Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 240

ТЕМА 6 ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦР, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ: ЛЕКЦІЯ 1

•  Зовнішня політика Центральної Ради та УНР
•  Укладення Брестського миру й початок його реалізації


Зовнішня політика Центральної Ради та УНР.

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. Над¬звичайно зросла активність різних політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливо¬стей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії. Складалося враження, що за час імперського правління забулося власне дер-жавництво періоду Київської Русі, славетна Українська козацька держава Богдана Хмельницького. Ніби зацик¬лило провідні політичні сили України на тому остан¬ньому, що було втрачене за імперського панування,— на автономії.

За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій. Новостворені «Просвіти», ук¬раїнські школи, клуби, газети — всі вони в один голос також вимагали автономії України та скликання Уста¬новчих зборів.

Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України. Під час маніфестації 1 квітня 1917 року 300 га¬сел з вимогою автономії переважили 10 транспарантів з вимогою самостійності України. Навіть Михайло Гру-шевський тоді в численних брошурах і під час пере¬говорів з представниками лівих партій виступав не про¬сто за автономію, але й проти самостійності України. Своє кредо Грушевський відверто висловив так: «Ук¬раїнці не мають наміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».

Так тривало всю весну та літо 1917 року. Хоча сили для рішучішого порушення питання були. Адже на серпень того ж року на фронті вже було 27 українізованих дивізій, що могли стати на захист вимоги самостійності України. Та й усіх українців у війську на той час налічувалося майже 4 мільйони. Це була велика сила, яку тоді легко було спрямувати на підтримку вимоги саме незалежності України.
Загалом ролі та значення армії, власної, української армії, практично всі представники соціалістичних партій, що становили більшість у Центральній Раді, фатально не розуміли. Слідом за Карлом Марксом, який запе¬речував необхідність для майбутнього соціалістичного ладу регулярного війська, той же Володимир Винни-ченко, ще не враховуючи реального розкладу політичних сил, виступав з досить категоричними заявами, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим де¬мократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Такий недалекоглядний підхід мав трагічні наслідки для майбуття України.

Підтримка програм, висунутих Центральною Радою, була така велика, що наприкінці травня до Петрограда відрядили делегацію, яка представляла всі політичні сили тогочасної України. Очолив її відомий і популяр¬ний письменник та політичний діяч В. Винниченко. Споді¬вання покладалися великі. Перед Тимчасовим урядом висувалися вимоги широкої автономії для України, вве¬дення посади постійного комісара Центральної Ради при Тимчасовому уряді, призначення крайового комісара на всю Україну, українізації армії, школи, якомога шир¬шого представництва українців у керівних органах на місцях.

Яким же глибоким було розчарування делегатів! Для початку їх «футболили» між Тимчасовим урядом та Виконкомом ради робітничих і солдатських депутатів, ніде не даючи конкретних відповідей на чітко порушені питання. Врешті-решт була створена спеціальна комісія з кадетів та октябристів, буржуазних професорів. З вла¬стивими йому гумором і сарказмом В. Винниченко так передає ці переговори, мотиви, через які члени комісії відмовляли в задоволенні майже всіх вимог делегації, особливо щодо автономії України. «Виміряючи тери¬торію майбутньої автономії України, вони (члени комісії.— /. О.) торкнулися Чорного моря, Одеси. Донецького райо¬ну, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсон¬ський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристалися і виявили всю суть свого русь¬кого гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край».
Відмовляючи українцям у їхніх законних вимогах, Тимчасовий уряд водночас дозволив полякам форму¬вати свої національні легіони як у армії, так і в тилу. Ці легіони розставлялися так, що на випадок певного збігу обставин вся Правобережна Україна потрапляла б під владу польських військ. А в українізації окремих частин делегатам було категорично відмовлено. Як, до речі, й в усіх інших вимогах.

