Тема 7 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УСРР ТА УРСР 1921—1944 РОКІВ: ЛЕКЦІЯ 1
• Зовнішня політика УСРР, її перші успіхи
• Утворення Союзу РСР. Втрата Україною її дипломатичних прерогатив
• Українське питання як проблема європейської політики
Зовнішня політика УСРР, її перші успіхи.
Україна вийшла із чотирирічної світової та трирічної громадян¬ської воєн у надзвичайно тяжкому стані. Розруха, за¬непад економіки, голод, епідемії, небачене зростання злочинності, селянські повстання, незадоволеність полі¬тикою нової влади, невтішне зовнішньополітичне ста¬новище — характерні явища перших повоєнних років, За таких кризових умов особливу роль відігравали прин¬ципи й мистецтво ведення дипломатії, Адже за будь-яких політичних систем держави мають укладати угоди, підтримувати добрі відносини, торгувати, входити в певні союзи, йти на компроміси.
А робити це молодій радянській державі було дуже нелегко. Вона проголосила й намагалася дотримуватися принципів і курсу на мирне співіснування країн з різним суспільним ладом. Хоча в перші повоєнні роки ук¬раїнська дипломатія мала майже повний суверенітет, однак деякі угоди Радянська Росія укладала від імені всіх складових частин колишньої імперії, що увійшли тепер до РСФРР. Ще 1920 року були підписані мирні договори з Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією. Мабуть, країни Балтії цими договорами намагалися відгородитися від можливих імперських зазіхань і нової російської влади. Згодом були укладені договори з Польщею, Персією (Іраном), Афганістаном, Туреччиною.
Ставлення провідних держав до нової влади України й Росії було вельми суперечливим. Адже більшість з них тією чи іншою мірою брали участь у збройній агресії проти них під час громадянської війни. Тепер вони мусили змінити тактику, перейшовши від насиль¬ницьких форм боротьби до замаскованіших — економічних і дипломатичних. За зміну тактики щодо Росії виступали тодішні провідні діячі світу — прем'єр-міністр Велико¬британії Ллойд-Джордж, президент США Вільсон, прем'єр-міністр Чехословаччини Бенеш та інші. Вони закликали провадити інтервенцію проти Росії у формі економічної реконструкції, насамперед відновлення торгівлі, що мог¬ла стати однією з форм боротьби проти більшовиків за умов непу, який сприймався більшістю керівників зовнішньої політики того часу як поступ Росії до ка¬піталізму.
У налагодженні торгівлі було зацікавлено багато країн. Адже більшість з них, виснажена під час світової війни, переживала тяжку економічну кризу. Тому, попри всі ідеологічні незгоди, вони бажали відновити хоча б до¬воєнні торговельні зносини. Першою на такий крок пішла Англія в березні 1921 року, що було розцінено у світі як визнання уряду Росії де-факто. Через два місяці на такий шлях стала Німеччина, Не хотіли відставати в цьому й Австрія, Італія, Норвегія, Чехословаччина та інші держави, з якими велися переговори про відновлення торговельних відносин.
Виробленням нової тактики щодо Росії у двадцяті роки займалися такі відомі політичні діячі, як Юз і Гувер у США, Черчілль і Керзон у Англії, Пуанкаре й Клемансо у Франції. В пошуках нових форм відносин з більшовиками вони не відмовлялися й від опрацю¬вання варіантів нового хрестового походу проти них.
Тому політика провідних держав щодо РСФРР була двоїстою. Поряд з відновленням торговельних зносин тривала економічна блокада, організовувалися воєнні блоки, створювався так званий санітарний кордон, ве¬лася активна підготовка до нової збройної інтервенції.
Але при схожості інтересів, що визначали й одно-типність політики провідних держав, кожна з них мала ще й власний, передусім економічний, інтерес. Велико¬британія й до війни активно торгувала з Росією. А тепер, більше за інших потерпівши від економічної кризи, дуже хотіла відновити довоєнний обсяг зовнішньої торгівлі. Франція торгувала з Росією менше, але вона надала чималі кредити й царському, й Тимчасовому урядам, мала великі інвестиції в економіку Росії та України, а тому, звичайно, прагнула повернути борги та свої вкла¬ди. Це все й мусила враховувати радянська дипломатія.
