ТЕМА 6 ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦР, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ: ЛЕКЦІЯ 3
• Відносини УНР з Росією та країнами Антанти. Впровадження принципу нейтралізму України
• Війна УНР з Радянською Росією, Польщею та Денікіним
• Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки
Відносини УНР з Росією та країнами Антанти. Впровадження принципу нейтралізму України.
Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехів-ський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ве¬деться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не чер¬воні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Дирек¬торії та Українського Радянського уряду, який прого¬лошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.
У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих „большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів».
І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України. Україна тоді давала, як визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції Росії, 77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці, майже 28% жита, 26% ячменю, 20% вівса.
Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 го¬дин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія поперед¬жала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії.
Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося за¬вдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет Ук-раїни, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний до¬говір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.
Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція най¬ближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр за¬кордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Ук¬раїні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.
Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чин¬ників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпо¬чалися її мандри по Україні.
Втрата Директорією своєї столиці значно ослабила її міжнародні позиції. Звернення до Антанти відразу ж зіштовхнулося з низкою додаткових вимог. Тепер умо¬вою переговорів представники Антанти вважали обов'яз¬кову відставку В. Винниченка, В. Чехівського та С. Пет¬люри, запровадження контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць гетьманських міністрів. Таку важливу умову як збереження незалежності Ук¬раїни навіть не висували. І Директорія капітулювала. Ображений Винниченко вийшов з її складу й виїхав за кордон. Петлюра взяв на себе обов'язки Голови Ди¬ректорії, одночасно вийшовши із соціал-демократичної партії. До влади прийшов несоціалістичний уряд С. Ос-тапенка, прибічника союзу з Антантою. Сподівалися, що така поступка викличе прихильність Антанти до української справи.
Проте сталося по-іншому. Антанта з кожною поступ¬кою української сторони виявляла все більше зухваль¬ство. Вона не подавала реальної допомоги новому уря¬дові Директорії, зате висувала Щораз нові вимоги. Тепер Антанта прагнула відставки не лише Петлюри, а й Андрієвського. Вона намагалася встановити повний конт¬роль над внутрішньою політикою Директорії, тобто у внутрішніх справах. Але найбільші протести діячів УНР викликало домагання об'єднати війська Директорії з армією Денікіна.
Тим часом справи Антанти на півдні України були кепські. Під впливом революційних подій та інших чин¬ників антантівські війська втрачали бойову готовність. А тут ще стався вибух отаманщини й перехід багатьох отаманів до червоних. Отаман Григор'єв розпочав успішний наступ на Одесу. Антанта змушена була поспіхом ева-куювати звідти своє військо.
Директорія в цей час розмежувалася. Андрієвський та Президент ЗУНР Петрушевич переїхали до Станіслава (нині Івано-Франківськ), а Петлюра, Швець і Макаренко перебралися до Рівного. В Рівному Директорія реор¬ганізувалася. До її складу входили Петлюра, Макарен¬ко, представник ЗУНР та два представники від УПСР і УСДРП. Дещо змінилися функції Директорії, яка тепер затверджувала закони, що їх видавали міністерства. Зно¬ву був створений соціалістичний уряд на чолі із соціал-демократом Б. Мартосом.
Дискримінаційна політика Антанти щодо певних сил України, спроби Антанти керувати окремими з них при¬звели до розколу в їхніх лавах. Між зунрівцями та східняками виникло тертя, спровоковане насамперед не¬послідовними діями Антанти. Є. Петрушевич картав членів наддніпрянського уряду за їхню близькість до Петлюри, якого, мовляв, Антанта вважає більшовиком і тому не надасть допомоги, доки той очолює армію. Не вірила Петлюрі й значна частина наддніпрянців, які не виз¬навали його за військового діяча. А в цей час розпочався польський наступ.
Хоч Антанта, зокрема Франція, й підштовхувала Поль¬щу до боротьби з Україною, однак і вона не могла не рахуватися з міжнародною громадською думкою, яка після виснажливої Першої світової війни була не на боці тих, хто продовжував воювати (навіть і за якусь благородну, з чиєїсь точки зору, мету). Тому для підписання перемир'я між Польщею та УНР у Парижі на початку травня 1919 року зібралася міжсоюзницька конференція, яка визначила демаркаційні лінії. Але че¬рез тиждень перемир'я було зірване польською стороною.
