрому, якого не знав від часів Батия. Місто було пограбоване й спалене. Золоті чаші Святої Софії хан послав до Москви в дарунок. Уся Київщина була спустошена, а її населення частково знищене, частково взяте в полон.

З цього й почалися спустошливі набіги на українські землі. 1485 року така ж доля випала Поділлю, через три роки — Київщині. 1490 року стався набіг на Волинь і Холмщину. А потім майже щороку повторювалися страшні татарські наїзди, що спустошували цілий край аж до поліських боліт і Десни. Ці набіги мали страшенні наслідки. Здобутки цивілізації та культури двох століть були знищені за кілька років. Уся територія вздовж Росі й Десни перетворилася на пустелю. Сотні тисяч людей погнали в неволю. «Усі страти в людях, — як свідчив один з істориків, — які потерпіла Україна про¬тягом одного покоління після 1480 р., були такі, що ними можна б сколонізувати величезні простори лугів та степів».

Посол литовського великого князя 1548 року бачив у Криму таку силу українських бранців, які все при¬бували, що в нього закралася думка, а чи залишився ще хтось на тій багатостраждальній землі. Литовський історик XVI століття Стрийковський писав, що «турок тримав кримську орду напоготові, як мисливець дер¬жить у своїх руках напоготові зграю хортів». Ця зграя щороку накидалася на нещасний край і нищила його та знелюднювала.

Українська карта у відносинах Литви й Польщі.

Перед загрозою з двох боків — Москви та Криму — Литва й Польща знову звернулися до питання про унію. І вона була укладена 1569 року в Любліні. Зміст цього важливого в історії чотирьох народів (литовського, польського, українського й білоруського) документа був такий:
1) Корона Польська й Велике князівство Литовське об'єднувалися в Річ Посполиту (польс. Ргесгрозроіііа — республіка, букв. — всенародна справа);
2) найвищим законодавчим органом був сейм;
3) на сеймі обирали короля;
4) король під час коронації присягав поважати права обох народів;
5) проводилася спільна зовнішня політика;
б) вводилася єдина загальнодержавна монета;
7) надавалося право купувати землю польській шляхті у Литві і литовській у Польщі.
Але при цьому залишалися окремими: 1) державний герб і печатка; 2) міністри; 3) військо; 4) фінанси; 5) законодавство; 6) адміністрація.

Наслідки Люблінської унії для України були особ¬ливо тяжкими. Вирішуючи її долю, часто виходили з так званих «історичних» підстав, тобто посилалися на історію. З наведеного нижче прикладу можна переко¬натися, що історія не завжди може бути основою прий¬няття відповідальних рішень. Тим паче, що історія не може тлумачитися довільно. Так, польські представники доводили, що Київ на основі «історичних» підстав на¬лежить Польщі, бо це місто двічі захоплювали й гра¬бували польські королі (Болеслав Хоробрий — за Свя¬тослава і Болеслав Сміливий — за Ізяслава). Мотивуючи приєднання земель до Польщі, а вона загарбала дуже багато, говорилося про те, яку вигоду з цієї акції матиме Польща, але не згадувалося, що ж виграє чи програє народ тих територій.

За Люблінською унією Україна була пошматована. Більша її частина відійшла до Польщі. Це Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим князівством Литовським зали¬шилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мсти-славль. З українських земель за Литвою закріплялися лише Берестейщина та Пінщина. Доля інших україн¬ських земель теж була невтішною. Буковина із середини XIV століття перебувала у складі Молдови. А коли Молдова 1564 року визнала протекторат Туреччини, з нею перейшла під турецьку зверхність і Буковина. За-карпаття дісталося Угорщині. А на початку XVI сто¬ліття його поділили: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східна частина дісталася Семигороду. Значна частина України відійшла до Москви. Зокрема, їй належали землі над Десною й Сеймом по Остер і Гомель, а також верхів'я Псла, Ворскли й Дінця. До Москви перейшло чимало чернігівських і новгород-сі-верських князів разом зі своїми землями.

По національному життю й національних традиціях України було завдано тяжких ударів. На противагу лояльним литовцям поляки зневажливо, з погордою ста¬вилися до всього чужого. Тому перед українцями по¬стала непроста дилема: зректися політичного життя або полонізуватися й покатоличитися. І чимало українських шляхтичів пішли саме другим шляхом.

Внаслідок Люблінської унії Велике князівство Ли¬товське перестало відігравати самостійну роль у полі¬тичному житті Східної Європи. Адже, як підкреслював М. Грушевський, сама окупація руських земель Литвою мала характер не завоювання, не чужоземного поне¬волення, а приєднання, збирання земель Руської держави, аналогічно тому, як збиралися розсипані частини Київської держави її творцями в X—XI століттях. їхні послідов¬ники — князі литовські — вважали себе спадкоємцями Київської держави. Тому й населення цих земель не вбачало в литовцях загарбників. З приходом польської шляхти ця рівновага була порушена і, звичайно, не з вини місцевого населення.