Але перш за все треба було пробити завісу невиз¬нання, подолати політику дипломатичної блокади. Тоді багато країн використовували невизнання РСФРР як політичну зброю. Такою політикою вони намагалися «узаконити» будь-які агресивні міжнародні акції проти Росії, підштовхнути еміграцію на рішучі дії, ускладнити торговельні зносини. Для цього вони йшли на створення різноманітних воєнних блоків і союзів. 1920 року була створена так звана «Мала Антанта» (проіснувала 18 років), до якої входили Чехословаччина, Румунія та Югославія (їх активно підтримувала Польща). Ці країни уклали між собою низку всіляких угод і стали серцевиною «санітарного кордону», яким Захід відгородився від більшовиків.
Таким було загальне тло, на якому діяла й дипло¬матія України. Насамперед вона бажала владнати від¬носини з найближчою сусідкою — Польщею. Мабуть, за намовлянням своїх могутніх західних партнерів, пе¬редусім Франції, Польща довго зволікала з виконанням статті Ризького договору про встановлення з Україною дипломатичних відносин. При цьому висувалися найріз-номанітніші причини, аж до так званих технічних. Тільки після тривалої дипломатичної боротьби врешті стався в серпні 1921 року обмін дипломатичними місіями, і повноважні представники України прибули до Варшави. Українська місія спрямувала свою активність насам¬перед на суворе дотримання польською стороною умови Ризького договору про діяльність емігрантських організацій, яких на території Польщі існувало чимало. І вона домоглася того, що польський уряд був змушений від¬мовитися від демонстративної підтримки емігрантських організацій. Багато було зроблено й щодо репатріації військовополонених і біженців, яких також всіляко ди-скримінували, чинили їм різні перешкоди.
Неспокійною сусідкою вважалася й Румунія. Це вона заволоділа Бессарабією, сприяла діяльності емігрантських груп на своїй території, влаштовувала постійні прово¬кації на українському кордоні. Спірним було питання про судноплавство по Дністровському лиману. Радян¬ська сторона запропонувала скликати конференцію з цього питання. Але вона завершилася безрезультатно, бо думки щодо використання Дністровського лиману не збігалися. Так і не вдалося на цьому етапі поро¬зумітися з Румунією.
Дуже складною виявилася процедура встановлення нормальних зносин з Німеччиною. Ситуація ускладню-валася тим, що Німеччина уклала з Центральною Радою договір ще 1918 року і з того часу вважала дипломатів УНР, що перебували в Берліні, за офіційних диплома¬тичних представників України. Настирливе прагнення УСРР все ж таки уладнати відносини з Німеччиною призвело до обміну значною кількістю нот, які не зу¬стрічали належного реагування з німецької сторони. Тому спочатку довелося обмежитися угодою про обмін військовополоненими. Жвавий обмін думками з цього приводу завершився 23 квітня 1921 року підписанням відповідної угоди. А далі було зроблено закономірний крок. Стався обмін представниками: український виїхав до Берліна, а німецький — до Харкова. Так Німеччина де-факто визнала УСРР.
Успішно були проведені протягом першої половини 1921 року переговори й підписані договори з країнами Балтії. Одночасно розпочалися переговори про укла¬дення торговельних угод з Чехословаччиною, Австрією, Італією, про підписання договору про дружбу з Ту¬реччиною. Укладення угод з більшістю країн «санітарного кордону» значно зміцнило міжнародне становище України.
Але тут на міжнародну арену вийшов чинник, який значно змінив загальну ситуацію. Про причини й розміри голоду на півдні республіки ви знаєте з курсу історії України. Тому зупинимося лише на міжнародних ас¬пектах цього лиха. За кордоном на той час знайшлося чимало діячів, які звинувачували в голоді політику нових властей. Це питання навіть стало предметом спе¬ціального засідання Верховної ради Антанти. Була ство¬рена спеціальна комісія на чолі з колишнім послом Франції в Росії Нулансом, на яку покладався обов'язок виявити можливості подати допомогу голодуючому насе¬ленню. Дуже відвертим був виступ Ллойд-Джорджа в Палаті громад Великобританії: англійський прем'єр ви¬магав за певну кількість продовольства визнати всі борги царського уряду й повернути іноземцям націона¬лізовану власність. Відхилення цієї вимоги викликало відмову країн Антанти взагалі подавати допомогу голо¬дуючим в Росії та в Україні.