Вже 16 травня 1919 року поляки взяли Луцьк, захо¬пивши багато полонених. їм дісталися й величезні військові склади. Директорія переїхала до Красного й Тернополя. А польські війська продовжували наступати.
Війна УНР з Радянською Росією, Польщею та Денікіним.
Взагалі ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Дирек¬торія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найне-вигіднішому становищі перебувала саме Директорія, зму¬шена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як мож¬ливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобереж¬жя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.
У такій ситуації Антанта діяла за старим випробу¬ваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни. Одним лише польсько-українським конфліктом хто тільки не зай¬мався. То укладалися перемир'я між Польщею та УНР за посередництвом представників Антанти. То Верховна рада Паризької мирної конференції висувала вимогу про припинення воєнних дій між УНР і Польщею. То польсько-українські переговори велися під головуван¬ням представників США. То уряд Директорії звертався до президента США Вільсона та представників Антанти в Парижі, опротестовуючи дії Польщі, яка продовжу¬вала вести наступ у Галичині, в той час як війська Директорії зосередили всі зусилля на боротьбі з Чер¬воною армією. Але ефективність такого широкого, зда¬валося б, посередництва часто дорівнювала нулю.
Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Класичним при¬кладом цього був відомий договір, підписаний у квітні 1919 року польським урядом з одним з урядовців Міністерства закордонних справ уряду УНР Курдинов-ським, який, перебуваючи у Варшаві, погодився на те, щоб віддати всю Україну під державну зверхність Польщі. Поляки знали, що Курдиновський не має жодних по-вноважень для підписання такого документа. Проте договір із цим авантурником вони підписали й потім використали під час Мирної конференції в Парижі.
Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Гали¬чиною Польщі, аби згодом населення регіону скориста¬лося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напру¬ження довкола Східної Галичини.
Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня червоні без бою зали¬шили місто. І тут трапився інцидент, про який згадували потім в еміграції тодішні політичні лідери (але по-різному).
Справа в тому, що першими увійшли до Києва війська УНР. Але вони захопилися парадами й молебнями, за¬бувши про необхідність перекрити мости через Дніпро. А на лівий берег слідом за ними підійшли білогвардійські сили під командуванням денікінського генерала Бре-дова. Пройшовши через мости, які не охоронялися, вони раптом постали перед вельми здивованими військами Директорії, що вишикувалися для параду на Думській площі Києва. Стався інцидент з денікінським прапором, скинутим з балкона Думи. Почалася стрілянина, яка завершилася відступом військ УНР, хоча їх було З корпуси, а денікінців — лише 3 полки. Командування військ Директорії пішло до генерала Бредова залагод¬жувати конфлікт. Там його заарештували, протримали під домашнім арештом до ранку й примусили підписати ганебний договір з денікінцями про відступ військ УНР на лінію Василькова.
Цей інцидент у Києві стався під час походу Денікіна на Москву. Раптово змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Згодом у спогадах Денікін писав: «Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо пет¬люрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати такими ж противниками, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі».
Таку політику підтримували й Англія та Франція. Хоча англійський військовий міністр Черчілль мав власну думку, яку висловив Денікінові листовно: «Йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистським праг¬ненням». Але такий підхід не збігався з інтересами більшості тодішніх політичних діячів.
Боротьбу проти українства денікінці вели в кращих традиціях колишньої імперії. Вже на другий день після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть з Академії наук, їх замінили російськими. Нові власті закрили всі українські установи, університет, шко¬ли, а замість них відкрили знов-таки російські. Забо¬ронялося вживати навіть назву «Україна» — тільки «Малоросія» або «Юг России». Окупація України суп¬роводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами.
Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого по¬розуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й за¬кликали український народ до боротьби з ним.