Делегація повернулася до Києва ні з чим. Тоді Цен¬тральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 року. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України — Ге-неральний Секретаріат на чолі з тим же невтомним В. Винниченком.

Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда миттєво прибула до Києва делегація у складі трьох міністрів — Керенського, Терещенка, Церетелі. З великим небажанням ці міністри все ж таки визнали право України на автономію, але на зразок того, що вона «має право мати право». Погодилися вони й з тим, що Центральна Рада виробляє особливий Статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження. Проте в Петрограді й такі мізерні поступки міністрів «сепаратистським» устремлінням України викликали заперечення, навіть урядову кризу, і основні домовленості так і не були реалізовані.
Тоді 16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Слід сказати, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду Центральна Рада значно розширила свій склад. Загальновідомо, що спочатку в ній було 150 членів, а тепер стало аж 822 за рахунок введення до неї ЗО % представників національних меншин, які жили в Україні. І тепер у складі Центральної Ради було 212 делегатів Всеукраїнської ради селянських депутатів, 158 — Все¬української ради солдатських депутатів, 100 — Всеук¬раїнської ради робітничих депутатів. Крім того, до скла¬ду Центральної Ради ввійшли 50 делегатів рад робітничих і солдатських депутатів з місць, 20 представників ук¬раїнських соціалістичних партій, 40 — російських соці¬алістичних партій, 35 — єврейських соціалістичних партій, 13 — польських соціалістичних партій, 84 депутати, обрані на міських та губернських зібраннях. Розшири¬лася Центральна Рада й за рахунок 108 представників професійних, просвітніх, економічних, громадських ор¬ганізацій та національних партій. Молодість і політичну недосвідченість керівництва Центральної Ради найяск¬равіше ілюструє постать заступника її голови М. Шра-га — студента другого курсу Московського університету. А саме він підписував документи, що виходили від Центральної Ради. Сам М. Грушевський, маючи на той час 51 рік, вважався вже дуже літньою людиною.

Розроблений Центральною Радою досить поміркований «Статут Вищого Управління України» уряд Керенського все ж не затвердив як надто, мабуть, революційний.

На таку поступку російська демократія піти не спро¬моглася. Вона замість цього Статуту запропонувала свою «Тимчасову інструкцію» (все тоді було тимчасовим — і уряд, і його інструкції, а життя ж було справжнє!). Ця інструкція значно обмежувала права України. Серед умов, що урізали навіть ту куцу автономію України, якої просили національні діячі, були такі: 1) Генеральний Секретаріат має призначатися Тимчасовим урядом на пропозицію Центральної Ради. 2) Юрисдикції Генерального Секретаріату підлягали тільки п'ять (з дев'яти) українських губерній — Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська (без північних повітів). Інші українські губернії — Харківська, Херсонська, Катери¬нославська й Таврійська — управлялися з Петрограда. Вони мали право висловити свої побажання про приєднання до України. 3) Зменшувалася кількість генеральних сек¬ретарів (взагалі в уряді спочатку не було секретарства закордонних справ). 4) До складу уряду мало входити чотири представники нацменшин.

Про ставлення до нових органів українського представництва з боку старої влади свідчить той факт, що Центральна Рада навіть не мала пристойного приміщення для своєї роботи. Все приміщення Педагогічного музею займала школа льотчиків, яка нізащо не хотіла його звільняти. І Центральна Рада змушена була тулитися у 2—3 кімнатках, де й повернутися було ніяк. А Ге¬неральний Секретаріат взагалі містився у двох мале¬сеньких закапелочках того ж музею, до того ж пере¬роблених з убиралень.

Федералістські настрої українських національних сил привели їх до необхідності скликати 23—28 вересня 1917 ро¬ку з'їзд представників національностей колишньої Росій¬ської імперії. До Києва з'їхалися литовці, латиші, естонці, грузини, татари, білоруси, молдовани, донські козаки, буряти, євреї. Всі вони, за винятком представника Литви, висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави. Загальнофедеративною мовою міжнаціонального спілхування проголошувалася російська мова.

