Тема 7 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УСРР ТА УРСР 1921—1944 РОКІВ: ЛЕКЦІЯ 2
• Україна в програмі загарбань нацистів
• Міжнародне значення об'єднання українських земель в одній державі
• Дипломатія періоду Другої світової війни
Україна в програмі загарбань нацистів.
Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (ЗО січня 1933 p.). Якщо західні держави якось приховували свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з властивою їм абсо¬лютною переконаністю в правильності своїх людино¬ненависницьких ідей не лише не приховували загарб¬ницьких планів, а й з якоюсь самозакоханістю навіть хизувалися ними. Відразу ж після приходу до влади гітлерівці безапеляційно включили Україну до сфери своїх життєвих інтересів. Як до цього ставляться ук¬раїнці, їх зовсім не цікавило. Про серйозність намірів свідчили численні заяви верховодів «третього райху» та їхні справи.
У планах загарбань гітлерівців Україна з її вели¬чезними природними багатствами посідала чільне місце.
Дещо пізніше, вже 1936 року, Гітлер на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі заявив, що якби вдалося завоювати Україну, Урал і Кавказ, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Але навіть при всій стратегічній безцеремонності нацистам дово¬дилося все ж таки маскувати окремі тактичні кроки або з метою дезінформації громадської думки твердити зовсім інше порівняно з конкретними діями. Й у ті часи, коли гітлерівці ще відшліфовували свою ідеологічну програму та практичну доктрину, на чільне місце ви¬сувалася теза про можливість створення «самостійної Великої України». Самі вони в цю тезу не вірили, але приваблювали в такий спосіб на свій бік багатьох діячів еміграції, що мріяли про Велику Україну.
Своєрідністю тактики нацистів було поступове при¬вчання громадської думки до їхніх, здавалося б, най-безглуздіших планів. Недаремно міністр пропаганди Геб-бельс стверджував, що чим більша брехня, тим охочіше їй вірять. Невдовзі після приходу Гітлера до влади Розенберґ мав зустріч з італійським керівництвом. Відра¬зу ж не посоромився кинути пробний камінь щодо планів поділу Росії шляхом відриву від неї України. При цьому не лише інформував союзників про плани, а й намагався звабити можливою участю в майбутній експлуатації природних багатств України. У Великобританії його так¬тика дещо змінилася. Там він повів розмову, розрахо¬вуючи виявити ставлення її правлячих кіл до зовнішньо¬політичних планів Гітлера. Хоча результати переговорів намагалися тримати в таємниці, в газети все ж таки проникла думка про те, що «ідея відокремлення України від Росії завжди була спокусливою,., в Англії».
У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гу-ґенберг'а. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині із цинічним обгрунтуванням — «для більш раціонального викори¬стання цієї родючої території». І нічого, проковтнули цей непідходящий шматок європейські акули, хоча для годиться й побурчали.
Складну віртуозну дипломатичну гру повела Німеччина із сусідніми Україні державами, передусім з Польщею. Правителі цієї країни не приховували своїх експансіо-ністських планів. На них, як щуку на живця, й ловили їх німецькі дипломати. Спочатку були закріплені «дружні відносини» шляхом підписання у січні 1934 року пакту про ненапад між: Польщею та Німеччиною. А потім, маскуючи свої загарбницькі плани щодо самої Польщі, їй щедро обіцяли багату здобич на сході за рахунок України. У світову пресу прорвалося повідомлення про те, що між цими двома країнами існує таємна угода, зокрема про те, що Україна має стати сферою держав¬них інтересів Польщі.
Так могли чинити тільки нацисти. Рекламуючи на весь світ свої загарбницькі плани щодо України, вони водночас зваблювали ними Польщу, і керівні кола цієї країни наївно вірили їм. Гітлерівці не шкодували для цього ніяких засобів. Відомий своїм захопленням полю¬ванням Герінґ зустрівся в Біловезькій Пущі з Пілсудським та іншими офіційними особами й у перерві між пострілами в дичину передав їм такі думки Гітлера: Німеччина для вирішення своїх проблем змушена буде вдатися до експансії на Схід. Тому вона хоче порозумітися з Польщею. І не проти віддати під її руку Україну. Для того, аби йому повірили, Герінґ запевняв своїх партнерів на переговорах, що Німеччина зацікавлена лише в от¬риманні північно-східних районів Європи.