Сполучені Штати Америки підійшли до проблеми дещо по-іншому. Після одержання телеграми М. Горь-кого про необхідність допомоги хлібом і ліками США виділили на ці потреби понад 20 мільйонів доларів. Була створена також державна установа, що дістала назву АРА, перетворившись згодом на приватну ор¬ганізацію. Представники цієї організації з'явилися й у столиці України Харкові. Після дискусій з ними була підписана угода про поширення чинності Ризької угоди й на територію України. Рада Народних Комісарів УСРР 12 січня 1922 року ратифікувала цю угоду. В Україні було створене відділення АРА, що підпорядковувалося Москві. Допомога ж була надана вагома. Американська статистика свідчить, що з 1921 по 1923 рік АРА надіслала в Україну майже 90 тисяч тонн продовольства, меди¬каментів, одягу на суму понад 12 мільйонів доларів.
На жаль, офіційна радянська історіографія більше приділяла уваги не масштабам і напрямкам допомоги цієї доброчинної організації, а пошукам серед персоналу АРА шпигунів та диверсантів і класових ворогів, на¬вербованих серед непманів і куркулів уже в Україні. Мабуть, без шпигунства не обійшлося, але ж допомога була подана вчасно й у необхідних розмірах.
Західні держави виношували й нові інтервенціоністські плани. Провідну роль в їх реалізації мали відіграти українські емігрантські сили завдяки своїм різноманітним організаціям та інтернованим збройним загонам. Плани були досить широкі. Наступ на територію України мав здійснюватися кількома групами з Польщі й Румунії. В район Одеса—Миколаїв мали десантуватися залишки армії Врангеля. Великі сподівання покладалися на ма¬сове повстання в самій Україні, якому дасть поштовх цей наступ. Наприкінці жовтня 1921 року до 3 тисяч вояків перейшли кордон, але були швидко розгромлені, а залишки знову повернулися на польську територію. Дізнавшись про поразку українських сил, інтервенти не наважилися реалізувати свої широкі плани.
Нові реалії змусили західні держави по-іншому по-глянути й на перспективи відносин з Росією та Ук¬раїною. Тим паче, що, скориставшись новою ситуацією, Росія восени 1921 року в ноті Чичеріна висловила го¬товність визнати за собою зобов'язання перед іншими державами та їхніми громадянами щодо державних по¬зик, які були надані царському урядові до 1914 року. Але обов'язковою передумовою висувалося укладення з Росією загального миру й визнання її уряду іншими країнами.
Пропозиція зацікавила західні держави, Розпочалася підготовка до Генуезької конференції. До складу ра¬дянської делегації було введено й представника УСРР. Але загалом усі 7 радянських республік і Далекосхідна республіка передали урядові РСФРР повноваження на представництво всіх цих республік на Генуезькій кон¬ференції.
Сама конференція відбувалася в Генуї з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній взяли участь представники 28 капіталістичних держав і 5 британських домініонів. Відразу ж постало питання про довоєнні борги Росії, Радянська делегація погоджувалася виплатити їх за умови надання кредитів і визнання її уряду де-юре. Погоджувалася вона й надати іноземцям вигідні кон¬цесії.
Проте коли почали конкретно підраховувати суми боргу, то виявилося, що західні держави розраховували на повернення 18 мільярдів карбованців. Але збитки, завдані радянським республікам під час громадянської війни, інтервенції та блокади, становили 39 мільярдів карбованців, що й було пред'явлено претендентам на одержання боргів. Такий стан справ зовсім не влаш¬товував західних партнерів і вони практично зірвали конференцію. Але саме в цей час, 16 квітня 1922 року, РСФРР вдалося підписати такий важливий для себе договір у Рапалло, який передбачав негайне відновлення дипломатичних і консульських відносин з Німеччиною та відмову цієї країни від відшкодування збитків, за¬вданих німецьким громадянам у зв'язку з націоналізацією та іншими актами радянського уряду.