Перед лицем такої серйозної загрози УНР вирішила замиритися з червоними. Була використана своєрідна оказія. Ще в липні 1919 року швейцарський соціаліст Ф. Платтен вилетів за дорученням більшовицького уря¬ду до Радянської Угорщини. Але літак упав на території Румунії й румуни погодилися лише на те, щоб непро¬ханий гість переїхав до Кам'янця-Подільського. Він по¬годився бути посередником між урядом УНР і Рад-наркомом для укладення військової конвенції проти Денікіна. Після його від'їзду фронт Директорії проти більшовиків було ліквідовано. Січові стрільці та два корпуси УГА були перекинуті на південь проти Денікіна. Тим часом Ф, Платтен досить швидко повернувся з Москви. Він привіз відповідь Раднаркому, яка зводилася до того, що Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна, готова очистити певні тери¬торії для зайняття їх військами УНР, про що може негайно розпочати переговори. Проте, крім загальних декларацій, Ф. Платтен привіз і дещо істотніше. Після обміну представниками за наказом Л. Троцького.
Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної пе¬ремоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.
Складніше було порозумітися з Антантою. Тут ве¬лика надія покладалася урядом на діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, яка пра¬цювала в столиці Франції більше року — з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року.
Але брак людей, підготовлених до специфічної дипломатичної служби, незнання ними іноземних мов і відповідного етикету не сприяли надійному захистові інтересів країни, а нерідко й прямо шкодили національній справі. Головою делегації на мирній кон¬ференції був Г. Сидоренко — колишній міністр пошт і телеграфу (за Центральної Ради), інженер шляхів, відданий справі національного відродження, але зовсім не підготовлений до виконання такої відповідальної місії. Та й члени делегації далекі були від бажаного ідеалу дипломатів. Не покращали справи, коли Сидо-ренка через 8 місяців роботи конференції змінив голова української надзвичайної місії у Ватикані граф М. Тишкевич.
Різко й безжально пише про причини невдачі ук¬раїнської місії в Парижі француз-українофіл Шарль Дюбрей: «1, Місія невдало складена. В склад її входить багато членів некомпетентних, що не знають французь¬кої мови, а також дипломатичних звичаїв, без певних і означених завдань. 2. Немає єдності в напрямку, ні дисципліни. Кожен член місії бажає удавати великого дипломата і провадити свою персональну політику.
Панує повна незгода між членами (є три табори: сторонники цілковитої незалежності, федералісти й га¬личани). Боротьба всіх проти всіх. Вони не потурбува¬лися ввійти в порозуміння з прихильниками України в Парижі і слідувати їхнім порадам. Своїми інтригами перед представниками держав Антанти, аби принизити одне одного своїми протилежними заявами французам, американцям та англійцям, вони викликали проти себе обвинувачення в нещирості й анархічності. Вороги Ук¬раїни поляки й москвини влучно використали ці не-порозуміння, щоб доказати державам Згоди, що Україна не є центр організованості й ладу, що не можна ба¬зуватися на українській державі, що Україна є нова Мексика, захоплена анархією ще гіршою, ніж анархія Московщини і більшовицьких країн». Дуже вбивча ха-рактеристика.
Антанта ж вперто дотримувалася своєї стратегічної лінії: Наддніпрянська Україна розглядалася нею як ча¬стина Росії, а Галичина як територія, що має право на незалежне існування. Тому галичани, бажаючи взяти від конференції якомога більше, стали віддалятися від УНР. А згодом пішли далі — розпочали з Мирною конференцією сепаратні переговори, чим завдавали ве¬ликої шкоди спільній українській справі. Про це свідчить такий факт. На черговому засіданні Мирної конференції один з дипломатів вніс пропозицію визнати незалежність України. На це представник Франції Клемансо відразу ж відпарирував, що спочатку треба знати, про яку Ук¬раїну йдеться, Я маю інформацію, сказав він, що Га¬личина й Україна — це дві окремі справи. Галичина є спадщина Австро-Угорщини, а Україна — спадщина Росії. Тому й говорити про ці країни треба окремо.
Виявляється, що напередодні цього засідання у Кле¬мансо побував державний секретар Галицького уряду В. Панейко, який і дезінформував представника Франції, від позиції якого багато залежало у вирішенні ук¬раїнських справ.