Щоправда, навіть обмежена Тимчасовим урядом діяль¬ність першого українського уряду викликала занепо¬коєння певних' кіл російської демократії. Не бачачи кращого виходу, у Петрограді приймають рішення вик¬ликати найзатятіших членів Генерального Секретаріату до столиці, де й заарештувати, а потім без церемоній розігнати в Києві Центральну Раду, на чому й закінчити гру в демократію. Нічого не знаючи про ці підступні плани, люди виїхали до столиці, але там уже госпо¬дарювали інші сили.

У Петрограді до влади прийшли більшовики. І всі події набагато прискорили свій плин. Прийнятий 20 ли¬стопада 1917 року Третій Універсал проголосив ство¬рення Української Народної Республіки. Суперечлива думка про федерацію з Росією, попри всі нові політичні реалії, червоною ниткою проходить і через цей універсал. Хоча певні зміни до федеративності Росії все ж були внесені. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Ку¬бань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада за-кликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли швидше замиритися Німеччина та Австро-Угорщина.

Третій Універсал декларував дуже широке коло різно¬манітних політичних і соціальних прав та свобод. Він установив нові межі України, включивши до її складу також Катеринославську, Харківську, Херсонську й ча¬стину Таврійської губерній (без Криму). Ішлося й про можливість прилучення до України на основі волеви-явлення населення Курщини, Воронежчини, Холмщини й низки сусідніх губерній і областей, де на значній території переважали українці. Росіянам, полякам, євреям та іншим національним меншинам надавалася в Україні широка національно-персональна автономія.

Чи не вперше в такому програмному документі було заявлено про прагнення до миру. «Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу,— говорилося в Третьому Універсалі.— Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Цент¬ральна Рада, станемо твердо на тому, щоб... через Цент¬ральне правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори».
Але тут вибухнула війна з Радянською Росією. Перед цим відбулася низка важливих подій, які регламенту¬вали міждержавні відносини. Росія визнала УНР, при¬хильно поставилася до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церк¬вах та музеях.

Наприкінці 1917 року Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили не в останню чергу роззброєння в Україні більшовицьких частин і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба з Ка-ледіним. У разі продовження такої політики Росія по¬грожувала війною. Відповідаючи на ультиматум, Гене¬ральний Секретаріат припинив вивіз хліба до Росії й ухвалив випустити українські паперові гроші.
Тим часом у внутрішні події втрутилися європейські держави. Закордон виявляв неприхований інтерес до України майже з перших днів революції. Ще в липні мав зустрічі із членами Центральної Ради аташе япон¬ського посольства в Петрограді. Наступного місяця з напівофіційним візитом відвідав Київ французький жур¬наліст Жан Полісьє. А в жовтні з постановкою ук¬раїнської військової справи ознайомилися французькі офіційні представники.

Іноземні офіційні особи виявляють дедалі більший інтерес до України. На III військовому з'їзді 2 листопада були присутні представники французької, бельгійської, румунської військових місій. А козацький з'їзд, що відбу¬вався тоді ж у Києві, вітали голова Чехо-Словацької Революційної Ради професор Томаш Масарик і англійський консул у Києві Довглес. Усіх їх дуже непокоїло пи¬тання, чи вимагатиме Україна самостійності. Вони з полегкістю зітхали, коли рдержували бажану для себе відповідь: ні, не вимагатиме. А значить, Україна не вийде зі складу Росії, яка стала головним постачаль¬ником гарматного м'яса, найбільш надійним союзником країн Антанти.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Ук-раїнської Народної Республіки.
Цікаво, з якою мірою відвертості союзники, зокрема Франція, повідомляли про власні плани щодо України. Генерал Табуї у своїй заяві при вступі на посаду офіційного представника Франції майже із солдафонською відвертістю наголосив; «Я приношу вам офіційне запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську республіку в тих зусиллях, яких вона вживе, Щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники (виділено мною.— І. О.) й по котрому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомості своїх прав і обов'язків відносно демократії цілого світу й людськості». Дуже відверта заява.

