Зовнішня політика України: Підруч. для студ. ВНЗ

Європейський вибір України є стратегічним напрямком розвитку нашої держави. Європейська інтеграція — це шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентних можливостей вітчизняного виробника. В політичному аспекті європейська інтеграція детермінує модернізацію правового поля Української держави, демократизацію його політичної та інституційної систем. Співпраця з ЄС дасть можливість наблизити соціальні умови України до високих європейських стандартів, піднести рівень життя населення, посісти гідне місце в сім'ї європейських народів. У відповідь на деякі сумніви щодо можливості й доцільності європейського вибору України екс-міністр закордонних справ А. Зленко у виступі на розширеному засіданні Комітету з питань

зовнішньої політики Бундестагу ФРН (17 січня 2001 р.) зазначав, що Україна, як і більшість європейських країн, у своїй зовнішній політиці орієнтується на захист і зміцнення цінностей, що мають визначальне значення для Європейського простору. До них належать розвиток демократичних інститутів, верховенство права, ринкова соціально орієнтована економіка. "Відтак — між західним і східним напрямами зовнішньої політики України не має жодної суперечності, — сказав він. — Майбутнє України визначається не у Вашингтоні, не в Брюсселі і не в Москві. Майбутнє нашої держави визначається і буде визначатися лише в самій Україні. Наші дії спрямовані на утвердження України як регіонального лідера, повноцінного, рівноправного і стратегічного учасника євроінтеграційних процесів... наші зусилля мають неухильно підпорядковуватися реальним потребам Української держави, її підприємницьких кіл та громадян загалом. І саме в такому контексті пріоритетом для нас є Європейський Союз та інші панєвропейські організації, де усталеними і найбільш кристалізованими є згадані мною цінності"1.

Проте в підходах України і ЄС до кінцевої мети розвитку взаємовідносин простежується асиметрія. Україна прагне вивести двостороннє співробітництво на рівень інтеграції і перевести відносини партнерства у відносини асоціації. Загальна позиція країн ЄС стосовно України у 90-х роках полягала в підтримці розвитку демократії та економічного реформування, поглиблення економічної взаємодії. Пропозиції Єврокомісії щодо надання Україні статусу "сусіда ЄС" і підписання з нею договору про добросусідство розцінюються в Україні як неадекватні її інтеграційній стратегії. Найефективнішою договірною основою для подальшого розвитку відносин з Євросоюзом Київ, як і раніше, вважає підписання договору про асоціацію за прикладом "європейських договорів", які мають країни-кандидати на членство в ЄС.

Процес формування відносин з ЄС неможливо розглядати у відриві від відносин Україна — НАТО. Комплекс угод України з Європейським Союзом і НАТО, ініційованих здебільшого Україною, за своїм змістом є набагато ширшим за класичні міжнародні договори про співробітництво і містить конкретні зобов'язання стосовно розвитку національної політичної системи. Але ці зобов'язання не мають певної опори у власному істеблішменті. Причини цього явища криються у своєрідності політики української влади, яка більшого значення надає зовнішньополітичному іміджу держави, ніж проблемам внутрішнього реформування. Саме в міжнародних угодах містяться принципові моменти, адекватна, відверта оцінка реального рівня демократії в Україні і стан її суспільно-політичної системи. Ці угоди передбачають певні механізми контролю за виконанням зобов'язань, які перешкоджають дезінформації і містифікації, наявних у внутрішньополітичній практиці.

Водночас зміст міжнародних документів не містить механізму безпосередньої відповідальності і зберігає широкі можливості для гальмування процесу з боку ініціатора. Тому західні партнери часто утримуються від того, щоб узяти на себе зобов'язання, що виходять за рамки співробітництва і відкривають перспективу інтеграції.

Не менш важливим залишається вплив російського чинника і необхідність для європейців співвідносити політику стосовно Росії та України. Деякі європейські політики віддають перевагу баченню України під російським протекторатом і в євразійському просторі, але жодним чином не в європейському. На їхнє переконання, саме Росія має взяти на себе частину відповідальності за економічну й політичну ситуацію у східноєвропейському регіоні.

