2.5. Політичні конфлікти, їх попередження та врегулювання
Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — певна завершальна ланка механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин.
Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — певна завершальна ланка механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин. Інакше кажучи, конфлікт — це не відхилення від норми, а норма співіснування людей у соціумі, певна форма встановлення і зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. "У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів — це цвинтар", — писав відомий вчений Б. Гурней.
Розглядатимемо конфлікт як засіб саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, конфлікти — дестабілізуюче явище, а з другого, — сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо.
Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства. І лише у середині XX ст. у Статуті ООН з'явилася стаття 33 "Мирне вирішення суперечок", якою передбачається, що "сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтримуванню міжнародного миру і безпеці, повинні перш за все намагатися розв'язати суперечності шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за власним вибором". Проте, незважаючи на розуміння небезпеки конфліктів, незважаючи на засоби з їх попередження, конфліктів уникнути не вдається.
Перші наукові дослідження конфліктів з'явилися у VII — VI ст. до н. є. Китайські філософи вважали, що джерело розвитку всього існуючого — це протиріччя між позитивними (янь) та негативними (інь) сторонами, які належать матерії. Стародавні греки залишили нам вчення про протилежності та їх роль у виникненні речей. Геракліт (кінець VI — початок V ст. до н. є.), намагаючись пояснити причини руху, стверджував, що рух треба уявляти як процес, який відбувається внаслідок боротьби протилежностей. Соціальний конфлікт у вигляді війни вважався Гераклітом батьком усього існуючого, тоді як Платон розглядав це як велике зло.
Цицерон ( І ст. до н. є.), усвідомлюючи неминучість конфронтації у суспільному житті, намагався довести існування "справедливого" та "несправедливого" насильства.
Великий флорентієць Н. Макіавеллі вважав конфлікт універсальним і неперервним станом суспільства. Одним з перших науковий аналіз причин внутрішньополітичних конфліктів зробив англійський філософ Френсіс Бекон.
Згодом конфлікт як соціальне явище дослідив Адам Сміт (1723— 1790). На його думку, в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи і економічне суперництво. Конфлікти вивчали І. Кант, Г. Гегель, К. Клаузевіц, Ч. Дарвін. Головна ідея останнього — розвиток живої природи — це постійна боротьба за існування. Погляди Ч. Дарвіна були розвинені в деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту.
Перші спроби створення соціологічної теорії удосконалення соціальної системи, яка досліджує роль конфлікту, з'явилися у другій половині XIX ст. у працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820 — 1903). Він обґрунтував тезу про те, що конфлікти встановлюють певну рівновагу в суспільстві, чим забезпечують процес суспільного розвитку. К. Маркс розглядав в основному класові конфлікти, абсолютизуючи роль економічних відносин у виникненні соціального конфлікту.
Німецький соціолог Георг Зіммель (1858—1918) — основоположник функціональної теорії, за якою конфлікт — універсальне явище, тобто невід'ємна складова соціальних відносин.
У першій половині XX ст. набула розвитку системно-функціональна школа Т. Парсонса, який розглядав конфлікт як причину дестабілізації та дезорганізації суспільно-політичного життя. Вчений визначав конфлікт як аномалію суспільного життя, і тому головне завдання вбачав у підтримуванні безконфліктних відносин між різними елементами суспільства, що зможе забезпечити соціальну рівновагу, взаєморозуміння та співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію мають виконувати правові інституції, релігія та звичаї, тому з часом, на думку Т. Парсонса, суспільство стає менш конфліктним.