Спокушена такою «щедрістю й щирістю» Польща по¬чала себе нахабно поводити навіть у міжнародних ор¬ганізаціях. На XV сесії Ліги націй (а 1933 p. CPCP вступив нарешті до цієї впливової тоді організації) міністр закордонних справ Польщі Бек раптом виступив з де¬кларацією про те, що Польща надалі не визнаватиме ніякого міжнародного контролю над становищем націо¬нальних меншин. Під цими меншинами малося на увазі насамперед західноукраїнське й західнобілоруське на¬селення, яке переживало чи не найтяжчі часи у своїй новітній історії. Оті «санація» й «пацифікація» довели населення Західної України до крайньої межі зубожіння, поставивши його на край виродження. І знову з боку провідних західних держав ніякого протесту не надійшло.
Виводячи Польщу в русло своєї політики, Німеччина виявляла певну послідовність. Напередодні мюнхенсь¬кої змови, у серпні 1938 року, Німеччина знову нагадала Польщі, що Україна може, як і колись, входити до сфери впливу Польщі. Одночасно лицемірно запевняла поляків, нібито чутки про бажання Німеччини йти на Україну дуже перебільшені.
Але так було тільки до Мюнхена. Тоді Німеччині потрібні були спокійні тили. Коли ж небезпека можливого нападу з боку Польщі відпала, нацисти повели себе зовсім по-іншому. Після Мюнхена сама Польща стає черговим об'єктом агресії.
Польща ж нашпиговувала свої політичні структури емігрантськими елементами. У Варшаві був створений із цією метою спеціальний еміграційний центр. Там же 1934 року засновується «Комітет дружби народів Кав¬казу, Туркестану й України», очолюваний відомим діячем українського національного відродження періоду гро¬мадянської війни О. Шульгиним. Польща все ще вірила в щирість німецької зовнішньої політики.
Пізніше всіх інших сусідніх країн встановила дип¬ломатичні відносини із СРСР Чехословаччина. При цьо¬му вона взяла на себе зобов'язання не підтримувати на своїй території організації, що ставили собі за мету «насильницьку боротьбу проти іншої держави». Але як і інші європейські країни, й не думала про ретельне виконання цих зобов'язань. Празький центр українських емігрантів був найчисленнішим у Європі. Причому ут¬римання емігрантів, їхнє навчання та працевлаштування фінансувалися з державного бюджету Чехословаччини, що' могла собі дозволити не кожна тодішня європейська країна. Того ж 1934 року чехословацький уряд виділяв субсидії на життєдіяльність 50 тисяч українських емігрантів.
Правлячі кола Чехословаччини та особисто президент Томаш Масарик, який мав тісні контакти з багатьма діячами українського визвольного руху ще в роки ре¬волюції, прихильно ставилися до емігрантів. Коли 1933 ро¬ку на міжнародній виставці в Чикаґо був влаштований український павільйон і «український тиждень», його відвідав голова чехословацького сенату Соукуп. У про¬мові на зборах емігрантів він наголосив, що «самостійною Україна стане напевно».
Постає питання: чому невеликі сусідні держави так співчутливо ставилися до ідеї незалежності України? Попри всі свої якісь особливі плани щодо українських земель і можливостей їх загарбання, вони зовсім не¬давно також перебували в складі великих імперій, а тому на власному досвіді переконалися, як тяжко не бути господарем на своїй землі. Тому чи дуже щиро чи не зовсім, але їхню підтримку всі, хто заявляв про свою боротьбу за самостійність України, діставали й часто значну.