Не сприяють адекватному сприйняттю Української держави європейським співтовариством не тільки історичні стереотипи, а й внутрішні причини, серед яких найбільш актуальними є невідповідність розвитку демократичних інститутів і стану громадянського суспільства в Україні європейським стандартам, повільні темпи реформування, низький рівень економічного розвитку (розміри ВВП і прибутки на душу населення).

Негативне ставлення європейців до можливості вступу України в ЄС можна пояснити і значним ресурсним потенціалом нашої країни, здатним скласти серйозну конкуренцію багатьом групам товаровиробників із країн ЄС (зернові, олія, сталеві вироби, аерокосмічні технології

тощо). Значний сільськогосподарський сектор, кризовий стан деяких галузей важкої промисловості, екологічні проблеми детермінували б перерозподіл фінансових потоків ЄС на користь України, адже 80 % витрат ЄС спрямовані на фінансування Загальної сільськогосподарської політики і структурну допомогу.

Практичний інтерес мають форми й методи, задіяні міжнародними організаціями, передусім ООН, у врегулюванні кризових ситуацій. Міжнародна практика врегулювання будь-яких конфліктів і криз розрізняє два різновиди переговорів — консультації та обмін думками. Консультації — найпоширеніший спосіб участі міжурядових організацій у переговорному процесі. Проведення консультацій широко використовується у багатьох міжнародних організаціях як засіб врегулювання конфліктів та в інших випадках. Обмін думками можна розглядати одним із різновидів консультацій. Під час обміну думками з'ясовується питання щодо вибору засобів мирного розв'язання спорів і шляху його врегулювання. Задіяння переговорного процесу дедалі частіше відбувається під впливом організацій системи ООН. При цьому ООН може рекомендувати сторонам, що конфліктують, розпочати переговорний процес або міжнародний судовий орган може зобов'язати сторони обов'язково розпочати переговори (як це було з прикладом рибальства у Північному морі). В обох випадках переговори розпочинаються і відбуваються під наглядом представників секретаріату міжнародної організації.

Міжнародні організації системи ООН практикують проведення колективних переговорів у формі багатосторонніх конференцій (наприклад у спорі щодо Південно-Західної Африки). Такі переговори відбуваються зазвичай за місцем розташування міжнародної організації, а за результатами їх публікується документ. Останнім часом практикуються неофіційні, конфіденційні переговори, що значно підвищує їхню ефективність. Поза Міжнародним Судом ООН є й такі форми щодо розв'язання спорів, як посередництво або "добрі послуги".

Процедура розслідування або уточнення спірного питання конкретизована у Гаазьких конвенціях про мирне розв'язання спорів (1907), де йдеться про те, що сторони визнають позитивним і бажаним, якщо вони не досягли згоди дипломатичним шляхом, створити міжнародну слідчу комісію, котра з'ясовуватиме факти через розслідування. Пізніше розслідування як засіб розв'язання спорів передбачалося і в інших двосторонніх і багатосторонніх договорах, у тому числі статутах Ліги Націй і ООН.

Особливістю розслідування є та обставина, що ця процедура передбачає залучення третьої сторони до мирного розв'язання спорів. Як правило, розслідування відбувається у двох формах:

· розслідування ситуації адміністрацією міжнародної установи;

· розслідування спору за допомогою спеціального органу, створеного міжурядовою структурою — міжнародної слідчої комісії, комісії зі встановлення фактів, комісії з розслідування тощо.

В системі ООН складено список світових посередників із числа кваліфікованих спеціалістів, до якого держави мають право запропонувати дві особи. Вперше такий список, що складався з 189 експертів від 42 держав, був опублікований Генеральним секретарем ООН 1970 p. Слід визнати, що робота комісій з розслідування у рамках організацій ООН часто визнавалася недостатньо ефективною. Це пояснюється недосконалістю функціонування правової бази. В системі ООН бракує правових документів, які регламентували б фінансування діяльності комісій із розслідування, їхній правовий статус, правове становище експертів під час виконання ними функцій із розслідування міжнародних спірних ситуацій тощо.