За Німеччиною тим же шляхом пішла й Австрія. І 7 грудня 1922 року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами РСФРР, УСРР та Австрії. Це була перша після договору з Польщею угода, в якій перед¬бачався обмін не лише репараційними місіями, а й тор-говельними та консульськими (тобто юридичними) пред¬ставниками. Незабаром до Відня прибув повноважний представник УСРР Ю. Коцюбинський, син відомого ук¬раїнського письменника.
Не захотіла відстати й Італія. 26 грудня 1921 року було підписано дві аналогічні угоди: російсько-італійську та українсько-італійську. Останньою угодою Україна визнавалася де-факто ще однією західною країною.
Довго не хотіла визнавати УСРР Чехословаччина, на терені якої були численні не лише політичні організації української еміграції, а й культурні центри та вузи. Весь переговорний процес почався з обміну репараційними місіями. Потім українська сторона подала проект торго¬вельної угоди, який дуже довго розглядався. Згодом правлячі кола Чехословаччини мовчки погодилися на перейменування місії на повпредство. І аж 6 червня 1922 року було підписано з Україною «Тимчасовий до¬говір». Він містив багато різних застережень, серед них і невизнання України де-юре, але в цілому це була серйозна політична перемога української дипломатії.
Але не тільки політична. Відразу ж після підписання угоди надійшли вигідні пропозиції щодо участі чехо¬словацького капіталу у відбудові української промис¬ловості й сільського господарства. Був наданий Україні також кредит на закупівлю борошна, на що не нава-жувалася жодна інша країна.
Найрадикальніші кроки були зроблені у відносинах з Німеччиною. З весни 1922 року між Німеччиною та Україною встановлювався дипкур'єрський зв'язок. Але чи не найбільшою перемогою української дипломатії було поширення Рапалльського договору на УСРР. Про це урочисто повідомив німецький рейхсканцлер Вірт у офіційній ноті про визнання України де-юре.
Прихильніше почала ставитися до України Франція. Тут розрахунки йшли дуже далеко. Тісне франко-ук-раїнське зближення розглядалося як можливість роз¬колу України з Росією, що могла укласти союз з го¬ловним супротивником Франції — Німеччиною. Та й природні багатства України приваблювали французький діловий світ, і капітали свої, вкладені в Донбас та інші регіони, хотілося повернути. Тому французький уряд не мав нічого проти економічного зближення з Ук¬раїною. У 1922—1923 роках були створені численні то¬вариства й компанії для торгівлі з Україною. Серед них можна виділити такі, як Змішане навігаційне фран-ко-українське товариство, Загальна електрична компанія тощо. Але в цілому Франція, як і раніше, залишалася одною з найворожіших до нової влади держав.
Уряд Великобританії відмовився підписати договір з Україною. Але охоче погодився на переговори про ук¬ладення торговельних угод. Англія запропонувала ство¬рити спеціальний банк з капіталом в 10 мільйонів фунтів стерлінгів для фінансування англо-української торгівлі.
Багато фірм пропонували товари в кредит. У 1922 році було підписано угоди про вивезення до Англії щетини, кінського волосу, вовни — і для цього надавався кредит у 100 тисяч фунтів стерлінгів. Англія дозволила заку¬пити у неї продовольство. Найбільша пароплавна ком¬панія «Кунард лайн» брала на себе гарантію переве¬зення пасажирів через Босфор і Дарданелли.
Поліпшення відносин з низкою західних держав було використане для витіснення дипломатичними шляхами українських емігрантських організацій, які активно впли-вали на формування політики цих країн щодо УСРР. Восени 1922 року представники УСРР стали наполегливо й категорично вимагати від німецького Міністерства закордонних справ не лише офіційного припинення зно¬син з послом УНР Смаль-Стоцьким, а й висилки його із столиці. І домоглися того, що в лютому 1923 року завдяки допомозі поліції Смаль-Стоцького виселили з Берліна. Українська дипломатія домоглася також ліквідації представництва УНР у Празі й висилки Нестора Махна з Румунії.