Основу сучасної західної соціології конфлікту заклала у 1956 р. праця американського соціолога Л. Козера "Функції соціального конфлікту", в якій обґрунтовано позитивну роль конфліктів у забезпеченні сталості соціальних систем. Теорія позитивно-функціонального конфлікту розглядає конфлікт як боротьбу за цінності та соціальний статус, владу, матеріальні та духовні блага. Це боротьба, в якій метою сторін є нейтралізація та знищення супротивника. Проте ця боротьба виконує і позитивні функції — по-перше, надає можливість для виходу негативних емоцій, по-друге, люди під час конфлікту краще пізнають один одного, а взаємне пізнання може трансформувати ворожі відносини у відносини співпраці. Соціальний конфлікт, на думку Л. Козера, стимулює соціальні зміни, появу нових суспільних порядків, норм та відносин.
Автор теорії конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорф, стверджує, що класовий конфлікт визначається характером влади. Вчений вважає марними спроби ліквідації глибинних причин соціальних антагонізмів і допускає можливість впливати на зміну специфіки перебігу конфлікту. А це відкриває перед сучасним суспільством перспективу не революційних переворотів, а поступових еволюційних змін.
Загальна теорія конфлікту К. Боулдинга наголошує на існуванні двох моделей конфлікту — статичної та динамічної. Це дає можливість зробити висновок, що динаміка конфлікту —це процес, який відбувається внаслідок реакції протидіючих сторін на зовнішні стимули.
Ми розглянули класичні соціологічні теорії конфлікту. На відміну від них, політологічні теорії конфлікту ще не набули загальновизнаного характеру. Нині політологи виокремлюють три напрями дослідження конфліктів: теорія політичних структур (груп), теорія політичної стабільності та етнополі-тичні теорії.
Представниками теорії політичних груп є В. Парето, Г.Мос-ка, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Провідними ідеями цієї теорії є необхідність постійної зміни еліт, існування сил, спроможних заступити правлячу групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних груп з різними інтересами реалізується політичне життя суспільства.
Дослідженням чинників, які можуть запобігти конфлікто-генності суспільства, займається теорія політичної стабільності. В роботах Дж. Блондела, Д. Істона, С. Ліпсета, Д. Сандерса аналізуються об'єкти підтримки політичної системи та чинник категорії "нормальності", відхилення від якої призводить до конфліктів, і яка пов'язана з рівнем масової свідомості. На думку цих вчених, стабільними є тільки ті системи, які мають досвід перманентного стану політичної демократії та не мають значних опозиційних рухів.
Етнополітичні теорії з'явилися в останній чверті XX ст. — так звана концепція внутрішнього колоніалізму М. Гектера, концепція "нерівномірного розвитку" Т. Нейрна та теорія Дж. Ротшильда, за якою в ході модернізації відбувається по-літизація лідерів етнічних меншин, що призводить до політи-зації усієї спільноти.
Таким чином, можна констатувати, що проблема соціально-політичного конфлікту завжди була актуальною для будь-якого суспільства.
Політичні конфлікти залишаються головним чинником дестабілізації, яким необхідно навчитися управляти мирними засобами. Технологія мирного врегулювання конфліктів набуває особливого значення в сучасних умовах.
Існує дві основні галузі наукових досліджень щодо мирного, ненасильницького вирішення конфліктів. Перша галузь розвивається в межах правових дисциплін і спрямована на аналіз юридичних норм урегулювання конфліктів. Друга — орієнтована на дослідження пошуку консенсусу між учасниками політичним шляхом. Цим і займається політична конфліктологія.
Політичний конфлікт як різновид соціального, — це таке зіткнення протилежних сил, поглядів, яке зумовлено взаємодією політичних інтересів і цілей різних соціальних суб'єктів — народів, націй, держав, класів, соціальних груп, громадських об'єднань.
Для вивчення політичних конфліктів проаналізуємо їх причини, типи, суб'єктів, шляхи попередження, способи та стратегії урегулювання.
У політично організованому суспільстві завжди є об'єктивні та суб'єктивні передумови для конфліктів. До об'єктивних належать: дефіцит цінностей та благ різних груп, закріплення державою нерівного становища людей. Суб'єктивні — це усвідомлення суб'єктами несумісності своїх цілей.