Розбіжність інтересів і позицій призвела до справжні¬сінької блокади України з боку Антанти. Антанта не лише сама не допомагала УНР зброєю та амуніцією, але й не дозволяла це робити іншим державам під приводом того, що це все потрапить до більшовиків і буде використане проти самої ж Антанти, Дійшло до того, що коли Директорія придбала в Американської ліквідаційної комісії на 8 мільйонів доларів амуніції, санітарних матеріалів, різної техніки, то Антанта не дозволила доставити все це в Україну. А в цей час армія УНР дуже потерпала через нестачу одягу, взуття, ліків.
Тривали розходження й серед керівництва національним відродженням. Часто декларувалося представниками ЗУНР і УНР одне, а робилося зовсім інше. І сталося так, що Петрушевич запевняв наддніпрянців у приязні та праг¬ненні до спільних дій, а зунрівський генерал Тарнав-ський потай від нього відрядив делегацію до денікінського командування з пропозицією підписати сепаратний до-говір. А зміст його був страшний: «Галицька армія пе¬реходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами й залізничним майном на сторону російської Добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головного коменданта озброєних сил Півдня Росії через коменданта військ Новоросійської області...
Галицький уряд припиняє тимчасово, з огляду на недостачу те¬риторії, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його осідку переселиться Галицький уряд в Одесу, куди негайно виїде...» Парадокс цієї змови полягав у тому, що її галицькі ініціатори не знали, що на цей час (на 6 листопада 1919 року) Денікін уже зазнав нищівної поразки від червоних, відійшов в Україну, де знемагав під ударами народних повстань.
Цей договір з обох сторін — і ЗУНР, і УНР — викликав велике обурення. Тарнавського навіть заареш¬тували й судили. Але суддями були галицькі офіцери, тому його виправдали. Це поглибило тріщину між дво¬ма гілками національного відродження. Через кілька днів Петрушевич на нараді заявив: «Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Україні бракує для дер¬жавного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!»
Катастрофа Української Галицької Армії призвела до краху Директорії, 15 листопада 1919 року вона пе¬редала всі свої права Петлюрі. Петрушевич виїхав до Відня ніби з метою краще захищати інтереси Галичини. Подалися за кордон Швець та Макаренко. До Варшави виїхав Петлюра. На Поділлі залишився з деякими чле¬нами уряду Ісаак Мазепа.
Наприкінці 1919 року армія Денікіна під ударами червоних відкотилася на Дон. Більшовики захопили май¬же всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ.
Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Поль¬щу. А Польща окупувала значну частину українських земель — Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам до¬говір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.
Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки.
21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду, її головні умови такі:
1. Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями із сусідніми дер¬жавами. Одночасно Польща визнавала Директорію су¬веренної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР.
2. Кордони УНР встановлювалися таким чином, що Річ Посполита в обмін за визнання незалежності України діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся.
3. Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 року (тобто першого поділу Польщі).
4. Обидві сторони взаємно зобов'язу¬валися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них.
5. Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української і поль¬ської національностей на територіях обох держав.
6. Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу-антою (установчими зборами, які скликаються з метою розробки конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської націо¬нальності в Україні.
7. Укладалася військова конвенція, що становила інтегральну частину цього договору.
8. Умо¬ва залишалася таємною і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди.
9. Умо¬ва вступала в силу негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації.
24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польсько¬му війську харчування, коней, волів, підводи тощо.
Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.
Варшавський договір викликав величезне незадово¬лення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і по¬запартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Не¬вдоволення викликало й те, що договір підписала дипло¬матична місія, а уряд був лише поставлений до відома.
Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки ство¬рити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад.
Петлюра про цей договір знав. І. Огієнко згадував, що Петлюра, приїхавши з Варшави до Кам'янця-Поділь-ського, сказав так: «Я знаю, що багато з вас не вірить у наш новий союз. Цим я відповім приказкою. „Тату, он чорт лізе в хату",— кричить переляканий син. А бать¬ко спокійно відповідає: „Нехай чорт, аби не москаль"». Так Петлюра ставився до Варшавського договору.
Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. Поляки всіляко обмежували спроби розгорнути нові українські військові формування. За військовою кон-венцією в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди, Не побажали вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української армії.
Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально. Реквізиції, пограбування населення, знущан¬ня, терор — усе це нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи.
Червона армія відступала майже без бою. Без бою був залишений і Київ, який об'єднане військо зайняло 6 травня 1920 року. Поводили себе поляки в Києві як давні та упевнені господарі: що хотіли, те й робили, зовсім не зважаючи на своїх союзників. А коли невдовзі довелося відступати, то поляки показали свою справ¬жню сутність. Вони розстріляли заарештованих, виса¬дили в повітря й підпалили багато будинків (серед них губернаторський із цінним архівом), зруйнували мости через Дніпро (зокрема славетний Ланцюговий).
Відступ польських військ скоро перетворився на панічну втечу, яка припинилася аж під Варшавою, де наступ червоних військ згодом також завершився повсюдним відступом.
12 липня від Англії на адресу Раднаркому, Польщі та Врангеля надійшла пропозиція про посередництво в переговорах. Радянський уряд відмовився від такого посередництва. Тоді 22 липня польський уряд звернувся до Радянської Росії з пропозицією розпочати мирні пе¬реговори. Але наступ червоних військ тривав. 4 серпня 1920 року Англія висунула вимогу зупинити наступ Червоної армії на польському фронті. В разі відмови вона погрожувала направити англійський флот проти Росії. І 7 серпня Раднарком розпочав у Мінську, а потім у Ризі мирні переговори з Польщею.
Делегація УНР до цих переговорів не була допущена, бо Англія та Франція вперто продовжували обстоювати свої позиції щодо України й диктували своє бачення політичних процесів і Польщі. Не знайшли урядовці УНР порозуміння і в Москві, звідки одержали відповідь Чичеріна, що Росія визнає тільки незалежну Українську радянську республіку, чию делегацію й допущено до переговорів. До того ж лукаво повели себе поляки. Вони також визнали УСРР, чим поставили своїх учо¬рашніх союзників поза ризькими переговорами. Нама¬галася заявити свій протест проти визначення західними державами долі Галичини делегація ЗУНР, але її також не допустили до участі в переговорах.
Нарешті 12 жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір. Ним визнача¬лися кордони між Польщею та Україною річкою Збру¬чем, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. З 19 жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Ним успішно скористався Радянський уряд. 10 листопада червона кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-По-дільського і змусила українські частини відступити за Збруч. Там українська армія була інтернована в поль¬ських таборах. На цьому завершилася відкрита боротьба на території України. Через тиждень, 16 листопада, була розбита в Криму армія Врангеля.
Ніщо вже не могло завадити підписанню мирного договору. І він був підписаний 18 березня 1921 року між Польщею та Росією в Ризі. Польща визнала УСРР, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, а Східна Волинь — Росії. Доля Га¬личини остаточно не вирішувалася. Аж 1923 року Рада послів у Парижі ухвалила віддати Галичину Польщі з умовою надати цій території автономних прав, чого Польща не виконала. Договором заборонялося перебу¬вання на території Польщі урядів, організацій і військ, ворожих Росії. Тому уряд УНР та всі українські ор¬ганізації мусили діяти в Польщі на нелегальному ста¬новищі.
Впродовж такої напруженої боротьби за національне відродження не припиняли своєї діяльності й дипло¬мати України, хоча недоліків у їхній роботі було чимало. Цікаво, що 3 липня 1920 року був оголошений протест Раднаркому РСФРР проти визнання Фінляндією уряду УНР. У серпні 1920 року був укладений оборонний договір між урядами УНР і Кубанської республіки. Петлюра покладав великі надії на прийняття УНР до Ліги націй, яка тоді вже була створена в Женеві. Але 17 грудня 1920 року Ліга націй відхилила клопотання України з цього приводу.
Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Вона була черговий раз розчленована на окремі шматки, що опинилися під владою сусідніх дер¬жав. Значна частина українських земель увійшла до складу УСРР, про яку ми й вестимемо далі мову.