Майже так, тими ж словами, але обережніше, ви¬словився й Піктон Баге, представник Англії в Україні, після свого призначення. Він запевняв, що Англія «підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськості».

Після Жовтневого перевороту в Україну переїхали з Петрограда посольства низки великих європейських держав. Розпочалися переговори з Францією, Румунією та деякими іншими державами про допомогу Україні грішми, технічним приладдям. На деякий час Київ став центром політики всієї Східної Європи. Серед певної частини українського суспільства виникла надія, що посли різних держав приїхали з метою встановлення дипломатичних відносин і визнання України світовим співтовариством. Але насправді вони просто повтікали від загрози більшовицького терору. І не поспішали з визнанням нашої країни, очевидно, вичікуючи, як розвиватимуться події.

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони за¬лишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній арені. Щоправда, існуюче державне право виключало право федеративних частин підтримувати міжнародні зносини незалежно від цілого. Але тоді на такі тонкощі вже ніхто не звертав уваги. Реальним у житті стало революційне право.

Участь України в цих переговорах страшенно стри¬вожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція. 18 грудня 1917 року Франція визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили комісаром Фран¬цузької республіки при уряді УНР. Але найважливіша подія сталася 5 січня. Того дня таємною угодою Англія та Франція поділили Росію на так звані «зони впливу». Французька зона пролягала на захід від лінії: Керчен¬ська протока — гирло Дону — Дон — Царицин, а англійська — на схід від цієї лінії. Понад цю угоду до англійської зони відійшло узбережжя Білого моря, а до французької — Польща.

Укладення Брестського миру й початок його реалізації.

Не дочекавшись створення федеративного уряду, який взяв би на себе справу мирних переговорів, Генеральний Секретаріат сам вирішив зайнятися цим. 25 грудня 1917 року воюючим і нейтральним державам була надіслана його нота про те, що через відсутність федерального уряду Українська Народна Республіка та її уряд стають на шлях самостійних міжнародних відносин. Генеральний Секретаріат вважав обов'язковою присутність своїх представників як на переговорах у Бресті-Литовському, так і на майбутніх мирних конфе¬ренціях. Уже наступного дня держави Четверного союзу повідомили уряд України про свою згоду на участь його представників у Брест-Литовських мирних переговорах. А 1 січня 1918 року делегація Центральної Ради вже брала участь у засіданнях у Бресті-Литовському.

Делегацію УНР очолював український есер В. Голу-бович, до її складу входили есери М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, соціал-демократ М. Левитський та економічний радник С. Остапенко. Делегація отри¬мала від М. Грушевського докладну інструкцію: зібрати під одне крило всі українські землі, домагатися вклю¬чення до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя. На випадок відмови Австро-Угорщини поступитися цими землями виступати за створення із цих земель окремого коронного краю з широкою автономією.

Саме через позицію Австро-Угорщини переговори за¬йшли в безвихідь. Австро-Угорщина навідріз відмовилася передати Галичину й Буковину Україні під приводом того, що через це можуть ускладнитися відносини з Польщею. Але й сама Австро-Угорщина перебувала в тяжкому становищі, бо потребувала українського хліба, якого без певних поступок Україна дати не погоджу¬валася. З 20 січня в переговорах було зроблено перерву на 10 днів.

