Проблеми відродження української державності. Незалежність чи автономія?
Боротьба за незалежність знайшла своє відображення в національно-визвольних змаганнях наприкінці XVI ст. Україна стікала кров'ю селянсько-козацьких заворушень під проводом
К. Косинського ma С. Наливайка, які повели повсталих на бій проти польської шляхти. Ідея відродження української державності відзначала діяльність славного сина України, гетьмана Війська Запорозького
Петра Коношевича-Сагайдачного. Маючи досить сильні козацькі з'єднання, вміло використовуючи складну міжнародну обстановку, він домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. На сеймі у Варшаві, де делегацію Війська Запорозького очолював П. Сагайдачний, були задоволені важливі козацькі вимоги: ліквідовано посаду старшого над козаками від польського уряду, визнавалася влада обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною; скасовувалися рішення сейму щодо обмежень козацьких вільностей і прав; населення України діставало свободу віросповідання; визнавалася польським урядом і забезпечувалася від гонінь властей Речі Посполитої православна ієрархія.
Волелюбні традиції українського народу, його прагнення до національної незалежності знайшли втілення у всенародній визвольній боротьбі під проводом
Б.Хмельницького (1648—1654). Як неодноразово заявляв бунтівний гетьман, його мета — звільнити всі українські землі, об'єднавши їх у самостійну державу.
Результатом переможної війни українського народу проти польської шляхти було утворення козацько-гетьманської держави, відбулась кристалізація основних принципів політичної доктрини Богдана Хмельницького, стрижень якої становила національна державна ідея, що вперше була сформульована в історії вітчизняної суспільно-політичної думки.
Державотворча тогочасна політична думка і практика були спрямовані на розв'язання двох найважливіших і взаємопов'язаних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої лежала б дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю. Цьому завданню була підпорядкована вся діяльність гетьмана Б. Хмельницького — військова, соціальна, економічна і зовнішньополітична.
Долаючи надзвичайно складні зовнішні й внутрішні перешкоди, гетьман зосередив свої зусилля насамперед на будівництві, функціонуванні всіх ланок влади, зокрема прерогативі гетьманської влади.
Велику увагу Б. Хмельницький приділяв формуванню судової влади. На місце станово-шляхетської системи судів поставали сотенні, полкові і генеральні установи, сільські суди. Практикувалося надсилання гетьманом судових комісій на місце для розгляду справ особливого значення.
Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», універсали Хмельницького, яких до нас дійшло понад 400, офіційні листи. Вагоме місце в легітимізації і конституюванні козацько-гетьманської держави став Зборівський договір (Декларації) 1649 p., який є свого роду першою діючою конституцією.
Могутній, відчайдушний сплеск героїчної боротьби за волю рідного краю пов'язаний зі звитяжними зусиллями Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх соратників. З часу переходу гетьмана І. Мазепи в ході Північної війни на бік шведського короля Карла XII вся російська царистська та буржуазна, а потім радянська історична наука насаджувала несправедливе, образливе для всього українського народу, кинуте Петром І звинувачення: «зрадники», «мазепинці». Гетьман Іван Мазепа, тримаючи булаву Лівобережної України понад 20 років, зміг переконатися, що, крім рабства, колоніальної залежності, нічого іншого його народові не випаде. А тому він і поставив за мету домогтися суверенності й незалежності України. Ще під час однієї з перших зустрічей з Петром І, коли той висловив пропозицію ліквідувати автономію України руками І. Мазепи, він мужньо відкинув ці задуми. Гетьман заявив, що у козака закон — або смерть, або свобода. Права й вольності йому миліші, ніж життя. Він вважав, що народ український скоріше покине свої осідки, як
стане рабом, що тяжке ярмо, під яким перебував московський народ і до якого він звик, зовсім «не надається для того, щоб поработити горду душу української нації».
Пов'язавши здійснення своїх задумів із могутньою на той час Швецією й водночас — ворогом Москви та Варшави, І. Мазепа кинув на цілий світ волелюбне гасло, яке геніально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вільною». Однак І. Мазепі не судилося здійснити задумане. Але він не зрадив український народ, прагнув вирвати його з кайданів, накинутих гнобителем. Не зрадник він, а герой, що повстав проти тирана. Адже царат віроломно нищив ту основу, на якій Б. Хмельницький вступив у військовий союз із Росією. Цар Петро І, продовжуючи політику своїх попередників, дедалі більше опоневолював Україну, нищив козацтво. Це й стало причиною переходу І. Мазепи на бік шведів. Про мотиви свого вчинку гетьман чітко висловився перед козацькою старшиною в промові: «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями».
В особистій трагедії Мазепи, якому не судилося здійснити свій задум — визволити Україну з-під царського гніту, і який мусив утікати з рідного краю, була трагедія його народу. І. Мазепа не зрадник і не славолюбець, а людина, яка пішла за голосом совісті й віддала все, як і його однодумці, за світлий ідеал національної незалежності.
Тяжкі дні, роки, століття настали для України після Полтавської битви. Захоплених у бою українців цар віддав на страшні муки, про які шведський історик Нор-дберг, очевидець, із жахом згадує: «Людям ламали кістки рук і ніг, розтягали на колесах тіла, саджали на кіл». Столицю Гетьманщини — Батурин за наказом Петра І було жорстоко пограбовано й дотла зруйновано, а всіх жителів, навіть маленьких дітей і старих людей, вирізано. Насильство й різанина прокотилися хвилею по багатьох містах і селах України. Царизм хотів знищити саму думку українського народу про незалежність. Почалася тривала доба руйнації та насильства.
Однак вільнолюбна думка ще жевріла. Так, за часів свого гетьманування
Павло Полуботок (1722—1724), а потім
Данило Апостол (1727—1734) намагалися захистити хоч невелику автономію України, врятувати народ від непомірного гноблення. Дечого вдалося досягти, особливо за царювання Єлизавети, яка була в шлюбі з Олексієм Розумовським — козаком із Гетьманщини. Та все це вже не могло врятувати Україну. Катерина II, фанатична прихильниця русифікації й централізації, завершила справу, розпочату Петром І. Вона негативно ставилася до української, лівонської та фінської автономій.