Розглянемо найбільш суттєві причини політичних конфліктів. Глобальними причинами є суперечливість, несумісність і зіткнення національних та державних інтересів і цілей держав; екологічна криза; скорочення дефіцитних природних ресурсів тощо. Окремо можна виділити економічні причини, до яких, перш за все, належать нерівномірність економічного розвитку країн, соціальних груп, осіб, різний рівень їх доступу до матеріальних цінностей і благ. Серйозної уваги заслуговують історичні причини — колишні війни, загарбання, тривале поневолення однієї країни іншою в минулому, акти етноциду тощо.
Перелічені причини політичних конфліктів належать до зовнішньополітичних. Проте не менш важливі і внутрішньополітичні конфлікти міжкласового, міжетнічного, міжконфесійного та міжпартійного характеру. Окремий вид конфлікту — конфлікт між гілками влади та їх лідерами. Слід чітко розуміти, що тип суспільства і тип конфлікту взаємозу-мовлені. Політичні конфлікти пов'язані з нормованими інтересами учасників взаємодії, маніфестованими, наприклад, у програмних документах політичних організацій, партій і рухів. Особливість політичного конфлікту полягає у боротьбі за політичний вплив у суспільстві. Зміст політичного життя держави, суспільства є особливою формою реалізації політичних інтересів особи, класів, соціальних груп, партій тощо. Знаходячи своє вираження у владних відносинах, політичне життя спрямоване на захист досягнутих завоювань. Тому особливостями внутрішньополітичного конфлікту є, по-перше, боротьба певних прошарків суспільства за політичні інтереси, а по-друге, — боротьба за політичне панування. При цьому остання може виражатися в різних формах від парламентської боротьби до громадянської війни.
Оскільки політичні конфлікти пов'язані з нормованими інтересами їх учасників, більшість сучасних дослідників характеризують владу як здатність реалізувати свої наміри всупереч небажанню підлеглих, а це означає, що влада є конфліктоген-ною за своєю природою. Проте такий аспект влади, як насильство, конфліктогенний лише при відсутності легітимності ролі володаря, норм його поведінки чи припустимих санкцій. Законність санкцій — проблема все ж таки більш правова, ніж політична, бо політика є системою соціальної мотивації, тоді як право — система соціального контролю.
Розглянемо основні типи внутрішньополітичних конфліктів.
1. Класові конфлікти виникають між суспільними класами і мають, як правило, антагоністичний характер. Такі конфлікти можуть набувати загальногромадянського характеру.
2. Міжпартійні конфлікти відбуваються у рамках конституційних норм, хоча іноді можуть теж набувати драматичного характеру.
3. Конфлікти між різними групами за лідерство в країні чи партії. Вони, як правило, офіційно не оформлені, проте їхні інтереси завжди пов'язані з боротьбою за владу.
4. Особливою групою внутрішньополітичних конфліктів є міжетнічні конфлікти, що мають чітко виражену політичну спрямованість.
Щодо суб'єктів політичних конфліктів, то ними можуть бути як особи, так і суспільні організації, політичні партії, держава та її органи, представники всіх гілок влади.
Ключовою проблемою для розуміння специфіки політичного конфлікту є його суб'єкт (агент політичного поля за П. Бурдьє). Важливо те, що суб'єкт конфлікту не існує в так званому готовому вигляді і не є соціальним суб'єктом. На це звертав увагу ще К. Маркс, який досліджував процес перетворення "класу — в — собі" в "клас — для — себе". Під політичним суб'єктом розуміють певну групу, що мобілізована в політичному полі шляхом специфічних політичних технологій лідерів.
Будь-яку мобілізовану в політичному полі конфліктну групу слід розглядати в рамках дворівневого аналізу — лідерів і послідовників. При цьому треба пам'ятати, що лідери можуть переслідувати певні матеріальні інтереси, тоді як послідовники, звичайно, мобілізуються на ціннісній основі. Це особливо важливо для правильної ідентифікації конфлікту.
