Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

6.1. Теорія та історія міжнародної політики

Міжнародна політика як спосіб взаємодії і взаємовідносин між розрізненими соціальними угрупованнями — племенами й племінними об'єднаннями, націями, державами, союзами держав — формується одночасно з виникненням і розвитком цих спільнот.

Міжнародна політика як спосіб взаємодії і взаємовідносин між розрізненими соціальними угрупованнями — племенами й племінними об'єднаннями, націями, державами, союзами держав — формується одночасно з виникненням і розвитком цих спільнот. Відомо, що вже перші рабовласницькі держави, які виникли у IV — III тисячоліттях до н.е. у Єгипті та Месопотамії, здійснювали міжнародні відносини, створювали різноманітні союзи, військово-політичні об'єднання переважно для спільного ведення воєн.

У Західноєвропейському регіоні такі зв'язки розпочалися принаймні 2,5 тис. років тому. І тут попервах переважали конфлікти, війни і протиборство. Однак відомо, що в античному світі існували не тільки військові, а, зокрема, релігійно-політичні об'єднання держав — амфіктонії (приміром, Дельфійська, Дело-ська та ін.), учасники яких спільно вирішували питання культу, збереження храмового майна, підтримання миру в стосунках тощо.

Однією з істотних ознак держави є гуртування людей на спільній території проживання, тобто організація населення за територіальним, а не кровно-родинним принципом. Тому територіальне питання є найважливішим як при виникненні будь-якої держави, так і в її подальшому існуванні.

Процеси формування держав супроводжувалися боротьбою за розширення їх територій, за зміцнення й захист існуючих кордонів. Ось чому історично першою і впродовж тривалої історії неодмінною складовою міжнародної взаємодії була саме боротьба, змагання за перерозподіл землі, збереження територіальної цілісності, недоторканності, суверенітету. Відповідно і первісні уявлення про міжнародну політику, її зміст та цілі формувалися саме під впливом боротьби із сусідами й вичерпувалися цим протистоянням.

Підраховано, що за 3,5 тис. років писемної історії людство лише 270 років жило без воєн! У середньовіччя війна була головним елементом міжнародної політики. Феодальний' міжнародний звичай визнавав законним право можновладців на війну. Саму людність заведено було поділяти на воїнів та мирне населення. Війна сприймалася як цілком прийнятний засіб розв'язання будь-яких міждержавних проблем.

Водночас поступово зароджувалося і набувало поширення неконфліктне міждержавне спілкування — практика досягнення домовленостей, укладання угод та ін. Такими угодами вдавалося впорядкувати, наприклад, правила навігації у нейтральних водах, прикордонні та майнові питання, права іноземців тощо. Розширення міжнародної торгівлі підлягало регулюванню шляхом договорів і контрактів, запроваджувалися валютні обміни, укладалися консульські угоди.

Утворення феодальних держав, що супроводжувалося роздрібненням, розшаруванням, значно ускладнило стосунки між країнами. У заплутаній системі васальної залежності розібратися було нелегко. Як правило, король був головним феодалом у державі, водночас у межах власної землі верховним володарем поставав удільний феодал — васал короля, суверен для підлеглих.

Часи абсолютизму в Європі (кінець XVII —XVIII ст.) характеризувалися поширенням ідеї суверенітету, визнанням рівноправності держав. Проте обидва ці принципи ще мали обмежене значення, на їх здійснення суттєво впливали феодально-династичні залежності. Суверенітет держави розуміли як такий, що збігається із суверенітетом монарха, котрий виступав єдиним носієм суверенітету ("Держава — це я", — наголошував Людовік XIV).

Оцінюючи середньовічну політику, академік С. Сказкін зазначав, що це був час, коли держава збігалася з маєтком, публічно-правові відносини з приватно-правовими, а внутрішню політику не можна було відрізнити від зовнішньої. Король воював із своїми непокірними васалами, васали — між собою; словом, панували право і звичай приватної війни. Два феодальних сеньйори вели один з одним переговори, вступаючи у війну або укладаючи мир так, немовби це були дві держави. Це був час приватної дипломатії, яка мала власні прийоми та звичаї.

Інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту й форм значною мірою сприяли буржуазно-демократичні революції XVIII —XIX ст. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово привели до утворення єдиного світового ринку, широкого розгортання торгівлі, встановлення розгалуженої мережі економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв'язків. Налагодження й зміцнення цих зв'язків відбувалося внаслідок вдосконалення засобів комунікації. У XIX ст. було укладено велику кількість угод щодо питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування та ін. Створюються перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань, наприклад Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Проголошено і розпочато реалізацію принципу вільного судноплавства на міжнародних ріках — Дунаї, Рейні та ін. Широко використовують інституцію міжнародного арбітражу для розв'язання різних суперечок.

Однак, незважаючи на визнання демократичних політичних принципів — свободи, рівності, суверенітету тощо, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. У XIX — XX ст. порушується принцип недоторканності держав, не дотримуються принципи невтручання у справи інших, насамперед малих і слабких держав. Продовжується політика територіальних загарбань. Колоніальні імперії змінюються, з одного боку, під тиском національно-визвольних сил, а з іншого — як результат прагнення сильних держав до перерозподілу сфер впливу. Внаслідок нових колоніальних загарбань встановлюються напівколоніальні режими у Китаї, Туреччині, Персії, Єгипті та ін.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни, як і раніше, залишається непохитним, його навіть закріплюють у низці міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814 — 1815 pp. визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. З цією метою у 1815 р. створено Священний союз у складі Австрії, Пруссії, Росії й Франції. Застосування військової сили розглядали як законний засіб розв'язання суперечок між державами аж до середини XX ст. Анексію* та контрибуцію" вважали цілком правовими способами розширення території, державного збагачення.

Лише із середини XX ст. під впливом наслідків Другої світової війни й загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола низки провідних держав поступово дійшли висновку про неприпустимість, згубність воєнних засобів розв'язання міжнародних конфліктів за сучасних умов. Але до цього людству ще треба було пережити період "холодної війни".

* Насильницьке загарбання чужих земель воєнним шляхом. "Данина, яку переможець стягував з переможених.

У другій половині століття поступово, але неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі не існує таких обставин, які виправдовували б застосування сили і загибель людей. Однак міркуваннями про захист життя пересічних людей, про запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури намагалися вмотивувати збройні акції США в Лівії, Панамі, на Гаїті, використання міжнародних збройних сил у колишній Югославії, у протидії нападу Іраку на Кувейт. Хоча останні дві події були санкціоновані ООН, тобто отримана офіційна згода міжнародного співтовариства на їх здійснення, серед широких кіл громадськості висловлювалося багато сумнівів і навіть протестів щодо правильності такого "доброчинного" застосування сили.

У наш час, нарешті, набуває практичного втілення велика гуманістична ідея про природні й невідчужувані права кожної людини, і насамперед права на життя. Незаперечно визнано пріоритет інтересів особи, необхідність ставити їх на чільне місце у здійсненні світової політики, підпорядковувати їм зусилля держав та урядів. Усе це вносить істотні зміни у зміст сучасної міжнародної політики, поглиблює розуміння її сутності, хоча й досі в світі зберігається напружене протистояння різних ворогуючих сил, залишаються нерозв'язаними численні регіональні проблеми, періодично спалахують вогнища конфронтації.

Політична наука, спираючись на дані інших наук, комплексно підходить до вивчення міжнародних відносин з позицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів.

У сучасній політології склалися два концептуальних напрями дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин — традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим, сутністю міжнародних відносин є взаємодія держав, а головний засіб її здійснення — дипломатія. Для багатьох представників традиціоналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва їх учасників, яке зумовлене природною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, збачення міжнародних відносин тільки як невпинної боротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спрощеного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді розвою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його представники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціатив, неурядових громадських організацій тощо. "Модерністам" (М. Кап-лан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Сепінтаін.) властиве прагнення застосовувати до вивчення міжнародних відносин і політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірностей тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови "прориваються" і на терени вітчизняної політичної науки та практики. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідео-логізація, декомунізація суспільного життя на території колишнього СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. pragma — справа, дія) називають пізнавально-практичну позицію, що ґрунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його практичну цінність, доцільність, те, наскільки воно сприяє досягненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, відпрацювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономірностей, що обмежувало вивчення предмета "відстеженням" плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє створенню загальної теорії міжнародних відносин, яка б уможливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для модерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, наприклад, прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимі-зація. Тривалий час наука про міжнародні відносини фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих держав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних інтересів, численних критеріях та ознаках національної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, модерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністської течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають неперед-бачуваними, а параметри невимірюваними.