Потяг емігрантів на Батьківщину стимулювався де-кретами ВУЦВК про амністію рядових членів білих армій і петлюрівських організацій, І чимало учасників антирадянської боротьби повернулися в Україну. Серед них і рядові, яких була більшість, і деякі керівники, як, наприклад, начальник генерального штабу Петлюри й безпосередній організатор збройних нападів на Ук¬раїну Юрко Тютюнник, що 1923 року здався українським властям. 1924 року повернувся в Україну й М. С. Грушевський.
Дружні відносини започаткувалися з революційною Туреччиною. Переговори з нею вів М. Фрунзе. Обидві країни були зацікавлені у взаємному співробітництві. Переговорний процес від самого початку пішов дуже успішно. Він завершився підписанням 2 січня 1922 року українсько-турецького договору про дружбу й братер¬ство. М. Фрунзе передав Туреччині устаткування для будівництва військового заводу та значні кошти на про-довження національно-визвольної боротьби. Швидко став¬ся обмін ратифікаційними грамотами. В Туреччині було відкрите торговельне представництво України.
Утворення Союзу РСР. Втрата Україною її дипло-матичних прерогатив.
У 1922 році був створений Радянський Союз. Доля цього державного утворення непроста. В минулі роки йому співали осанну. Після його розпаду почали гудити все підряд навіть при одній згадці про СРСР. Тому хочеться по можливості розібратися в позитивних рисах і недоліках цієї федерації.
Безперечно, об'єднаними силами значно легше було вистояти під час страшної і кривавої громадянської війни. 1 червня 1919 року більшість радянських республік уклала між собою військово-політичний союз. За його умовами об'єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо. Після закінчення громадянської війни необхідність у такому тісному єднанні відпала, але великою була сила інерції, заснованої й на помітних імперських настроях значної частини но¬вого керівництва. Особливо відзначався подібними на¬строями наркомнац Сталін та його найближче оточення, Саме він був ініціатором висунення ідеї «автономізації», за якою Росія мала стати провідною республікою, а всі інші входили б до її складу як автономні, тобто нерівноправні, залежні від неї. Це могло рано чи пізно викликати велике незадоволення й не виключало ка¬тастрофічних катаклізмів уже в недалекому майбутньому.
Тому проти подібного принципу створення нової дер-жави рішуче виступили помірковані політичні діячі. їм вдалося відстояти проект федерації, за яким нове дер¬жавне утворення мало складатися з цілком рівно¬правних республік, жодна з яких не повинна була відчувати найменшої дискримінації. В ідеалі така дер¬жава приваблювала народи багатьох республік. Україна серед них не була винятком. В ній, як і в інших республіках, була проведена потужна пропагандистська кампанія за об'єднання, заохочувався так званий об'єд¬навчий рух. Окремі голоси проти такого об'єднання по¬тонули в загальному хорі. 30 грудня 1922 року РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР прийняли декларацію й підписали договір про створення Союзу РСР. З тодішніх державних формувань на території колишньої імперії не ввійшли до СРСР Бухара, Хорезм і Далекосхідна республіка. Того ж 30 грудня був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уря¬ду повноважень представництва в міжнародних відносинах, оголошення війни й укладення миру, ратифікації між¬народних угод, встановлення системи зовнішньої і внут¬рішньої торгівлі тощо.
Згідно з цим договором було створено єдиний загальносоюзний Наркомат закордонних справ. В угоді про його започаткування було передбачено введення до складу колегії НКЗС СРСР представника від України і створення на території УСРР інституції уповноваже¬ного НКЗС. Український посланець мав «представляти Україну в усіх зовнішніх зносинах Союзу». Уповнова¬жений НКЗС СРСР подавав урядові УСРР та окремим відомствам висновки з питань зовнішньої політики й мав своїх повірених у Києві й Одесі (столицею УСРР тоді був Харків). Входив цей уповноважений до складу уряду УСРР з правом дорадчого голосу.
У тих державах, де Україна мала особливі інтереси, що переважали над інтересами інших республік Союзу, до складу повпредства чи місії або до їхнього керівництва мав бути в обов'язковому порядку введений український представник чи співробітник, який добре знав Україну. Відповідно до цього положення українські представни¬ки були призначені повпредами СРСР в Англії й Австрії, а в Німеччині, Польщі, Чехословаччині та інших країнах — радниками представництв.