У політології прийнято розрізняти учасників конфліктів: підбурювачів, організаторів, посібників, посередників.
Підбурювач — це організація, рух, група або держава, які підштовхують сторони до конфлікту, докладають певних зусиль до його загострення. При цьому сам підбурювач може і не брати безпосередньої участі у конфлікті.
Організатор — розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту.
Посібник — сприяє розвиткові конфлікту своєю моральною або матеріальною підтримкою. Безпосередньої участі у самому конфлікті посібник, як правило, не бере.
Посередник, не беручи участі у конфлікті, залишаючись строго нейтральним, допомагає конфліктуючим сторонам пом'якшити, локалізувати та врегулювати конфлікт.
Суспільству для стабільного функціонування необхідна постійна модернізація. Проте модернізація — це процес вирішення протиріч і конфліктів у ході розвитку суспільства. Політична практика виробила шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджають внутрішньополітичні конфлікти. їх сутність полягає в ослабленні конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства, тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до неконфліктного рівня.
Перший шлях — соціальне маневрування — передбачає перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Цей перерозподіл залежить від розмірів суспільного продукту, рівня соціальної і політичної напруженості, гнучкості того прошарку суспільства, у якого відбирають частину суспільного продукту, професіоналізму політичного керівництва та ін. Форми використання цього шляху залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Він є своєрідним "клапаном", що випускає "пару" народного невдоволення.
Другий шлях — політичне маневрування — включає широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів у стійкий політичний альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади
Третій шлях — політичне маніпулювання, яке застосовує політична влада для забезпечення свого стабільного функціонування. В більш вузькому значенні під політичним маніпулюванням розуміють цілеспрямований вплив на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації.
Як правило, засоби масової інформації в основному знаходяться в руках панівних у суспільстві політичних сил, саме тому їхня діяльність орієнтована на стабілізацію існуючої політичної системи. Суттєву роль відіграють засоби масової інформації у здійсненні такого способу попередження конфліктів, як "створення образу ворога", сенс якого полягає у покладанні відповідальності за невирішені проблеми на інші політичні сили (наприклад, на опозицію), що відволікає увагу населення від гострих політичних та соціальних проблем.
Четвертий шлях — інтеграція контреліти в політичну систему. Дестабілізація суспільної системи сприяє формуванню контреліти, що відіграє роль інтегратора суспільного невдоволення. Контреліта рекрутується за рахунок нестандартно мислячих, талановитих людей, які в силу різних обставин не увійшли до складу правлячої еліти. І хоча влада намагається у будь-який спосіб нейтралізувати такого суперника, іноді це вдається. Представників контреліти можна інтегрувати в політичну систему, залучаючи їх до складу правлячої еліти, якщо кінцеві політичні інтереси ЇЇ не суперечать позиції правлячих кіл.
П'ятий шлях — послаблення опозиції. Якщо контреліта не ставить за мету повну дестабілізацію існуючої системи, то опозиція має чіткі наміри створити власну систему. Це вимагає від політичного керівництва послабити дії опозиції, для чого використовуються такі способи:
> упереджуюча ініціатива в заходах, які збиралася здійснити опозиція;
> викриття корисливої мети членів опозиції;
> доведення неспроможності досягнення цілей, поставлених опозицією;
> формування недовіри до опозиції з боку її прихильників;
> стимулювання "перебіжчиків" від опозиції введенням їх у владні структури;
> нейтралізація лідерів опозиції.
Зазначимо, що нейтралізація лідерів може відбуватися внаслідок: задоволення їх домагань шляхом залучення до влади; певного рольового переміщення — надання можливості брати участь у вирішенні проблем; психологічної ізоляції — абсолютизація певних політичних позитивних якостей, нестримна похвала, що сприяє відриву лідерів від опозиції; психологічного зближення через скорочення неформальної дистанції між владою та опозицією; непрямої дискредитації — пропозиція очолити заздалегідь безнадійну справу; психологічної девальвації — підтримка альтернативних лідерів опозиції; ізоляції лідера від його прибічників — залишення "генерала без армії".