Наука — це не просто сукупність розрізнених знань, а їх система, яка призначена для пошуку об'єктивних, закономірних зв'язків у суспільному житті й уможливлює такий пошук. Наприкінці 60 — на початку 70-х років XX ст. у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уявлень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності її складових. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністсько/о підходу. Ось кілька дефініцій (визначень) міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу:

"Міжнародні відносини — це здійснення інтересів соціальних груп за межами національних держав" (А. Мурадян);

"Міжнародні відносини — це сукупність інтеграційних зв'язків, які формують людську спільноту" (Г. Шахназаров);

"Усі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини" (І. Кравченко).

Міжнародна політика — це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Термін "міжнародна політика" використовується з іншими схожими визначеннями, які мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, а й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. У політичних документах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країнами на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Міжнародні відносини — це продовження за умов міжнаціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному ґрунті у межах конкретної держави. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приватних, політичних та інших відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріоритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У нинішньому столітті, наприклад, гегемоністські прагнення великих держав утілювалися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, здебільшого залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжнародної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної протидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та антиколоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання.

За останні десятиліття до цілей і завдань міжнародної політики входять: міжнародний поділ праці й пов'язаний з ним обмін товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); захист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Постановка цілей у міжнародній політиці, визначення засобів їх досягнення значною мірою зумовлені й таким чинником, як співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики. Міжнародна політика є продовженням, функцією внутрішньополітичних процесів, залежить від суспільної природи й характеру панівних у країні соціальних сил, є похідною від них. Сили, що прийшли до влади внаслідок внутрішнього політичного протиборства в якійсь країні, визначають зміст і спосіб здійснення її міжнародної політики. Водночас лінія поведінки правлячих кіл на міжнародній арені може посилювати або, навпаки, ослаблювати їхні внутрішньополітичні позиції, авторитет влади. Часто ті чи інші міжнародні акції здійснюються для вирішення власних внутрішньополітичних проблем.

Як уже зазначалося, найпоширенішим засобом здійснення міжнародної політики, розв'язання проблем міждержавних взаємин довго була війна. Застосування сили або загроза такого застосування досі часто залишається "аргументом".

Війна — це збройний конфлікт між державами, групами країн або верствами населення в одній країні. Брати участь у бойових діях можуть не лише регулярні збройні сили, а й цивільне населення, яке в ході розгортання конфлікту формується у рухи опору, партизанські загони або просто береться до зброї для захисту своїх прав, осель та прилеглих територій. Війна є продовженням політики силовими засобами. Крім збройної боротьби, під час воєнних конфліктів вдаються і до інших форм політичної, економічної та ідеологічної протидії, як-то: розрив дипломатичних відносин, блокада, диверсії, певні прийоми морального тиску, організаційного розкладу армії і тилу противника тощо. Відомий теоретик війн та міжнародних відносин професор Чиказького університету Куїнсі Райт зазначає, що війна є мистецтвом організації та використання збройних сил для досягнення групових цілей.

Війна — це складне соціальне явище, яке відображає стан соціальних відносин, особливості попереднього розвитку суспільства. Розрізняють війни визвольні й загарбницькі, локальні (регіональні) й світові, двосторонні та коаліційні, із застосуванням звичайної зброї чи засобів масового знищення.

Оскільки світове співтовариство ще не може уникнути війн у практиці міжнародного спілкування, воно формулює в основних нормах міжнародного права головні вимоги щодо їх ведення. Ці вимоги визначені, зокрема, у Женевській конвенції 1949 р. про захист жертв війни, додаткових документах до неї 1977 p., багатосторонніх міжнародних угодах про заборону певних видів зброї масового знищення, про режими утримання військовополонених, поранених і хворих, поводження із цивільним населенням у випадках збройного конфлікту. Ці та інші документи зобов'язують сторони, що воюють, підбирати поранених і хворих солдат противника, надавати їм необхідну допомогу, гуманно ставитися до військовополонених, захищати цивільне населення, не допускати його знищення, шанувати життя, сім'ю, честь, власність, релігійні обряди й звичаї людей на окупованих територіях. Забороняється застосовувати заходи фізичного і морального примусу щодо цивільних осіб. Мирне населення має бути відселене з району бойових дій. Забороняється захоплення заручників. Строго визначається режим полону, а для цивільних осіб — режим інтернування, який передбачає надання житла, права листування, створення елементарних умов існування, дотримання інших прав людини.

Категорично забороняється залучати до участі у бойових діях осіб, молодших 15 років. Якщо ж підлітків виявляють у зоні боїв, їх потрібно взяти під захист, негайно вивезти у безпечні місця, передати батькам.