Польська шляхта почувала себе в Україні чудово. Вона одразу ж кинулася колонізувати величезні неза-люднені простори, такі багаті, що один польський пись¬менник 1590 року писав: «Україна — найбагатша час¬тина Польської держави. її поля такі прекрасні, як поля Єлисейські. Вони то тягнуться рівниною, то пе¬рерізуються горами, борами й гаями. Характер їх ве¬селий і урожайний. В Україні така сила скота, звірів, різних птахів, що можна подумати, ніби вона була батьківщиною Діани й Цецери. По її пасіках і бортях добувається стільки меду, що забуваєш про сицилійську Гелу й аттицький Пмет. Виноградна лоза росте там і легко можна насадити виноградарство. Волоських горіхів така сила в Україні, наче вона була колись італійською землею. Трудно перелічити, скільки в ній рибних озер. Але нащо витрачати пишні слова, коли можна одним словом зазначити, що Україна це все одно що обітована земля, яку Господь Бог обіцяв народові єврейському, яка тече медом і молоком. Хто тільки раз побував в Україні, той уже не може з нею розлучитись, бо вона тягне кожну людину, як магніт тягне залізо. А це виходить од її прикмети: небо над Україною наче усміхається, клімат її здоровий, а г'рунт родючий».
Усі українські землі були поділені на шість воєводств: Белзьке, Подільське, Руське, Брацлавське, Волинське й Київське, себто колишня адміністративна структура — князівства — була скасована. На степових просторах правило восьмеро старост з широкими повноваженнями й щодо зовнішньої політики. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх представників до Вар¬шави на великий сейм.

Частині воєводств — Київському, Волинському та Брацлавському — було залишено Ли¬товський статут для судочинства й руську мову в діловодстві.

Якою ж була оцінка цього акта — Люблінської унії? Польські історики співали йому осанну як зразкові державної мудрості. А М. Грушевський оцінив його інакше. Цей акт, писав він, «прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвовування, — в дійсності Люблинський сейм був ланцюгом насильств над чу¬жими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених пресією державної влади й тяжких полі¬тичних обставин». Подібними були думки й інших ук¬раїнських істориків. Очевидно, таке право їм давало й те, що процес експлуатації основної частини насе¬лення — селянства — досяг тоді апогею. У Польщі та на українських землях вже до середини XVI сто¬ліття запанували кріпосницькі відносини. А закон 1573 ро¬ку встановив цілковиту владу поміщиків над селянами.

Соціальний гніт доповнювався гнітом національним, який часто виливався у форму релігійних утисків, Пра¬вославна релігія утискувалася, переслідувалася. Особ¬ливо посилився цей гніт після Берестейської унії 1596 ро¬ку, яка об'єднала грецьку й католицьку віри в межах Речі Посполитої, а насправді православна віра була поставлена на друге місце. І коли багато можновладців і священиків, які спочатку протистояли унії, врешті-решт приєдналися до неї, то селяни й козаки стали на герць, аби не допустити плюндрування батьківської віри. І перші повстання, зумовлені соціальним гнітом, вибухали під релігійною оболонкою.
Отже, після розпаду Київської Русі внаслідок феодаль¬ної роздробленості й низки інших політичних чинників українські землі потрапили переважно до одного дер¬жавного утворення — Великого князівства Литовського. Завойовники з великою повагою поставилися до народу, який досяг більшого культурного розвитку. Це сприяло майже безконфліктному існуванню українських земель У період збирання литовськими князями спадку колишнього могутнього політичного центру — Київської Русі. Українські землі брали найактивнішу участь у всіх зовнішньополітичних акціях Великого князівства Литов-ського, налагоджуючи в міру можливого самостійні між-народні відносини.

Становище українських земель надзвичайно усклад-нилося після переходу більшості з них під зверхність держави з іншими політичними нормами внутрішнього й зовнішнього розвитку — Польщі. Неповага до давніх традицій Київської Русі, зневага до культурного надбання самобутнього народу, заперечення будь-яких прав на самостійне існування автохтонів на своїй землі, без¬жальна експлуатація, соціальний і національний гніт, помножений на різницю в релігії, — все це стало ви¬значальним у житті українців за польської доби й не могло не відбитися на відносинах польського та ук¬раїнського народів, ускладненні й загостренні міжна¬родного становища не лише цього регіону, а й усього сходу Європи. Поглиблення конфліктів на українській землі багато в чому викликало появу надзвичайно своє¬рідного, унікального явища — козацтва. Про його участь у міжнародних подіях йтиметься в наступній лекції.