Політологія: Навч. посіб.

Проблеми національної безпеки належать до найважливіших, найскладніших багатоаспектних та інтегральних явищ суспільного і політичного життя. Теорія національної безпеки — це метанаука, яка поєднує прикладні аспекти соціальних, військових, гуманітарних, технічних, психологічних, біологічних та інших наук з метою дослідження сутності, змісту, методів, форм і засобів забезпечення безпеки особистості та соціальних спільнот різних рівнів. Тому під час вивчення національної безпеки використовують чимало категорій, зокрема такі: безпека, національна безпека, національні інтереси, об'єкти національної безпеки, суб'єкти національної безпеки, чинники забезпечення безпеки, загрози, небезпека, система забезпечення національної безпеки, принципи національної безпеки, функції національної безпеки тощо.

Безпека — це стан, коли кому, чому-небудь ніщо й ніхто не загрожує; водночас це й діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення, запобігання, послаблення, усунення і відвернення загрози, здатної втратити їх, знищити матеріальні та духовні цінності, перешкодити їх прогресивному розвитку. Наявність безпеки є необхідною умовою та одним із основних мотивів життєздатності людини, суспільства, держави і світового співтовариства.

З виникненням національних держав, перетворенням їх на основний суб'єкт міжнародних відносин, безпека набула характеру національної безпеки. Англійський філософ і політичний мислитель Томас Гобс (1558—1679 pp.) свого часу сказав: національна безпека — не просто центр державницької діяльності, вона — головний сенс існування держави. Без неї, вважав Гобс, узагалі неможлива будь-яка держава.

Поняття національної безпеки відображає провідну роль нації — політичної, державно-громадської спільноти — як носія інтересів розвитку суспільства, вказує на те, що національна державність залишається основною формою політичної організації суспільства, а національна держава продовжує відігравати роль важливого суб'єкта міжнародних відносин.

У сучасному взаємопов'язаному, взаємозалежному світі однією з найбільших цінностей стала самостійна державність. XX століття стало тріумфом національних держав. Якщо перед Першою світовою війною у світі було 62 незалежні держави, 1946 р. — 74, то до кінця XX ст. їхня кількість збільшилася більше, ніж утричі, до 193 держав. Національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. Ігнорування національних держав, їх суверенітету та інтересів — це хибний шлях, що призводить до конфліктів.

У XX ст. поняття національної безпеки було вперше введене до політичного лексикону в посланні Президента Т. Рузвельта Конгресу США 1904 p., де він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. Основні ідеї сучасного розуміння національної безпеки було викладено у "Законі про національну безпеку", прийнятому у США 1947 р. Для забезпечення національної безпеки СІНА передбачалося вирішення трьох головних завдань:

— зміцнення координації між зовнішньою, внутрішньою і військовою політикою;

— підвищення потенціалу і можливостей розвідки;

— раціоналізація "оборонного співробітництва" зі збройними силами.

Національну безпеку надалі розглядали переважно у військово-політичному аспекті як проблему оборони держави.

Для розвитку сучасного людства є властивим зростання національної свідомості. У цьому явищі відображено не лише елементи здорової реакції на експансію у світі глобалізму, а й підтвердження того, що національний чинник залишається джерелом історичного прогресу.

Нація — це не минуща цінність, а модерна форма самоорганізації суспільства, завдяки якій універсальні права людини різноманітних етнічних, культурних меншин та економічних спільнот набувають конкретного змістового наповнення. Об'єднуючи етнічну своєрідність та економічну універсальність суспільного життя, нація не дозволяє першій перетворитися на архаїчну спільноту фундаменталістського або расово-нацистського типу, а другій — на нівелюючий будь-яку культурну самобутність комунізм або космополітичний націоналізм.

У державах сучасного світу національна безпека стала невід'ємним атрибутом, своєрідним категоричним імперативом їх зовнішньої, внутрішньої та військової політики. Незважаючи на це, поняття національної безпеки залишається терміном із багатьма значеннями. В американській політичній науці національну безпеку визначають як довготривалу підтримку цінностей або системи, і відсутність загрози стосовно них, або як політику, що забезпечує соціальну автономію груп, рівень політичного статусу, певний мінімум очікуваного економічного добробуту, а не лише фізичне виживання індивідів усередині національних кордонів. На розуміння поняття національної безпеки впливають історичний і політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливості міжнародної ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої та військової політики тощо.

У Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України, схваленій Верховною Радою України 16 січня 1997 p., це поняття визначено як "стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за яких забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам".

Водночас національна безпека є системою оптимізації взаємовідносин між усвідомленими загрозами та ресурсами, що має суспільство для протидії цим загрозам. Загрози для суспільства є завжди, а рівень захищеності від них ніколи не буває максимальним. Тому національна безпека є динамічним засобом досягнення і підтримки балансу між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб'єкта протидіяти їм, з іншого.

Національна безпека функціонує через систему різноманітних відносин між особою та суспільством, між громадянином і державою, між суспільством і державою, між різними державами. Тому національна безпека — це стан внутрішніх і міждержавних відносин, який визначає ефективність системи державних, правових і суспільних гарантій прав та свобод людини та громадянина, базових цінностей та інтересів суспільства й суверенної держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Основними об'єктами національної безпеки є:

— людина і громадянин — їхні конституційні права та свободи;

— суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

— держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність;

— нація та інші національні спільноти, її самобутність та чинники саморозвитку;

— соціальні спільноти, їх функціональні ролі та чинники розвитку;

— природа, природне середовище — його безпосередній стан.

Суб'єктами національної безпеки є держава, Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, громадяни, громадські організації та об'єднання. Основним суб'єктом забезпечення національної безпеки є держава. Суб'єкти національної безпеки є суб'єктами політичної, економічної, соціальної, інтелектуальної та інших видів діяльності, на основі яких виникає стан захищеності інтересів громадянина, суспільства, держави.

Національна безпека України за суспільними сферами функціонування поділяється на такі основні види: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та військову безпеки. Вони характеризуються своєрідністю, але перебувають у тісних взаємозв'язку і взаємозалежності. Вказані елементи є однаково важливими для формування комплексної системи безпеки, але, залежно від історичних обставин, різноманітних чинників кожна складова може набувати особливого значення.

Політична безпека — це стан захищеності політичних інтересів особи, соціальних груп, держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності. У багатьох випадках вона ототожнюється з державною безпекою, проте її зміст значно ширший. Політична безпека, як центральний елемент національної безпеки, означає безпеку всього політичного життя, захищеність прав і свобод громадян, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, рухів, цілісності та незалежності держави від політичної сваволі й екстремізму в середині держави, політичного тиску та агресивних спрямувань на міжнародній арені.

Найбільш прийнятною формою політичної організації, що забезпечує політичну безпеку, є представницька демократія, через яку реалізуються різноманітні групові інтереси. Видатний англійський філософ Томас Гоббс наголосив, що саме представницька форма демократії здатна привести різні інтереси в суспільстві до спільного знаменника цивілізованими формами і методами.

Під державною безпекою розуміють захищеність державних інституцій, необхідних для виконання функцій з управління загальносуспільними справами. До них належать державний суверенітет, територіальна цілісність, державний кордон, конституційний лад, державна влада, економічний, науково-технічний і оборонний потенціали.

Економічна безпека — це стан захищеності національної економіки, який забезпечує здійснення економічного суверенітету, економічне зростання в умовах системи міжнародних взаємозв'язків й дає змогу:

1) гарантувати економічний розвиток держави на підставі досягнень науково-технічного прогресу;

2) зберігати або швидко оновлювати виробництво в умовах припинення зовнішніх доставлень або надзвичайних ситуацій внутрішнього характеру;

3) забезпечувати стійке фінансування своєї кредитно-грошової системи та задоволення потреб суспільства за несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов.

Суть економічної безпеки полягає у здатності держави створити необхідні матеріальні передумови для всебічного розвитку суспільства, виступати самостійним суб'єктом мікрогосподарських зв'язків. Економічна безпека передбачає захист економічного життя від незаконних і підривних фінансово-економічних дій певних громадян, організацій та інших держав. Вона пов'язана з захистом економічних прав і свобод, майна громадян, громадських організацій та держави з забезпеченням економічної рівноправності, свободи торгівлі, економічної діяльності в межах чинного законодавства. Найважливішим чинником економічної безпеки є відповідність системи економічних та виробничих відносин не лише потребам виробництва, а й економічного розвитку країни.