Шостий шлях — силовий тиск. Форми застосування силового тиску коливаються від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада, звичайно, дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо.
Силовий тиск застосовується в суспільствах з низькою політичною активністю громадян, де домінує консервативне мислення і зберігається жорстка ієрархічна структура. Якщо силовий тиск не виходить за межі розумного, він сприймається без зайвого спротиву.
Сучасні конфлікти — головний чинник дестабілізації. Вони можуть набувати різних якісних форм політичної боротьби — насильницьких чи ненасильницьких, мирних. Від вдалого вибору форми боротьби значною мірою залежить, чи буде досягнута опозиційними силами їхня мета, чи буде розв'язаний конфлікт і політична криза подолана в їхніх інтересах.
Щодо політичного насильництва, то в сучасній політології існують різні точки зору на цю проблему. Звичайно, є політичні цілі, які не можуть бути досягнуті без використання форм насильницької боротьби. Без них, мабуть, неможливо обійтися, коли реакційні сили чинять збройний опір назрілим демократичним перетворенням. Багато дослідників вважає, що у сучасному світі без насильства не можна покінчити з терором. Навіть у суспільствах, які прагнуть гуманізму, свободи і демократії, насильство вважається дієвим засобом розв'язання надзвичайних конфліктів, а тому й необхідним. Проте за своєю суттю воно не може бути по-справжньому конструктивним, иозаяк, будучи адекватним засобом тільки для нейтралізації існуючого насильства, теж не втрачає своєї руйнівної сили. Його використання і з етичної, і з прагматичної точок зору виправдане лише тоді, коли руйнівні наслідки його менші від руйнівних наслідків того насилля, яке потрібно знищити.
Інші вчені доводять, що насильство є зло, бо за своєю природою воно замкнуте на несправедливість навіть тоді, коли служить добру.
Справжньою опозицією насильству, адекватним засобом боротьби за соціальну справедливість може бути тільки ненасильство. Політична влада врешті-решт будується на соціальному співробітництві та діях мас, а не на насильстві. Історичний досвід засвідчує, що значення і потенціал ненасильницьких способів боротьби зростає. У позитивному змісті ненасильства можна виділити деякі моменти. По-перше, — вирішення конфліктів через співробітництво. Необхідно зрозуміти супротивника, визнати законність його інтересів, спільно знайти вихід, який би забезпечував виграш для обох сторін. По-друге, ненасильницькі форми боротьби вимагають участі всіх, хто втягнений у конфлікт, відтак вони відкривають перспективу солідарності.
Методи ненасильницької боротьби дуже різноманітні — це і форми символічного протесту, соціального бойкоту, відмова від економічного і політичного співробітництва, ненасильницьке втручання. Використання ненасильницьких дій здатне позбавити владу можливості протидіяти опозиційним силам, а за певних умов навіть змусити її погодитися на пропозиції опозиції. Якщо ж ненасильницькі акції здійснюються великою кількістю людей та основними інститутами суспільства, то вони здатні не лише паралізувати, а навіть зруйнувати те, проти чого спрямовані.
Успіх ненасильницьких дій залежить від багатьох чинників: кількості та співвідношення тих, хто співробітничає, і тих, хто чинить опір, мужності останніх перед загрозою репресій, підтримки ненасильницької дисципліни, тиску третіх сил та ін. Досягти успіху можна таким чином:
> оберненням, коли опонент докорінно змінює свої погляди на проблеми;
> згодою, коли досягається компромісність з тієї чи іншої проблеми;
> ненасильницьким примусом, коли в опонента немає іншого вибору, крім мовчазної згоди;
> руйнуванням, коли режим чи окремі інституції опонента розпадаються.