На цей час Україна вже розкололась — у Києві перебував Генеральний, а в Харкові — Народний Сек¬ретаріати. Ультиматум Центральній Раді від Раднарко-му все ж таки призвів до війни. З Харкова розпочали наступ на Київ війська під командуванням Муравйова. А в самому Києві повстали робітники «Арсеналу». Це повстання було жорстоко придушене — загинуло від 700 до 1500 чоловік. А коли в місто вдерлися му-равйовці, то, за деякими даними, вони, у свою чергу, знищили до 5 тисяч чоловік, причому розстрілювали за українське слово, вишиванку чи портрет Шевченка на стіні у квартирі. Терор не припинявся, хоча на другий день від його початку Київська рада робітничих і солдатських депутатів прийняла резолюцію фракції більшовиків, яка засуджувала «самосуди над полоне¬ним ворогом» у місті, фактично події лютого 1918 року в Києві стали початком кривавої громадянської війни, яка потім ще кілька років шаленіла в Україні.

Червоні війська захопили значну частину України. До Бреста-Литовського прибула також делегація УСРР у складі О. Медведєва та В. Шахрая. Троцький почав вимагати, щоб саме цю делегацію визнали як представ¬ницю України. Але Центральна Рада проголосила 22 січня 1918 року свій Четвертий Універсал, яким визначалася повна державна незалежність УНР. Генеральний Сек-ретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, перед якою головним завданням висувалося підписання миру з Центральними державами. Ґрунтуючись на Четвертому Універсалі, М. Любинський виголосив на пе¬реговорах палку промову на захист незалежності УНР, яку Троцький намагався спростувати. Тоді представ¬ники Четверного союзу виступили з офіційною заявою про визнання самостійності УНР.
Мирний договір був підписаний між країнами Чет¬верного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Бол¬гарією й Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з другого,— 9 лютого 1918 року, ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія,— 3 березня 1918 року. Причому партнери по пе¬реговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зро¬бити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

Мирна угода складалася з 10 статей:

1) визнавалася самостійність УНР;
2) окреслювалися її кордони;
3) визначався порядок евакуації з України антантівських військ;
4) встановлювалися дипломатичні відносини України з державами Центрального блоку;
5) обидві сторони від¬мовлялися від контрибуцій;
6) регулювалися проблеми військовополонених;
7) визначалися конкретні обсяги постачання з України сировини та продовольства;
8) регулювалися правові відносини між сторонами;
9) обумовлювалася єдина цілість статей договору;
10) стверджувалася автентичність усіх текстів угоди.


За умовами миру кордони між УНР та Австро-Угор¬щиною визначалися по довоєнних кордонах Росії з Ав¬стро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути встанов¬лений змішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань людності» — ось таке нечітке фор¬мулювання. Вплив декларацій Радянської Росії позна¬чився на тому, що сторони обопільно відмовилися від покриття взаємних воєнних затрат і контрибуцій. Була в договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і продовольчих «лишків». Ця загальна теза конкретизувалася аж 23 квітня, коли німці та австрійці вже стали окупантами. 10 вересня того ж року угода була подовжена.

Для України таке нібито туманне формулювання оз¬начало насправді постачання Німеччині й Австрії про¬тягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 мільйонів пудів хліба (приблизно 1 млн тонн), 400 мільйонів яєць, 2,75 мільйона пудів худоби живою вагою, 37,5 мільйона пудів залізної руди тощо.
Була в договорі таємна стаття про поділ Галичини на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один коронний край. Але стався витік інформації, що завдало потім справі боротьби за соборність України багато шкоди.

Серед додаткових умов Брестського договору була позика Україні з боку держав Четверного союзу в сумі 1 мільярда карбованців. Але найбільш історично спірною була умова про збройну допомогу з боку тих же дер¬жав Українській Народній Республіці в боротьбі з більшо-виками. По суті це було запрошення окупувати Україну.

