Тоталітаризм
Термін «тоталітарний» (від лат. totalis — увесь, повний і totalitas — цільність, повнота) вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства. Першими цей термін на початку 20-х років XX ст. ввели до наукового вжитку італійські критики Б. Муссоліні, під керівництвом якого в Італії почала формуватися однопартійна фашистська система. Та незабаром Б. Муссоліні й сам перехопив це слово й увів його до політичного лексикону, проголосивши своєю метою створення «тоталітарної держави». Пізніше термін «тоталітарна держава» (також у позитивному значенні) використовували нацистські правознавці в Німеччині. Паралельно формувалося уявлення про тоталітаризм як негативне політичне явище, яке характеризує не лише фашизм, а й політичний лад в СРСР.
Власне теорія тоталітаризму сформувалась у 50-х роках як наукове осмислення нацизму і сталінізму. У 1951 р. німецько-американський політичний мислитель
Ханна Арендт опублікувала тритомну працю «Походження тоталітаризму», в якій містився філософський аналіз тоталітаризму як суспільно-історичного феномену. Вважається, що перша спроба систематизувати ознаки тоталітарного режиму була зроблена американським дослідником
Карлом Фрідріхом у доповіді «Унікальний характер тоталітарного суспільства» (1954), в якій він сформулював п'ять ознак: офіційна ідеологія, якої всі зобов'язані дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; єдина масова партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями; повний контроль над засобами комунікації; система тероризуючого поліцейського контролю з використанням фізичного і психологічного впливу. У 1956 р. у спільній праці К. Фрідріха та іншого американського політолога —
Збігнєва Бжезінського «Тоталітарна диктатура і автократія» до цих п'яти ознак була додана шоста — централізоване управління всією економікою.
У наступні роки концепція тоталітаризму набула подальшого розвитку. Було, зокрема, визнано, що головною ознакою тоталітарного політичного режиму є всеосяжний контроль держави над суспільством, який спирається на систематичне використання насильства. Це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об'єднань, соціальних груп та інститутів. У ньому поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яке грунтується на адмініструванні, примусі й заборонах, на бюрократизмі суспільного управління.
Тоталітарними режимами вважаються фашизм і комунізм, а класичними тоталітарними державами — фашистська Німеччина та СРСР, особливо періоду сталінського правління. Основна відмінність між цими різновидами тоталітарного політичного режиму полягає в тому, що фашизм припускає існування недержавного сектора економіки, який хоча й перебуває під жорстким державним контролем, але грунтується на приватній власності, тоді як комунізм приватну власність на засоби виробництва заперечує принципово.
Всеосяжне одержавлення як суспільного життя, так г приватного життя громадян означає відсутність за тоталітарного режиму громадянського суспільства як сукупності недержавних суспільних інститутів і відносин. Держава фактично поглинає громадянське суспільство. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства і його зворотного впливу на державу призводить до того, що держава вдається до довільних експериментів над суспільством, чинить над ним насильство, нехтує права і свободи громадян. За тоталітаризму державне свавілля не знає обмежень, оскільки держава не контролюється громадянами і не зважає на світову громадську думку.
