Зовнішня політика України: Підруч. для студ. ВНЗ

Таким чином, двосторонні відносини є основою системи стабільності світового устрою. Взаємовідносини України з суб'єктами міжнародного права є не тільки необхідною умовою світового і регіонального визнання Української держави, а й запорукою її поступального розвитку. Відносини України з партнерами складалися і розвивалися неоднозначно. Відрізнявся рівень стосунків зі світовими політичними та економічними лідерами й рівновеликими країнами регіону. Але всі вони утворили пояс стабільності і безпеки навколо Української держави.

У двосторонніх відносинах України визначальними залишаються стосунки з провідними країнами світу, такими як Російська Федерація, США, Федеративна Республіка Німеччина, Французька Республіка, Велика Британія, Республіка Польща та інші географічні сусіди. Перспективними вбачаються партнери АТР, низка країн, що розвиваються.

Не завжди двосторонні відносини з різними країнами розвивались у позитивному напрямі. З боку потужних партнерів Україна відчувала превалювання, а іноді й відвертий пресинг стосовно тих або тих зовнішньополітичних і внутрішньополітичних проблем. Так було під час розв'язання проблеми ядерного потенціалу України, закриття-відкриття атомних електростанцій, територіальних питань, розподілу власності колишнього СРСР тощо. При цьому для держав-сусідів характерним є превалювання територіальних і майнових суперечностей (Росія, Польща, Румунія), а для віддалених партнерів — ядерна та інша військова потенційна загроза (США, Франція, Велика Британія).

Причини непорозумінь в українсько-російських відносинах криються в геополітичних та історичних реаліях, які тісно пов'язують існування і розвиток обох держав — України і Російської Федерації. Внаслідок геополітичних та історичних причин Україна була й буде перебувати в колі постійних стратегічних інтересів Росії. Українські розрахунки на "захист українських інтересів з боку США та НАТО" не виправдалися. Вбачається, що інтереси Росії і США (як інтереси потужних країн) скоріше стикатимуться, ніж протистоятимуть. У цьому плані їх може

Двостороннє співробітництво як джерело забезпечення безпеки Української держави

об'єднати китайська загроза. Посилення Китаю за рахунок поглинання російських ресурсів кардинально не відповідає інтересам США. Китай сьогодні є єдиною державою, спроможною кинути виклик як російським, так і американським збройним силам. У цій країні сформувалися нові, проімперіалістичні сили, для яких нова тенденція є важливішою від застарілої комуністичної ідеології. Але Росія (як і США) змушена поки що виважено сприймати посилення могутності китайського суперника, з огляду на недостатність потужності для відповідного протистояння. Обережно вона сприймає і постійну інфільтрацію китайських громадян на свою територію, добре розуміючи, що будь-яка конфронтація між Москвою і Пекіном призведе до непередбачуваних наслідків.

США готові підтримати посилення позицій Росії в разі збігу тактичних і середньострокових інтересів, але не довгострокових. Росії дедалі більше відведено роль відповідального за виокремлену ділянку геостратегічного фронту.

Постійним чинником прихованого змагання між Україною і Росією у зовнішньополітичній площині виступає формування відносин із євроструктурами, передусім із Євросоюзом. Одним із найактуальніших питань української зовнішньої політики продовжує залишатися проблема збереження позитиву відносин з Росією порад з реалізацією інтегрування в Європу. Адекватними моменту діями могли б бути вироблення обома державами спільної стратегії розвитку, засад спільних позицій стосовно зовнішньополітичних просувань у європейському напрямку.

Як велика європейська держава Україна зацікавлена в участі у здійсненні взаємовигідних загальноєвропейських проектів. Для цього слід запроваджувати нові, нетрадиційні форми співробітництва. Однією з них є розбудова відносин особливого партнерства між Україною, Польщею та Німеччиною. Створення такого "трикутника" мало б стабілізаційний вплив на ситуацію на континенті. Розвиток особливого партнерства між трьома країнами, вочевидь, відбувався б іще активніше, якби Україна була визнана четвертим членом "Веймарського трикутника" (Польща — Німеччина — Франція).

Прикметним показником двосторонньої співпраці України є зовнішня торгівля товарами. У 2004 р. основними партнерами в експорті товарів були: Російська Федерація (18,0 % від загального обсягу експорту), Німеччина (5,8 %), Туреччина (5,7 %), Італія (5,0 %), США (4,6 %), Польща (3,0 %), Китай та Угорщина (по 2,5 %).

У 2005 р. ці показники дещо змінилися. За експортом: Росія (21,9 %), Туреччина (5,9 %), Італія (5,5 %), Німеччина (3,8 %), Польща (2,9 %), США (2,8 %), Білорусь (2,6 %), Єгипет (2,3 %). За імпортом: Росія (35,5 %), Німеччина (9,4 %), Туркменістан (7,4 %), Китай (5 %), Польща (3,9 %), Італія (2,9 %), Білорусь (2,6 %), Франція (2,2 %).

Простежуючи шлях, пройдений Україною, вибір партнерів, їхні дії, зазначимо, що серед західних сусідів Польща (з огляду на стратегічні інтереси Української держави) не може бути заохоченим партнером України. Вона виступає і виступатиме скоріше конкурентом у реалізації зовнішньополітичних устремлінь як у напрямі євроструктур, так і у світовому поділі праці. Логічним партнером, що постає з історії розвитку і формування української державності, для України має бути сильна держава, яка проводить свою незалежну зовнішньополітичну лінію і не обтяжена політичною та економічною залежністю від США. Такою державою вбачається Німеччина. На підтримку цього твердження свідчать такі чинники. Українсько-німецьке співробітництво склалося історично: обидві країни зацікавлені в розвитку стратегічного партнерства. Німеччині необхідні європейські країни поза євро простором, що підтримують її політику й незаангажованість в американському напрямі. Країни зацікавлені в економічному співробітництві. Німеччина посідає друге місце за торговельно-економічним оборотом України з зарубіжними країнами. Саме ФРН є одним із перших і активних інвесторів в українську промисловість. Німеччина як одна з провідних країн Євросоюзу може сприяти Україні в її просуванні до євроінтеграції.

Для поглиблення німецького напряму своєї зовнішньої політики та з огляду на зазначене вище Україна могла б заохотити німецьких партнерів економічними проектами, серед яких: інвестування в енерговидобувну сферу в Азовсько-Причорноморському регіоні; активне залучення німецької сторони до участі в Міжнародному газотранспортному консорціумі; створення спільних інвестиційних проектів для видобувної, туристичної і сервісної галузей у Криму, який поза природними покладами має значні переваги за кремаційними показниками, випереджаючи Болгарію і Словенію, де німецький капітал уже закріпився. Крім того, щоб розв'язати проблему переселення німців із Казахстану в Україну, можна запропонувати німецькій стороні розглянути нові регіони для переселення, зокрема Причорномор'я і Крим.

Тим самим Україна могла б досягти подвійної мети: з одного боку, розгортання інвестиційного сприяння, економічного відродження і здобутків зазначених регіонів, а з іншого — формування своєрідного антиподу кримськотатарському населенню, що б сприяло збалансованості міжетнічних відносин і як наслідок — стабілізації ситуації. Водночас такі заходи сприяли б послабленню зазіхань Туреччини і Росії щодо Криму, гальмуванню просування російського і турецького капіталу у цей регіон.