Зовнішня пристойність була збережена і в тому, що 13 липня 1923 року голова уряду УСРР надіслав пред¬ставникам Німеччини, Польщі, Чехословаччини в Хар¬кові, Австрії, Італії та інших країн у Москві ноти, в яких повідомлялося, що Україна передала союзному урядові право захисту своїх зовнішньополітичних інтересів. Через 10 днів Чичерін вручив усім іноземним пред¬ставникам ноти, якими підтверджував, що віднині «на НКЗС СРСР покладено ведення від імені Союзу всіх його міжнародних відносин».
Здавалося б, слід було радіти такому демократич¬ному способові вирішення складної проблеми зовнішньо¬політичного представництва. Отож радісно й повідомлялося про цю подію у всіх політичних документах і наукових працях. Але не так сталося, як гадалося. На довгому шляху були й досягнення, були й втрати, федерація поступово перетворювалася й перетворилася на імперію, тільки радянську. Сталін все ж таки втілив свою «ав¬тономізацію» під пристойним прикриттям федерації. Те, що теоретично було таким привабливим, практично ви¬лилося незабаром у повну централізацію, абсолютизацію Союзом усіх, насамперед дипломатичних, прерогатив. Не лише Україна втратила зовнішньополітичні преро-гативи, встигнувши за попередні роки укласти 48 влас¬них угод. І за яке б велике досягнення це колись не видавалося, з позицій сьогодення інакше як великою втратою України можливості вести самостійну зовнішню політику не назвеш. На підтвердження цього історія дала чимало вагомих доказів. І в розпаді Союзу РСР закладені недоліки процесу його створення й діяльності.
Українське питання як проблема європейської політики.
У цей час сталося помітне зрушення в історичній долі такої невід'ємної складової частини України, як Східна Галичина. У березні 1923 року Рада послів (ство¬рений 1919 р. за постановою Верховної ради Антанти орган для вирішення питань, пов'язаних з виконанням Версальського договору) ухвалила рішення про поши¬рення суверенітету Польщі на територію Східної Га¬личини, Цим актом було санкціоновано загарбання за¬хідноукраїнських земель Польщею. І впродовж п'ят¬надцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній.
Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Приклад подала Великобританія, яка 1 лютого 1924 року нотою британського уряду сповістила СРСР про його визнання та відновлення нормальних зносин після скандалу з нотою Керзона. Це визнання СРСР одною з найвпли-вовіших країн викликало цілу хвилю подібних актів. 7 лютого 1924 року СРСР визнала Італія, 15 лютого — Норвегія. За нею заяви про визнання СРСР зробили уряди Австрії, Греції, Швеції, Китаю та інших країн. Телеграмою, поспішаючи за рішучішими й далекогляд¬нішими державами, 28 жовтня 1924 року повідомила про докорінну зміну свого ставлення щодо СРСР Франція.
Загалом 1924 рік увійшов в історію як «рік визнань СРСР». Тоді його визнало 13 держав. Ця низка визнань завершилася встановленням дипломатичних відносин з Японією 25 січня 1925 року. Якщо не забувати, що ще до 1924 року СРСР був визнаний Естонією, Литвою, Фінляндією, Персією, Афганістаном, Туреччиною, Поль¬щею, Монголією й Німеччиною, то можна підсумувати, що на 1925 рік республіки, що увійшли до складу СРСР, дістали визнання 24 країн. Це було віддзерка¬ленням тодішніх реалій і перемогою молодої дипломатії нової країни.
Але таке категоричне визнання зовсім не означало, що провідні держави відмовилися від використання всіх опозиційних радянській, владі сил. Вони дуже активно сприяли організованій українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. Провадився обмін планами діяльності, взаємною інформацією. При цьому уряди й посли про¬відних європейських держав ставилися до представ¬ників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність емігрантів.