Чи то через політичну недосвідченість і наївність, чи через невміння прогнозувати розвиток подій Цент¬ральна Рада від самого початку реалізації Брестської угоди потрапила в незручне становище. Воно спричи¬нилося тим, що українська сторона вимагала направити в Україну частини, сформовані в Австрії з військовопо¬лонених українців (їхня чисельність становила приблиз¬но 30 тис.) і січових стрільців, теж українців за націо¬нальністю. Але Австро-Угорщина та Німеччина ввели майже 500-тисячну чудово озброєну й дисципліновану власну армію. 'За прикладом Росії була поділена на зони впливу й територія України. Значну частину Во¬лині й північну Київщину окупували німецькі війська, а південну Україну — австрійські. Окупанти розташовували свої військові частини на власний розсуд, без погодження з місцевими властями. Вони почали втру¬чатися в місцеве управління, здійснювали судочинство: арештовували, судили, розстрілювали.

Центральна Рада дедалі більше втрачала свій вплив та авторитет, бо переважну частину населення України (селянство) грабували німецько-австрійські війська. Крім централізованого пограбування державними структура¬ми, здійснювалося ще й індивідуальне пограбування кожним солдатом, який дістав право щодня відправляти додому посилку вагою 12 фунтів (майже 5 кг). Ніхто не міг дати аргументованої відповіді — на яких підставах у вільній, незалежній Україні господарює німецьке військо: ні Рада Міністрів, ні дипломати, які підписували Брест¬ський договір.
Звичайно, Центральна Рада швидко зрозуміла свою помилку щодо дозволу на окупацію території України австро-німецькими військами. Але, не маючи реальної сили, могла лише декларувати своє невдоволення. Німці також вважали себе ошуканими, бо швидко перекона¬лися в неспроможності Центральної Ради виконувати свої зобов'язання про постачання Німеччині й Австрії «лишків» продовольства. Ситуацію, що склалася, тала¬новито передав В. Винниченко: «Ці люди (діячі Центральної Ради.— І. О) займалися тим, що говорили цілими днями революційні промови, виносили якісь кумедні голосні резолюції, видавали дивні закони про соціалізації, ставали в революційні пози й задерикувато вимахували кулаками під носом їх, німецьких генералів, яких самі ж покликали».

Бачачи таку безпорадність Центральної Ради, німці вирішили діяти на власний розсуд, ні з ким не погод¬жуючи аспектів навіть такої політики, як земельна. 6 квітня головнокомандувач німецькими військами фельд¬маршал Айхгорн видав наказ про обов'язковість засіву селянами всієї землі, потім — наказ про введення вій-ськово-польових судів для українців, а завершилася серія таких заходів роззброєнням чи не єдиної надійної дивізії Центральної Ради — «синьожупанників».

Ілюстрацією безпорадності Центральної Ради може слугувати декларативна відповідь на наказ Айхгорна про обов'язковий засів усіх полів. Центральна Рада, відхиливши заяву міністра земельних справ про відставку, доручила: «1) Міністрові земельних справ оповістити всю людність України, що наказ фельдмаршала Айхгорна не повинен виконуватися, 2) Міністру закордонних справ скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як і проти всякого дотеперішнього самовільного втру¬чання германо-австро-угорських військових властей у соціально-політичні відносини на Україні, 3) Голові Ради Народних Міністрів зробити відповідну заяву-ноту бер¬лінському урядові в справі цього наказу». Оце і все, чим могла Центральна Рада відповісти на відверте втру-чання чужинців в її прямі прерогативи,
Німці не збиралися довго миритися з непевністю свого становища, бо їхні грабунки не мали належної правової основи. Центральна ж Рада, ніби відчуваючи близький фініш, прискорила прийняття важливих дер¬жавних документів: на останньому засіданні 29 квітня ухвалила Конституцію УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського президентом УНР.

Але було вже пізно. Того ж дня гетьманом України з виконанням певних формальних умовностей, але з прямого благословіння німецької адміністрації, став ве¬ликий український поміщик, колишній царський гене¬рал, який належав до почту його імператорської ве-личності Миколи II — Павло Скоропадський. В Україні розпочався інший період її політичного й соціального розвитку. Дещо у відмінну фазу ввійшли й міжнародні відносини України.