Проте, використання ненасильницьких методів може не привести до системних перетворень. Важливо під час конфлікту не піддаватися почуттю політичної помсти, уникати непотрібної конфронтації і максималізму. Необхідно не лише своїми гаслами, а й практично показати бажання і можливість конструктивної роботи заради досягнення стабільності на основі демократичного оновлення суспільства.
Особливе місце серед внутрішньополітичних конфліктів належить етнополітичним конфліктам, що виникають у разі зіткнення інтересів різних етнічних спільнот. Один з важливих аспектів сучасного розвитку — невпинне розширення міжетнічних контактів. Розвиток комунікацій, зростання мобільності населення, удосконалення засобів масової інформації — все це розширює сферу взаємодії етносів. Паралельно, завдяки глобалізації, відбувається процес збільшення великих за чисельністю етносів і зменшення малочисельних народів. Етнічні групи намагаються зберегти себе, свій історичний досвід, культуру, власну унікальність. Вчені вважають, що третє тисячоліття продемонструє зміну державних кордонів, якщо вони не збігаються з етнічними. Результатом цієї тенденції може стати збільшення чисельності незалежних держав до 300 (нині їх близько 200). Саме тому міжетнічні конфлікти потребують особливої уваги. В політології виокремлюють такі типи міжетнічних конфліктів — міжособистісні, етносоціальні та міжетнічні — у строгому значенні терміна. Для виникнення міжетнічного конфлікту необхідна наявність певних чинників.
По-перше, рівень національної самосвідомості. Якщо цей рівень вищий чи нижчий за адекватний, це призводить до зростання етноцентризму.
По-друге, наявність у суспільстві "критичної маси" проблем, що стосуються етнонаціонального буття.
По-третє, наявність політичних сил, які спроможні використати у боротьбі за владу два попередні чинники.
Об'єктивний аналіз причин міжетнічних конфліктів вимагає дослідження етнопсихологічного, соціально-економічного, соціокультурного та політичного аспектів. Етнопсихологічний аспект пов'язаний з виникненням в етнічній спільноті необхідної захисної реакції, яка виникає у разі загрози існуючим цінностям етносу. Соціокультурний аспект пов'язаний з політикою форсованої, насильницької мовної асиміляції, загрози етнічній традиційній культурі або релігії. Соціально-економічний чинник діє під час будь-яких міжетнічних конфліктів, але його прояв різний. Він може відігравати провідну роль, бути однією з причин конфлікту, відображати існуючу соціально-економічну нерівність, або економічні інтереси окремих суспільних груп. Для аналізу міжетнічних конфліктів дуже важливим є політичний чинник. Відродження етнічності супроводжується появою нових політичних лідерів етносу, які ставлять собі за мету досягнення політичної влади, як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні. В кінцевому підсумку міжетнічний конфлікт — це боротьба за контроль над розподілом матеріальних та духовних ресурсів.
Шляхи подолання міжетнічних конфліктів дуже складні. Це пов'язано з тим, що багато з них мають глибоке історичне коріння, багаторічну історію загострення і затухання; вони є відображенням підсвідомості людини, а часто підпадають і під сильний релігійний вплив.
Система врегулювання міжнаціональних конфліктів ґрунтується на поєднанні інституціонального та інструментального підходів. І напишу ціональний підхід передбачає формування низки інституцій — національного, регіонального і глобального рівнів — певної інфраструктури попередження і врегулювання конфліктів. Інструментальний підхід складається з тактичних, оперативних та стратегічних рішень, які мають регулювати конфлікт.
Тактичні рішення спрямовані на регулювання конфліктів силовим, у тому числі економічним тиском на його учасників, або за допомогою налагодження переговорного процесу. Оперативні рішення пов'язані з разовими діями, спрямованими на звуження регіону конфлікту та зменшення кількості його учасників (наприклад, роззброєння бойовиків, роз'єднання воюючих сторін, посилення охорони життєво важливих об'єктів), або наслідків конфлікту — вирішення побутових проблем біженців, відбудова комунікацій, запобігання організації погромів тощо.