Загалом урядові кола Чехословаччини в цьому від¬ношенні були досить послідовними. Маючи у своєму складі Закарпаття й зацікавлені в збереженні такого становища, вони офіційно висловлювалися за передання в майбутньому цих етнічних земель Україні. Так, пре¬зидент Бенеш влітку 1938 року, напередодні Мюнхена, сказав у бесіді з англійським послом Ньютоном: «Жи¬телі цієї порівняно невеликої території є зовсім особ¬ливим народом (щодо чехів і словаків) і, якщо коли-небудь буде створена незалежна Україна, вони цілком очевидно будуть включені до складу України». Тобто правлячі кола Чехословаччини цілком серйозно стави¬лися до створення «Великої України».
Тоді світ був стривожений звістками про голодомор в Україні 1932—1933 років. Як і на початку 20-х років, була запропонована допомога. Але Сталін навідріз від¬мовився від неї, мотивуючи це тим, що ніякого голоду немає. СРСР у ті роки не лише не скоротив експорту хліба, а й з року в рік нарощував його. Ось динаміка цього експорту. 1928 року — вивезено 1 мільйон пудів, 1929—13, 1930—48,3, 1931—51,8, 1932—18,1, 1933 року — 10 мільйонів пудів. Але й ввезли в СРСР 1931 року 30% світового виробництва машин і обладнання (без авто¬мобілів), а 1932 року — 50%. Хоча абсолютні цифри могли бути й невеликі, бо тоді панувала світова еко¬номічна криза 1929—1933 років, але відносні вражають уяву.
Націонал-фашизм тим часом набирав обертів у своїй експансіоністській політиці, не гребуючи особливо за-собами, безцеремонно втручаючись у справи інших держав і цілих континентів. Своїми претензіями до України й СРСР Берлін вуалював і справжні плани щодо західних держав, зокрема Великобританії. У травні 1936 року Геріні* говорив одному з англійських лідерів: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо еко¬номічну рівновагу й тим самим не лише захистимо Європу від більшовизму, а й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».
Говорив так Герінґ, очевидно, з огляду на те, що англійські правлячі кола вже давно штовхали Німеччину на Схід. Ще 1933 року один з німецьких дипломатів вважав, що фашистські пропозиції про перетворення України на німецьку колонію були прихильно зустрінуті у впливових англійських колах. Англійська преса прямо писала про можливість вторгнення гітлерівців в Україну, хоча, передбачаючи це, газети застерігали уряд від втру¬чання в цей конфлікт.
Загальний настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Полі¬тика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії... Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію на¬призволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Правда ж, як у підручнику елементарної дипломатії? Зате дуже показово для ха¬рактеристики настроїв державців того періоду.
Під впливом загальних інтервенціоністських планів емігрантські українські кола переорієнтовуються на Німеччину. У липні 1936 року лідери української еміграції Західної України, Буковини, Закарпаття зустрілися у Варшаві з послами Німеччини, Польщі й Угорщини, Була складена спеціальна угода, лейтмотивом якої стало праг-нення «боротися за визволення України... і повне зни¬щення більшовизму». При цьому виникла взаємна до¬мовленість про встановлення над Україною 50-річного протекторату західних держав.
Мюнхенський початок розподілу європейських зе¬мель і цілих країн активізував також кампанію інтриг міжнародної реакції навколо «українського питання», зокрема західноукраїнських земель. Особливо активізу¬валася Угорщина, яка давно зазіхала на Закарпаття. У Мюнхені претензії Угорщини не розглядалися, а після нього вимоги віддати Закарпаття були висунуті в спеці¬альних нотах Чехословаччині й під час переговорів з її представниками в Комарно. Держави фашистського блоку самочинно взяли на себе роль «арбітрів». За їхнім рішенням, відомим під назвою Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.) окремі територіальні претензії Угор¬щини були задоволені. Отож вона одержала велику частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове, Му¬качеве.