Міжнародне право відкидає і такий прийом, як блокада, коли для досягнення воєнних цілей вдаються до обмеження поставок продуктів харчування й подачі води, електроенергії, палива, сировини, що призводить до голоду, хвороб серед цивільного населення тощо.

Забороняється використовувати найманців у міжнародних збройних конфліктах.

Недотримання цих правил ведення війни вважається воєнним злочином, і той, хто його вчинив, має бути покараний.

Гуманізація суспільних відносин, дедалі ширше визнання основних прав людини і прагнення дотримувати їх (насамперед права на життя), створення нових типів озброєнь, які можуть спричинити глобальний ядерний конфлікт і знищення людства, ускладнення можливостей контролю, зростання загрози несанкціонованого, випадкового застосування атомної зброї — усе це зумовлює неприйнятність у нинішніх історичних умовах війни як засобу досягнення політичних, економічних, ідеологічних та інших цілей.

Війна більше не може бути знаряддям політики, оскільки у ракетно-ядерному конфлікті переможців не буде. Люди дедалі глибше усвідомлюють, що альтернативою загальному миру може бути лише загальне знищення й загибель роду людського. Тут доречно нагадати, що відповідно до старого політичного мислення широко побутувало твердження, буцімто в результаті нової світової війни імперіалізм загине, натомість у цілому світі запанує соціалізм. З цього приводу Джон Гел-брейт влучно зауважив, що у такому випадку попіл капіталізму нічим не відрізнятиметься від попелу соціалізму. При розв'язанні міжнародних суперечностей і конфліктів на перший план нині мають висуватися не воєнні, а політичні засоби й методи.

Що ж стосується воєнних аспектів, то практика в дусі нового політичного мислення орієнтує на принцип розумної достатності військового потенціалу країни, який мав би винятково оборонний характер для забезпечення їй необхідного опору у випадку агресії ззовні. Цей принцип передбачає поступове зниження рівня військового потенціалу всіма учасниками міжнародної взаємодії, і насамперед ядерного роззброєння за дотримання гарантій безпеки держав.

У суспільстві завжди існували засоби мирного розв'язання міжнародних спорів. Найпоширеніший серед них — дипломатія, тобто інституція, спеціально призначена для здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами. У сучасному світі вона постає одним з найважливіших засобів здійснення міжнародної політики. Це поняття походить від давньогрецького diploma, що означало "лист, складений удвоє". Дипломатом вважали особу, яка мала такий лист, тобто документ, що засвідчував ЇЇ державні повноваження.


Серед головних завдань дипломатії спочатку було здобуття й використання переваг у конфліктних ситуаціях, регламентація і впорядкування розв'язання останніх. З цією метою були розроблені й запроваджені процедури оголошення війни, надання політичного притулку, звертання до третьої сторони для відвернення війни, вимоги й правила недоторканності культових споруд тощо.

За доби Відродження у різних країнах формуються постійні дипломатичні служби, професійний корпус дипломатів. Починаючи з XIX ст. поряд із двосторонньою дипломатією поширюються багатосторонні контакти, проводяться міжнародні конференції, утворюються постійні дипломатичні, міжнародні, економічні, культурні організації.

Нині дипломатією називають офіційну діяльність держав, урядів, інших уповноважених осіб, органів і установ, які проводять міжнародну політику, представляють інтереси держави за кордоном, у міжнародних організаціях. У сучасному суспільстві дипломатія виконує функцію регулювання спірних міждержавних питань, розширення контактів, взаємин і співробітництва між країнами та народами. Обмін інформацією між урядами по дипломатичних каналах уможливлює зміну позицій сторін, їх коригування, досягнення компромісу і згоди. Дипломатія у такий спосіб перетворюється на мистецтво ведення переговорів, досягнення порозуміння, здійснення своїх цілей, що передбачає використання різноманітних чинників впливу.

Велика роль у міждержавних відносинах належить не лише дипломатичним органам та інституціям, а й позаурядовим, недержавним структурам. Різноманітні економічні, наукові, культурні, релігійні та інші зв'язки й ініціативи здійснюють партії, громадські організації, окремі громадяни країни без використання офіційних каналів. У сучасному світі дедалі більша частка економічних, торговельних, соціальних та інших зв'язків між країнами та народами здійснюється у приватному порядку. Дипломатія спирається на принципи і норми міжнародного права.