Ці питання були винесені в декларації "Про встановлення фактів ООН у сфері підтримки міжнародного миру і безпеки" (1992) на розгляд 47-ї сесії Генеральної Асамблеї. Слід враховувати, що цей документ має лише рекомендаційний характер.

Найпоширенішою стала форма надання сприяння у врегулюванні спорів шляхом "добрих послуг" (ДІЇ). Гаазька конвенція 1907 р. визначає ДП як метод сприяння врегулюванню — залучення третьої сторони у сперечання. Хоча у Статуті ООН ці послуги не прописані, проте держави часто звертаються саме до них. Третя особа з'ясовує всі обставини протистояння сторін шляхом офіційних і неофіційних зустрічей. Добрі послуги надають, як правило, генеральні секретарі, керівники організацій, провідні політики та ін.

Ще одним методом врегулювання спорів є посередництво. Суть його полягає в тому, що третя сторона втручається у конфлікт з метою примирення протилежних сторін, висуває свої пропозиції для взаємоприйнятного компромісного врегулювання. Нині посередництво перетворилося на особливий метод сприяння діалогу між сторонами у міжнародному спорі з метою зменшення масштабів військових дій і послаблення напруження. До функцій посередника входять як досягнення попереднього врегулювання (наприклад припинення вогню), так і вироблення угоди, яка б унеможливлювала причину суперечок. Ці функції часто виконує Генеральний секретар ООН або вищі посадові особи міжнародних організацій. Так, 1982 р. Генеральний секретар ООН У Тан виступив посередником у суперечці з приводу Західної Нової Гвінеї, запропонував варіант проекту угоди і домігся її підписання.

Функції посередника широко застосовувалися в Афганістані у 1982—1988 pp. Переговорний процес відбувався у кілька стадій, сторони до підписання Женевських угод 1988 р. жодного разу не зустрічались. В угоді між Францією і Канадою про взаємні відносини в галузі рибальства передбачалося, що третій арбітр мав бути призначеним за згодою сторін від третьої держави. Є ще одна форма розв'язання спорів — примирення, що містить елементи і розслідування, і посередництва.

Отже, узгоджувальні комісії створюються третьою стороною, як правило міжнародною організацією. Якщо сторони вагаються у виборі посередників, їх може призначити Генеральний секретар. Узгоджувальні комісії працюють за своїм регламентом, питання їхнього фінансування покладаються на сторони, що конфліктують. Пропозиції узгоджувальних комісій мають рекомендаційний характер. Сторони можуть спільно запропонувати посередника, надати йому "мандат". Відомі випадки, коли держави погоджувалися на обов'язкову чинність резолюцій узгоджувальних комісій. При цьому є можливим визнання арбітражного рішення обов'язковим для виконання сторонами.

Однією з форм розв'язання конфлікту є арбітражний розгляд. Він може бути запроваджений і у формі арбітражного суду, фінансове утримання якого беруть на себе сторони, шо конфліктують. В разі неможливості вирішення спору арбітрами справа може бути передана до Міжнародного Суду ООН як вищої міжнародної інстанції розгляду спорів. Прикладом такого розгляду може бути питання належності острова Зміїний, стосовно якого Україна і Румунія звернулися до цієї міжнародної організації. Є ще одна інстанція для розв'язання проблемних питань — Міжнародний Трибунал. Його скликають для розгляду справ, пов'язаних із здійсненням геноциду урядами країн проти свого народу. У міжнародній практиці таких трибуналів було кілька: щодо Руанди (1994) і колишньої Югославії (2005—2006). Засобами, які застосовують до винуватців війни або конфлікту, можуть бути міжнародні санкції (економічні, політичні, інформаційні, дипломатичні тощо), вищою сходинкою яких є ембарго, тобто повна ізоляція або блокада, та різноманітні види примусу.

Таким чином, ми розглянули шляхи створення міжнародної системи безпеки, складові механізму протистояння зовнішнім і внутрішнім загрозам, що постають перед державами, питання євроатлантичного вибору України та інтегрування нашої країни в систему європейських координат.