На решті території Закарпаття була створена авто¬номна Карпатська Україна. Найбільшу зацікавленість у такому державотворенні виявила Німеччина. Вона й санкціонувала організацію цієї держави. Це сталося восени 1938 року. Прем'єром її уряду президент Чехо¬словаччини затвердив відомого діяча національного від¬родження Августина Волошина. Згодом, у лютому 1939 ро¬ку, відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. 15 березня цей сейм проголосив самостійність Карпатської України, обравши А. Волошина її президентом. Творці нової держави планували об'єднання її з Києвом, створення «Великої України», яка б стала висхідним пунктом для боротьби з більшовизмом.
Керівники та ініціатори створення Карпатської Ук¬раїни щиро вірили в те, що Німеччина веде чисту гру й, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення всієї України, стримає своє слово, дане перед усім світом. Вони ще не знали всієї підступності нацистських вер¬ховодів, яким не просто закони були неписані, а в зневажанні законів вони знаходили особливу втіху. Гітлерівці, санкціонувавши створення Карпатської Ук¬раїни, прагнули вбити не двох, а далеко більше зайців. Вони тримали цим у руках і Польщу, й Угорщину. Польщі вони погрожували відривом Західної України в разі створення під німецькою егідою «Великої України». Угорщину приманювали Закарпаттям, точно розраху¬вавши таким чином остаточно втягти її до фашистського блоку. А поки що німці вирішили «раціонально» вико¬ристати багатства цього рідкісного краю. На Закарпатті розгорнули гарячкову діяльність німецькі лісогосподарська й геологічна місії. Розвідка та наступна експлуатація корисних копалин передавалися німецьким компаніям.
Зваживши загарбницькі намагання нацизму, європейські лідери сподівалися відвернути його агресивні задуми від своїх країн, спрямувавши їх на СРСР, на Україну. Тому вони радісно вітали створення чергового плац¬дарму для нападу на Україну. Але раптом Гітлер кар¬динально змінив свої плани. Він зрозумів, що час для нападу на СРСР ще не настав (бо Німеччина не була достатньо підготовлена), а тому загравати з тими, хто чекав на «Велику Україну», передчасно. Краще було віддати Закарпаття повністю Угорщині й таким чином міцно прив'язати її до своєї кормиги. Тому 12 березня 1939 року Гітлер запросив угорського посла й санкціонував окупацію решти Закарпаття. І 15 березня 1939 року, коли сейм проголосив самостійність Карпатської Ук¬раїни, стало останнім днем її існування. Вона проіснувала майже півроку. Під прикриттям цієї акції Німеччина за мовчазною згодою західних держав остаточно захо¬пила Чехословаччину.
Слід зауважити, що якби Україна зберегла зовнішньо-політичні атрибути самостійності, то претензії західного світу щодо створення незалежної України були б по-збавлені міжнародної правової бази, надійної юрисдикції.
Зрозуміло, що Закарпаття та інші українські землі були лише картою у великій політичній грі західних партнерів. Вони використовували її за власним бажан¬ням, на свій розсуд. Але й західні дипломати не могли стримати здивування та праведного гніву, коли Гітлер після таких відвертих реверансів у його бік ЗО січня 1939 року під час виступу в рейхстазі заявив, що Німеччина не йтиме сліпо в руслі зовнішньої політики інших країн. Вона, наголосив фюрер, потребує життєвого простору в Африці тощо. Це викликало ефект бомби, що оглуш¬ливо розірвалася. Газети всього світу зчинили стра¬шенний галас.
Виходило, що Гітлер пробував різні варіанти підготовки плацдарму проти СРСР, одночасно дезорієнтуючи Захід щодо своїх справжніх планів. Тепер нацисти, не від-мовляючись від перспективи загарбання України з її величезними природними багатствами, висунули перед своїми колишніми антантівськими ворогами вимоги про перерозподіл сфер впливу, повернення Німеччині ко¬лоній, зниження торговельних тарифів тощо. Отож за власний спокій Захід мав платити агресорові додатково, звичайно ж, не з власної кишені. Тепер до багатств України, які вже майже без будь-яких заперечень виз¬навалися німецькими, гітлерівцям віддавали нафтові ро¬довища Румунії, стратегічні переваги Данцизького коридору тощо.