Стратегічні рішення орієнтовані на попередження криз у міжнаціональних відносинах шляхом створення правових, політичних, економічних та соціально-психологічних умов для вирішення існуючих проблем та суперечностей. Отже, основними принципами роз в'я зання міжетнічних конфліктів є:
> демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів;
> компроміс та діалог сторін конфлікту;
> рівноправність усіх етносів — учасників конфлікту;
> непримиренність до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та сепаратизму.
Заслуговують на увагу міжнародні конфлікти. їх особливість полягає в тому, що основними суб'єктами в них здебільшого є держави. Виокремлюють три типи міжнародних конфліктів:
> міждержавні конфлікти, коли обидві протидіючі сторони — держави, або їх коаліції;
> національно-визвольні війни, у цьому випадку одна із конфліктуючих сторін представлена державою. Війни можуть мати антиколоніальний чи антирасистський характер, а також бути спрямовані проти урядів, які діють всупереч принципам демократії;
> внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти, під час яких держава підтримує одну з конфліктуючих сторін на тере нах іншої держави.
Міждержавні конфлікти мають власну специфіку. По-перше, в їх основі лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін. По-друге, сучасні міждержавні конфлікти впливають на міжнародні відносини як локально, так і глобально. І, зрештою, міждержавні конфлікти можуть спричинити масову загибель людей як в країнах — учасницях конфлікту, так і в усьому світі.
Залежно від інтересів, які обстоюються у конфлікті, прийнято розрізняти:
> конфлікт ідеологій між державами з різними суспільно-політичними системами (нині їхня гострота зменшилася);
> конфлікти між державами за політичне панування в світі або у регіоні;
> конфлікти, де сторони відстоюють власні економічні інтереси;
> територіальні конфлікти;
> релігійні конфлікти.
Технологія попередження міждержавних конфліктів має ряд особливостей. Насамперед, основні зусилля мають бути спрямовані на безконфліктне вирішення проблем, що виникають як результат об'єктивних протиріч. Попередження має на увазі максимальне зниження негативних наслідків потенційних конфліктів. Виходячи з цього, основні напрями попередження міжнародних конфліктів спираються на принципи демократичного розвитку світу. Інтернаціоналізація життя світового співтовариства, яка триває протягом останніх десятиріч, — один з перших таких принципів. За деякими джерелами, у світі налічується понад 400 транснаціональних корпорацій. І хоча в останні роки ми спостерігаємо дезінтеграційні процеси у Західній Європі, об'єднавчі тенденції в майбутньому переважатимуть. Другий важливий аспект — дотримання всіма країнами принципу мирного співіснування, тобто визнання всіма суб'єктами міжнародних відносин права кожного народу на вільний вибір шляху розвитку, допущення об'єктивної поліваріантності суспільного розвитку. Третій, не менш важливий аспект — зниження рівня воєнного протистояння, скорочення озброєння і особливо зброї масового знищення. Важлива роль у попередженні міждержавних конфліктів належить міжнародним міжурядовим організаціям — ООН, ОБСЄ, ОПЕК, НАТО, Раді Європи, Європейському Союзу, Лізі арабських держав, Організації африканської єдності та ін. Головним завданням цих організацій є будівництво системи міжнародної регіональної та загальносвітової безпеки. Історія свідчить, що попередження міждержавних конфліктів гарантує загальноцивілізаційний прогрес і сприяє попередженню конфліктів у внутрішньополітичному житті держав.