Які ж справи викликали найбільший інтерес у парт¬нерів українських емігрантів? З розмови із Черчіллем у лютому 1926 року під час Женевської конференції Ліги націй Токаржевський зробив висновок, що англійці дуже цікавляться українськими справами, мають про них досить детальну інформацію. Переговори настільки зацікавили Черчілля, що на його пропозицію були пе¬ренесені потім до Лондона. Представників англійського генштабу, які провадили конференцію з військовим міні¬стром УНР Сальським, найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні рес¬публіки.
Щодо Франції, то вона сподівалася створити так зва¬ну «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербай¬джан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним. У 1926 році в Парижі була створена емігрантська організація «Прометей», яка об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін. Вона мала на меті боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних держав.
Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще 1918 року «Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. При цьому воно розглядало Україну не лише як майбутню жит¬ницю Німеччини, а і як міст на Кавказ. Пангерманський союз поширював расистську теорію, нібито слов'яни не здатні забезпечувати самостійний економічний і держав-но-політичний розвиток, а тому потребують німецького керівництва. Нацист Розенберґ ще 1926 року виношував плани утворення блоку держав, який охоплював би Великобританію, Німеччину, Італію й майбутню Україну. Було проведено кілька міжнародних конференцій за участю і спадкоємців Альфреда Нобеля, родина якого володіла 20 % всіх іноземних капіталовкладень у російській нафтовій промисловості. Брали участь і інші економічні магнати. На одній із цих конференцій було ухвалене рішення про створення англо-німецького військово-еко¬номічного союзу. Його осердям був план відторгнення від СРСР України та Кавказу й перетворення їх на протекторати Німеччини та Англії.
В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. Суть її зводилася до від¬родження «великої Польщі періоду Яґеллонів» (ота пре-словута «Польска от можа і до можа»), тобто до за¬снування польсько-українсько-литовської держави з поль¬ським керівництвом на чолі. Ці плани грунтувалися також на українському питанні, без розв'язання якого (за оцінками польських газет) не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.
Українська еміграція дуже добре орієнтувалася в змінах акцентів європейської політики та її носіїв. Після Локарно керівництво УНР зрозуміло, що французький вплив на вирішення європейських справ зменшився. На перший план виходив тандем Великобританія—США. Тому відбулася переорієнтація лідерів УНР на Вели¬кобританію. Проте й із Францією тісні, давно налаго¬джені зв'язки еміграція не переривала. Токаржевський повідомляв своєму керівництву, що йому вдалося умо¬вити французів надати кредит (мільйон франків) на потреби пропаганди.
До цілеспрямованої пропаганди долучала своїх сил і католицька церква, яка уособлювалася Ватиканом. Ця церква мала особливо міцні позиції в сусідніх Ук¬раїні Польщі, Чехословаччині, Угорщині, частково Ру¬мунії. Владу та багатства Ватикан мав величезні. Лише в самій Галичині він володів 130 тисячами гектарів землі. Папа Пій- XI 1925 року створив у Конгрегації східних церков особливе відділення для Росії, яке в 1930 році було перетворене на спеціальну комісію. її керівник єзуїт Ербіньї тричі в 1925—1927 роках приїздив до СРСР, де за дорученням Пія XI створив 8 католицьких єпархій. Широку пропагандистську роботу провадив ор¬ден єзуїтів.
На новий рівень міждержавних відносин вийшло ук¬раїнське питання в 1927 році. Під егідою Великобританії провідні західні держави розпочали кампанію нового «хрестового походу» проти СРСР. У цих планах чільне місце посідало деклароване прагнення створити неза¬лежну українську державу, яке всебічно рекламува¬лося. Значно посилилася фінансова підтримка уряду УНР, багатьох емігрантських організацій. Як підкреслював прем'єр УНР Левицький у листі до Токаржевського, «українським питанням цікавляться майже всі європейські держави... Українське питання стало проблемою євро¬пейської політики». На доказ наводилися підсумки зустрі¬чей Левицького з послами Великобританії, Італії, Чехо-словаччини. Козирем у англійській і польській грі назвав Україну німецький фахівець зі східного питання Рорбах. У лютому 1927 року той же Левицький повідомляв свого міністра закордонних справ, що Англія повністю гарантувала Польщі свою підтримку в боротьбі з СРСР. На початку 1927 року англійський уряд почав офіційні переговори з Директорією. Спочатку було вирішено, що уряд УНР створює на терені деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але потім англійці пере¬думали й запропонували обмежитися організацією ок¬ремих повстанських загонів.