А Гітлер зовсім розперезався. 9—10 березня 1939 року у вузькому колі він нахвалявся, що «14 березня захо¬пить Чехословаччину, влітку встановить контроль над рештою Центральної і Східної Європи, у 1940 році змете Францію з карти і зведе Великобританію до стану раб¬ства, а в 1941 році, використовуючи всі ресурси Європи, загарбає Сполучені Штати шляхом об'єднаної атаки з Японією на Північну й Південну Америку». Проте не все з цього вдалося здійснити фюрерові.
Не діставши належного опору своїм зажерливим пла¬нам, Гітлер напав на Польщу 1 вересня 1939 року. Ве-ликобританія та Франція, пов'язані з Польщею відповідними угодами, змушені були попри застереження багатьох засобів масової інформації 3 вересня оголосити війну Німеччині. Так і почалася Друга світова війна.
Міжнародне значення об'єднання українських земель в одній державі.
І тут сталася історичної ваги подія, яку можна коментувати по-різному, але її значущості для утворення _ соборної України примен¬шити не вдасться нікому. Йдеться про об'єднання ук¬раїнських земель у єдиній державі.
Для розуміння ситуації слід повернутися до 23 серп¬ня 1939 року, коли Молотов і Ріббентроп підписали в Москві пакт про ненапад на 10 років і таємний протокол. По суті це була угода про поділ Європи у східній її частині та про мовчазну згоду радянських лідерів на війну Німеччини з Польщею. Тоді навряд чи хто думав, що війна цим політичним актом — нападом на Поль¬щу — перетвориться на світову.
А втім вона, ця світова війна, розпочалася. Становище Радянського Союзу в цей час було дуже хистке. Не було ніяких гарантій, що Німеччина, попри пакт про ненапад, віроломно не порушить його й не нападе на СРСР. Такі думки, виявляється, у гітлерівського керівництва були. їх підтвердив у листі німецький посол в СРСР Шуленбург", який напередодні нападу на СРСР писав: «Не виключено, що Німеччина тоді (після початку війни.— /. О.) запропонує західним державам сепаратний мир на умовах надання їй можливості просування на схід».
Тому СРСР вжив заходів щодо захисту своїх кор¬донів, одночасно використавши карт-бланш, одержаний від Німеччини на зайняття прибалтійських територій і західних земель України й Білорусі 17 вересня 1939 ро¬ку польському послові в Москві була вручена нота, в якій пояснювалися мотиви, за якими СРСР визнавав за собою право взяти під свій захист населення Західної України й Західної Білорусі. Провідним серед цих мо¬тивів називався насамперед розпад польської держави. Майже не зустрічаючи опору, червоні війська 17 вересня ввійшли в Рівне, Дубно, Тернопіль, Коломию, 18 й 19 — в Сарни, Луцьк, Станіслав, а 20 — у Львів.
Потрібно було такий стрімкий марш оформити за-конним шляхом, а тому вдалися до волевияву народу. 28—29 жовтня 1939 року Народні Збори у Львові вирішили просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до Радянського Союзу, включивши її до складу УРСР. Це клопотання було задоволене.
Захід зустрів звістку про приєднання Західної Ук¬раїни до материнської землі вороже. Проти цієї акції виступали офіційні представники урядових кіл, підприємці, фінансисти. Несамовитий галас був піднятий у засобах масової інформації. Великобританія, Франція, США. навіть Ватикан — усі виступали проти цієї в дійсності справедливої акції, коли після довгих віків нарізного існування народ нарешті об'єднався в єдиній державі. Але таке об'єднання не було санкціоноване Заходом — і він розпочав широку кампанію цькування. Однак справа вже була зроблена.