Розглянувши причини, типи, суб'єкти, особливості політичних конфліктів, потрібно визначити можливості врегулювання їх. Протягом свого розвитку людство накопичило чималий досвід ненасильницького політичного вирішення конфліктів. Розвиткові досліджень з урегулювання конфліктів допомогло формування нового підходу до об'єкту аналізу політичного конфлікту. Вчені почали орієнтуватися, перш за все, на проведення порівняльного аналізу конфліктів і засобів їх регулювання в різних країнах, в різні часи, в різних соціально-політичних умовах. У всій різноманітності політичних конфліктів дослідники стали виявляти не унікальні особливості тієї чи іншої конкретної ситуації, а навпаки, найбільш загальні моменти, що дають можливість розв'язувати конфлікти мирними засобами. Для усвідомлення конфлікту як певного процесу необхідно розрізняти такі його фази:
> формальну, коли створюється соціальна база, формується ідеологія, висуваються домагання;
> загострення розвитку конфлікту, коли сторони переходять до войовничої тактики, відкрито йдучи на розрив з узаконеними нормами та структурами;
> воєнну реалізацію конфлікту, коли можливе збройнезіткнення;
> постреалізаційну, коли відбувається відбудова порядку, що існував до конфлікту;
> постформальну, під час якої ведуться переговори та дискусії з проблем забезпечення безпеки у регіоні конфлікту;
> розв'язання конфлікту, коли усуваються причини, що призвели до збройних сутичок.
Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів має психологічний характер, оскільки відображає особливості поведінки і взаємодії опонентів.
Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв'язання політичних конфліктів, серед яких:
> взаємна зацікавленість та участь у розв'язанні конфліктних ситуацій;
> принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів примусу;
> договірно-компромісний, консультативний характер узгоджувальних процедур;
> певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;
> дотримання принципу розмежування предметів діалогу;
> врахування взаємних інтересів;
> аргументованість та наукове обґрунтування позицій.
Необхідно дотримуватися вироблених сучасною наукою стадій узгоджувальних процедур:
> констатація існування конкретної суперечності;
> виділення істотних та неістотних суперечностей;
> обмін думками, консультаціями;
> виділення спірних моментів;
> зведення суперечностей у сферу права;
> розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;
> досягнення консенсусу;
> механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих домовленостей.
Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій: суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або ухилення від вирішення проблеми.
Вибір стратегії, як правило, пов'язаний із особистісними особливостями опонентів, їх статусами, наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо. Коротко розглянемо деякі стратегії.
Суперництво — це нав'язування іншій стороні рішення, яке більш задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у випадках явної конструктивності очікуваного рішення, корисності результатів для всіх, а головне важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати власні інтереси. Проте часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.
Компроміс — це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками. Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог, готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими. Сьогодні саме ця стратегія використовується найчастіше. Проте, для успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не втратити більшого. Деякі політологи вважають, що компроміс — гарна парасоля, але поганий дах. На певний час він доцільний, часто необхідний у політичній боротьбі, але майже ніколи не потрібний тим, хто керує державою.
Пристосування — це вимушене поступлення, добровільна відмова від боротьби та втрата власних позицій. Прийняти цю стратегію сторони змушені при розумінні власної неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту.
Ухилення від вирішення проблеми — це спроба відійти від конфлікту при мінімумі втрат. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся.
Співробітництво — найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення. Ця стратегія застосовується при сильній взаємозалежності опонентів. Конфлікт можна вважати урегульованим, якщо:
> проблема зникає з політичного порядку денного;
> рішення приймається всіма учасниками конфлікту;
> немає потреби у підтримці умов угоди третьою сторовьою, тобто угода є самодостатньою;
> угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива;
> рішення не є "компромісним", оскільки сторони не задовольнилися лише частковою реалізацією своїх цілей;
> угода встановлює нові, позитивні відносини між учасниками конфлікту;
> учасники добровільно приймають умови угоди без будьякого тиску.
Політичне врегулювання конфлікту повинно закінчуватися підготовкою та підписанням документів, що мають правову силу. Необхідно також підкреслити, що не існує єдиного, універсального засобу врегулювання конфлікту. Як ми вже впевнилися, конфлікти — дуже складне явище, а тому потребують комплексного підходу до мирного вирішення їх.