Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

3.6. Політична еліта

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів.


Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші сутнісні риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки зору суспільного управління, "будь-яке суспільство може бути поділене на два основних стани — більшість, якою керують, і меншість, що керує, відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії"6. Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак — стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.

Прагнучи всебічно розглянути теоретичні проблеми, пов'язані з політичною елітою, насамперед необхідно з'ясувати етимологію терміна й сутність цього поняття. У перекладі з французької слово "еліта" означає "краще", "відбірне", "вибране" і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від об'єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потребау політичній еліті — закономірність розвитку цивілізації. її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномена елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обґрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі, Карлейля і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Ро-берта Міхельса.

Гаетано Моска (1858— 1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політично залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Крім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише вільні дискусії у суспільстві, які спонукають "політичний клас" до оновлення, дають змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і економіст - обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихіч-ними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав "лисами") або ж здатністю до використання насильства ("леви"). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції. Суть останньої полягає, на думку В. Парето, в оновленні персонального складу керівництва суспільством.

Роберт Міхельс (1876— 1936) — німецький вчений, один з основоположників політичної соціології — дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий "залізний закон олігархії". Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олі-гархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлено насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.

Названі концепції сучасної елітарної теорії належать до ма-кіавеллістської школи. Попри всі розбіжності, вони (включаючи сучасних дослідників) мають ряд спільних положень:

> елітарність будь-якого суспільства;
> особливі психологічні якості еліти;
> усвідомлення елітою своєї винятковості;
> право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами;
> незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів;
> конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу.

Поряд з макіавеллістською школою в західній політології

розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін. Вартісні теорії еліт (X. Ортега-і-Гассет, М. Бердяев, В. Роп-ке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її — результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Значного поширення на Заході набули також елітарні теорії демократії (Р. Даль, С Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, а й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та ін., кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями, за допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію "залізного закону олігархії", втримати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) ґрунтуються на таких основних положеннях: головний елі-тоутворюючий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві — забезпечення власного панування.

У широкому спектрі західних підходів і наукових теорій досить цікаве саме розуміння еліти. Найчастіше до неї належать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвиненим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Ет-ціоні); особи, які мають формальну владу в організаціях та інституціях, що визначають суспільне життя (Дай); особистості, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління (послідовники технологічних теорій). Кожен з розглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності, найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку такого феномену дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.

Політична еліта — це досить самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, належить адміністративна еліта, до якої входять службовці-управлінці.

Отже, елітарна природа здійснення управління суспільними процесами є незаперечним фактом, доведеним історично. Спроби ліквідації еліти в суспільстві, створення замкнених систем рекрутування політичного керівництва призводять до корпоративізму (за типом радянської номенклатурної системи). Для демократичної держави важливе значення має не намагання підпорядкувати еліту суспільству (що можливо лише до певної міри з допомогою громадського самоврядування), а утвердження конкретного формування результативної, корисної для суспільства політичної еліти через забезпечення її демократичного соціального представництва і своєчасного якісного оновлення.

Розглянувши науково-теоретичні підходи до проблеми політичної еліти західних учених, звернімося до вітчизняної традиції її осмислення. Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій пов'язане в Україні з іменами Дмитра Донцова і В'ячеслава Липинського. Незаперечно визнаючи необхідність політичної еліти для українського суспільства, ці мислителі репрезентували кардинально протилежні підходи до її характеристики.

Д. Донцов у своїй теорії еліт розрізняє "ініціативну меншість" (еліту) і "пасивного чинника нації" (народ). У книзі "Націоналізм" (1926) він пише, що еліта як найактивніша група в суспільстві формує певну ідею, робить ЇЇ доступною масі й, зрештою, мобілізує народ на втілення її. Д. Донцов, як і Ф. Ніцше, вважав, що лише "сильна людина", "чинний націоналіст" може здійснити державотворчу й національну ідею. Політична еліта здатна збудити приховану енергію нації, виховувати маси й наснажувати для участі у тих чи інших політичних акціях. Донцов високо цінував таких визначних лідерів, як Наполеон, Кромвель, Хмельницький, Муссоліні й Піл-судський, котрі, за його словами, турбувалися про "опанування зреволюціонізованої маси", а не про моральні принципи. Ідею "творчого насильства" меншості над більшістю, запозичену в Ж. Сореля, Д. Донцов, однак, не зміг поєднати з вищезазначеною ніцшеанською ідеєю "сильної людини", яка "прагне боротьби для боротьби", "кусати того, хто нас вкусив, ударити того, хто нас вдарив". Він так і не зміг відповісти на важливе запитання: схильність сильної людини до насильства є творчою чи руйнівною? Критерієм оцінки провідної верстви має бути, на його думку, націотворча діяльність. І для досягнення національної державності годяться будь-які засоби й дії політичної еліти. Отже, Донцова з його елітарною теорією з повним правом можна віднести до макіавеллістської школи.

Досить цікавою і самобутньою в історії української суспільно-політичної думки є елітарна концепція В. Липинського. Передумовою провідної ролі національної аристократії є, на його думку, її прагнення до влади і готовність боротися за неї. У праці "Листи до братів-хліборобів" він звертає увагу на те, що ідеалістичний порив до високої і справедливої справи завоювання і творення держави можливий у суспільстві лише за наявності "сильної, організованої і високовартної інтелігенції". У його другій відомій праці "Релігія і Церква в історії України" висловлюється сумнів, що Україну можна створити "голосами плебісциту". Державу в Україні, на його думку, можна побудувати лише "розумним і витривалим хотінням та зусиллям меншості". Причому не такої демократичної меншості, "яка править іменем народної більшості і тому не несе за свої діла ніякої відповідальності", а такої, що є авторитетом серед народу, що бачить своє призначення "в найбільшім послідовнім і неперервнім зусиллі своєї волі, свого розуму, своєї власної організованості"7.

Отже, В. Липинський, на відміну від Д. Донцова, не розглядав еліту (аристократію) як замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що національна еліта — це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів, творить матеріальні та духовні цінності — власність усього суспільства.

Традиція осмислення елітарності українського суспільства зберігається і в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні, за визначенням В. Полохала, "за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов'язаних із колами старої партійної номенклатури, образ "влади" у суспільній свідомості поєднується не зі словом "еліта", а зі словом "мафія". Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану "псевдоеліту" — явище, "притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам". Основною ознакою нинішньої провідної верстви можна вважати "волю до панування й амбівалентну природу духовної влади" натомість витвореній в уяві Д. Донцова еліті, якій властиві "жертовність в ім'я ідеї" й "особлива духова енергія"8. Що ж стосується контреліти, то для неї характерні невиразність інтересів і слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина прагне (без значного успіху в населення) протиставити себе панівній еліті й зосереджує зусилля на створенні нових громадсько-політичних об'єднань і незалежних політичних інституцій