Хоча радянсько-фінська війна і не входить до теми нашої розповіді, необхідно згадати про те, що через неї Радянський Союз у грудні 1939 року виключили з Ліги націй. Проте ніщо вже не могло зупинити Сталіна, який також вирішив скористатися ситуацією, щоб по¬вернути колись втрачене.
На порядку денному постала Бессарабія, віроломно загарбана Румунією в 1918 році. Радянський уряд уже мав досвід проведення широких акцій такого рівня. 26 червня 1940 року в ноті до румунського уряду він висунув вимогу: вирішити питання про повернення СРСР Бессарабії й Північної Буковини. Румунія відповіла, але якось двозначно. Тоді прямо запитали посла Румунії в Радянському Союзі. Той на пряме запитання дав ствердну відповідь і прийняв усі умови, запропоновані Радянським Союзом.
Сценарій приєднання Західної України багато в чому повторився й тепер. Червоні війська перейшли кордон Румунії й 1 липня 1940 року вийшли на новий кордон СРСР. Внаслідок цього частина Бессарабії приєдналася до Молдови, яка з 1924 року входила до складу УРСР на правах автономії. Фіксуючи цю подію, Верховна Рада СРСР затвердила закон про створення Молдавської РСР і приєднання північної частини Буковини й кількох повітів Бессарабії до України. Нові області — Чернівецька й Ізмаїльська (до 1954 р.) з'явилися на карті УРСР.
Подальші події показали, що крок на приєднання Бессарабії до України був дуже своєчасним. За кілька місяців, у жовтні 1940 року, до Румунії були введені німецькі війська. Фашистські керівники пообіцяли Ру¬мунії за допомогу в боротьбі з Радянським Союзом повернути Бессарабію й Північну Буковину. Вони обіцяли й більше. Антонеску пізніше згадував, що Гітлер до¬зволяв Румунії на випадок війни окупувати українську територію аж до Дніпра.
І на приєднання Бессарабії Захід відгукнувся зливою протестів і пророцтв. Але чи то вже звикли до нових реалій і способів поділу донедавна суверенних тери¬торій, чи тому, що Бессарабія колись дійсно стала об'єктом румунської агресії з порушенням елементарних норм міжнародного права, але такої кампанії, як під час приєднання Західної України, на цей раз не було. І тон усіх документів був далеко спокійнішим, ніж рік тому.
До дипломатичної боротьби довкола приєднання за-хідноукраїнських земель під час війни ми ще повер¬немося, а тепер хочеться завершити сюжет возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, хоча при цьому й порушується хронологія. Йдеться про Закар¬паття — останню українську землю, яку окупувала спочатку Чехословаччина, а після Мюнхена — Угор¬щина (про це вже йшлося). Ще в ході війни почалася робота щодо повернення Закарпаття Україні. У листо¬паді 1944 року в Мукачеві відбувся І з'їзд Народних Комітетів Закарпаття, який одноголосно вирішив питан¬ня про вихід Закарпатської України зі складу Чехо-словаччини й возз'єднання з Україною.
Дізнавшись про перебіг подій, уряд Чехословаччини не лише не виступав проти такого вирішення цієї про¬блеми, а й сам запропонував СРСР почати переговори про передачу Закарпаття Україні. Переговори в Москві завершилися 29 червня 1945 року підписанням радян¬сько-чехословацького договору про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до складу України.
Так завершився історичний процес збирання всіх ук-раїнських земель у межах однієї держави. Це чи не вперше після епохи Київської Русі етнічні українські землі нарешті об'єдналися. Значення цієї події важко переоцінити. Актом об'єднання відкрилася перспектива самостійного державного творення. Проте до цього тре¬ба було пройти через горнило страшних випробувань, серед них і через криваву війну.
Дипломатія періоду Другої світової війни.