Активізувало свою діяльність і угруповання на чолі із Скоропадським. З гетьманом зустрічався сам Гінденбург. На спеціальних військових конференціях обговорюва¬лося питання про зміцнення й розширення емігрантських військових організацій і формування військових загонів на території України. З цією метою був створений геть¬манський генеральний штаб на чолі з Омеляновичем-Павленком. Офіційно запрошений до Лондона, Скоропад¬ський провів переговори з прем'єр-міністром Болдуїном, міністром фінансів Черчіллем та іншими державними діячами Великобританії.
Європейські лідери вдавалися до різних способів для формування чергових блоків. Восени 1928 року раптово зник з Польщі Пілсудський, з'явившись аж у Румунії, де він нібито перебував «на відпочинку». Півтора місяця Пілсудський вів переговори з прем'єр-міністром і міністром закордонних справ. Вони обговорили питання про спільний виступ Польщі й Румунії проти СРСР, призначення об'єднаного командування польською й румунською арміями, формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення Української Народної Республіки як буферної держави між ними й СРСР. При цьому Румунія зажадала в разі загарбання України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину. Апетити Румунії поширювалися також і на Молдову, про що було заявлено під час відзначення 10-річчя «визволення» Бессарабії румунськими військами. Газети тоді писали, нібито для Румунії бессарабського питання взагалі не існує, бо приєднання Бессарабії до Румунії ратифіковане Англією, Францією та Італією. Це становище, наголошували вони, може змінити тільки війна.
Польща зі свого боку мала власні територіальні пла¬ни. А задля їх реалізації за погодженням з міністром закордонних справ УНР Шульгиним у Тернополі, Кель-цях, Новомясті з українських емігрантів формувалися військові частини. Польщу тішило те, що західні дер¬жави мусили саме їй дати «мандат на визволення Ра¬дянської України».
Підливав масла у вогонь і папа Пій XI. Навесні 1930 року він відкрито закликав західні країни до «хре¬стового походу на безбожну Росію». Звичайно, релігійний мотив таких заяв не був визначальним.
Демонстративно не визнавали СРСР США. У жовтні 1929 року сенатором Коплендом була внесена резолюція, яка закликала уряд США визнати уряд УНР. У 1931 році на весь світ розійшлася заява президента США Гувера про те, що метою його життя є знищення Радянської Росії. Українська карта продовжувала бентежити світ.
Підтримуючи опозиційні СРСР сили, Польща водно¬час не могла не зважати не громадську думку. І коли вкотре їй було запропоновано укласти пакт про нена¬пад, уряд Польщі врешті погодився це зробити в липні 1932 року. Згодом пакт про ненапад з СРСР після при¬ходу до влади уряду Ерріо підписала Франція, безпо¬середньо пов'язана з Польщею. Сторони зобов'язалися «не створювати, не підтримувати, не постачати, не суб¬сидувати й не допускати на свої території ні воєнних організацій, що мають на меті збройну боротьбу проти іншої сторони, ні організацій, що присвоюють собі роль урядів чи представника всієї або частини її території». Якщо врахувати, що таких організацій на території Франції було чимало (а грузинський уряд меншовиків-емігрантів Франція навіть визнавала офіційно), то перемога дип¬ломатії СРСР незаперечна.
Отже, за перше десятиріччя свого існування УСРР зуміла подолати опір різних сил щодо її визнання, змогла налагодити нормальні дипломатичні відносини з більшістю провідних європейських держав, підтримувати нормальні торговельні зносини. Водночас з радянською дипломатією діяла й українська еміграція, яку визна¬вали західні держави з огляду на колишнє визнання УНР низкою країн. Змагання дипломатів УСРР та УНР тривало впродовж усього довоєнного періоду. Воно ви¬користовувалося різними політичними силами за кор¬доном не лише в інтересах української незалежності, а й чи не передусім для задоволення їхніх власних інтересів.