22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну з Радянським Со-юзом. Події склалися так, що до кінця того ж року ворогові вдалося захопити майже всю Україну. Загар¬бавши Україну, нацисти встановили в ній окупаційний режим, так званий «новий порядок». Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 лип¬ня 1941 року Гітлер заявив, що Україна назавжди за¬лишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший з них передавав адмі¬ністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному «імперському міністерству у справах окупованих східних областей». Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням. «Останній з наших хлопців на стайні має бути вищим за кожного тубільця»,— так просторікував Гітлер.
1 вересня 1941 року почали діяти два райхскомі-саріати — «Остланд» і «Україна». Цей останній охоп¬лював переважну частину України. До нього були вклю¬чені деякі білоруські землі. А суто українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) — під назвою «дистрикт (округ) Галичина» були приєднані до створеного на території Польщі «генерал-губернаторства».
Не відставали від фашистів і їхні союзники, особливо Румунія. Чернівецька та Ізмаїльська області України були включені до її складу. 19 серпня в Бендерах була підписана німецько-румунська угода про передання Ру¬мунії української території між Дністром і Бугом. А це вся Одеська, південні райони Вінницької та західні райо¬ни Миколаївської областей. Ця окупована територія дістала назву «Трансністрія» — Задністрянщина.
Власністю «великонімецького райху» оголошувалися всі багатства України — промисловість, сільське гос¬подарство, надра, все створене руками працьовитого українського народу. Фашистські «економісти» плану¬вали одержувати з окупованих територій 7 мільйонів тонн зерна щороку, але Гітлер підвищив цю цифру до 10—12 мільйонів тонн. Найстрашнішим було те, що до Німеччини почали вивозити в рабство людей, здебільшого молодь. За 1942—1944 роки в неволю було вивезено майже 2,4 мільйона українців.
Окрім того, гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції 30 червня 1941 року сформували у Львові український уряд під керівництвом Ярослава Стецька. Але нацисти дуже швид¬ко показали, хто є справжнім господарем на українській землі. Вже 2 липня почалися арешти, а 5 липня ук¬раїнський уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні терміни. Окупанти вміло використовували у своїх цілях поділ національних сил на течії, нацьковуючи їх одна на одну й приму¬шуючи взаємознищувати свої кращі кадри. Так вкотре наївна віра в чиюсь безкорисливу допомогу у створенні самостійної України зазнала фіаско.
Серед нацистського керівництва не було єдності в поглядах на майбутнє України. Міністр східних тери¬торій Розенберґ (походив з Прибалтики) краще за інших розумівся на проблемах слов'янства. Тому він допускав створення Української держави під егідою Німеччини. Саме з ним, очевидно, й мали справу емігрантські кола, які мріяли про таку державу. Проте Гітлер і слухати не хотів про подібне вирішення українського питання. Він однозначно виступав за німецьку колонізацію всієї території України, де корінному населенню просто не було місця. Частину його планувалося знищити, де¬портувати, а залишок перетворити на рабів колоністів. 12 червня 1942 року Гітлер затвердив план «Ост» («Схід»), за яким 65% українців мали бути примусово пересе¬леними до Сибіру (така ж доля мусила спіткати 85% поляків, 75 % білорусів, 50 % чехів). Щодо жителів Західної України, то Гітлер виношував маніакальні плани їхнього поголовного переселення до Сибіру. Виходило, що ук¬раїнцям у планах усіх диктаторів не було іншого місця, крім того суворого краю.
Війна творила свої чорні справи, а на міжнародній арені не припинялося насичене подіями життя. Здава¬лося, об'єднання українських земель уже ввійшло в історію, але насправді дипломатична боротьба довкола цього питання тільки розпочиналася. Попри те, що до кінця 1941 року склалося важливе міждержавне об'єд¬нання — антигітлерівська коаліція, куди увійшли США, Великобританія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю підтримку, польський емі¬грантський уряд, що перебував у Лондоні, продовжував претендувати на владу над землями Західної України. Лейтмотивом радянсько-польських переговорів про вста¬новлення дипломатичних відносин (велися з літа 1941 р.) і угоди про формування на території СРСР польської армії з військовополонених та інших громадян Польщі була доля західноукраїнських земель.
Доходило до курйозів. Коли 6 січня 1942 року СРСР поширив ноту про звірства нацистів на окупованій те¬риторії, зокрема у Львові, то замість того, щоб приєднатися до гнівного голосу всіх чесних людей, польський емі¬грантський уряд вперто твердив: «Львів був і лишається польським містом». Через місяць Рузвельт заявив, що американський і англійський уряди повністю порозумілися на основі того, що вони не погодяться визнати тери¬торіальні зміни, які сталися після початку Другої світової війни, тобто й возз'єднання українських земель. Прав¬лячі кола США пов'язали проблему відкриття другого фронту з питанням передвоєнних західних кордонів СРСР. І ця проблема зависла на довгих 2 роки, страшні роки, коли Україна стікала кров'ю.
Як не дивно, але черговий виток напруження в це непросте питання внесло успішне визволення українських земель. Воно підштовхнуло польський емігрантський уряд на нові дипломатичні кроки. Офіційну політику підхопили численні емігрантські газети у Великобританії і США, які зчинили несамовитий галас про «священні права Польщі та її східні кордони» й навіть про свої права «на Дніпро і на Чорне море». Ці домагання вкотре знайшли підтримку західних урядових кіл. Почалися складні дипломатичні маневри. Від СРСР вимагали від-мовитися щонайменше від Львівщини та Станіславщини на користь Польщі, а Північну Буковину повернути Румунії.
Активну зовнішньополітичну діяльність вела ОУН — УПА. Влітку 1943 року вона уклала з Головною ко¬мандою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські ча¬стини в Україні. Ширший договір був підписаний у листопаді-грудні 1943 року, коли делегація УПА під керівництвом М. Луцького на запрошення угорської сторони побувала в Будапешті.
Керівництво УПА намагалося порозумітися й з Ру¬мунією. Але коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повнова¬жень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.
У квітні 1943 року світ дізнався про трагедію Катині. Гітлерівці звинувачували в ній СРСР, представники яко¬го звалювали вину на німців. Тепер ми вже знаємо страшну правду про ці події, а тоді світові нелегко було розібратися в них. Польський емігрантський уряд звернувся до Міжнародного Червоного Хреста з про¬ханням провести розслідування катинської справи. Тоді СРСР пішов на розрив дипломатичних відносин з Польщею. Але місію захисту інтересів Польщі взяли на себе уряди західних країн. Польське питання поставало майже на кожному великому форумі антигітлерівської коаліції, в тому числі й на конференціях глав урядів СРСР, США та Великобританії. Про етапи його подаль¬шого вирішення ви дізнаєтеся вже з другої частини цього курсу.
Доки політики змагалися між собою, солдати йшли на захід. Визволення української землі наближалося до свого логічного завершення. В жовтні 1944 року визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі. Хоча до кінця війни було ще далеко, але Україна вже вкотре відроджувалася заново. А зруй¬новано було майже все цінне. Лежали в руїнах 16 тисяч промислових підприємств, понад 900 залізничних станцій, 18 тисяч медичних закладів, 33 тисячі вузів, технікумів і шкіл, 20 тисяч бібліотек. Знищені будівлі й майно 872 радгоспів, 1300 МТС, тисяч колгоспів. Було спалено в Україні тисячі сіл і сотні міст, позбавлено притулку 10 мільйонів чоловік. Загальна сума збитків дорівнювала 285 мільярдам карбованців у довоєнних цінах. Україна дуже потребувала міжнародної допомоги.
У цей час сталася подія, якої довго очікували,— 1 лютого 1944 року Україні було повернуто її зовнішньо¬політичні прерогативи. Перед майбутнім підведенням підсумків війни керівництво СРСР прагнуло збільшити кількість держав, які змогли б брати участь у діяльності Організації Об'єднаних Націй, де кожен голос у вирішенні долі повоєнного світу мав бути на вагу золота.
Україна вступала в нову фазу міжнародного життя.