Можна виділити кілька напрямів економічної безпеки: демографічна, продовольча, ресурсна, питноводна, енергетична, цінова, фінансово-грошова, кримінальна.

Соціальна безпека відображає стан захищеності соціальних інтересів особи, соціальних груп та суспільства загалом. Від соціальної безпеки залежать забезпечення нормальних умов життя суспільства, недопущення деградації певних соціальних груп, саме виживання української нації. Вона є таким станом правових норм та інститутів безпеки, що забезпечують захист прав і свобод людини, духовних і матеріальних цінностей суспільства.

Інформаційна безпека суспільства і держави характеризується рівнем захищеності, стійкістю основних сфер життєдіяльності (економіки, сфери управління, військової справи тощо) щодо небезпечних, дестабілізуючих інформаційних впливів. Інформаційна безпека особистості відображає рівень і якість її інформування щодо реального стану справ у всіх сферах життєдіяльності, захищеність її психіки та свідомості від небезпечних інформаційних впливів — маніпулювання, дезінформування тощо. Це такий стан правових норм та відповідних інститутів, що забезпечує постійну наявність достовірної інформації для прийняття обґрунтованих управлінських та політичних рішень і захист інформаційних ресурсів держави.

Екологічна безпека — це стан правових норм і відповідних інститутів, що гарантує захист навколишнього середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання і розвиток довкілля для забезпечення повноцінної життєдіяльності людини.

Найближчими десятиріччями найактуальнішими будуть питання глобальної економічної безпеки:

1) потепління клімату внаслідок парникового ефекту;

2) руйнування озонового шару;

3) забруднення поверхні океанів нафтовою плівкою;

4) збільшення кількості кислотних дощів;

5) проблема ядерної безпеки та ядерних відходів;

6) знищення лісів і порушення балансу кисню тощо.

Науково-технічна безпека — це стан захищеності наукового потенціалу держави, наявних у країні конкурентоспроможних технологій, а також недопущення та усунення наслідків технологічної недосконалості та господарської діяльності.

У сучасних умовах поняття національної безпеки розширюється за рахунок залучення до нього все нових сфер суспільного життя. Так, до стратегії національної безпеки США у XXI ст. внесено гуманітарний аспект — систему освіти, що стало офіційним підтвердженням політики, яку проводили США — стимулювання наукової сфери, створення найкращих умов для розвитку інтелектуального потенціалу держави. Світовий досвід свідчить: життєвий рівень населення, соціально-економічна ситуація в країні визначаються ступенем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей.

Тому національна безпека неможлива без інтелектуальної безпеки як складової гуманітарної безпеки. Гуманітарна безпека України охоплює духовне життя суспільства. Це стан захищеності гуманітарного потенціалу нації: її фізичного та психічного здоров'я, соціального добробуту, моральності, духовності, інтелектуального ресурсу, психологічної єдності, гуманітарної активності. Інтелектуальна безпека передбачає створення необхідних передумов для розвитку і функціонування інтелектуального потенціалу — системи освіти та науки, інтелектуальної власності, комп'ютерного забезпечення, системи зв'язку, бази даних на друкованих та електронних носіях.

Фундаментом національної безпеки України, поряд з економічною, є військова безпека. За обставин наростання загроз національній безпеці військова безпека може набувати пріоритетного значення.

Військова безпека — це стан захищеності прав і свобод громадян, базових інтересів та цінностей суспільства і суверенної держави від можливих зазіхань із застосуванням військової сили. Деякі науковці під військовою безпекою розуміють певний стан міждержавних відносин і обороноздатності держави, за яких імовірність війни стає щонайменшою або протидіє залученню до неї країни.

Особливістю військової безпеки є те, що вона є частиною державної безпеки і водночас функціонує як самостійне явище. Військові аспекти мають усі інші види безпеки — соціальну, економічну, екологічну, інформаційну тощо.

Поняття військової безпеки тісно пов'язане з військовою небезпекою — системою політичних, економічних, військових та інших чинників у стосунках між державами, яка за певних обставин і умов здатна призвести ці держави до військового конфлікту того чи іншого масштабу. Військова небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об'єктом військової агресії з боку іншої держави або союзу держав, а також унаслідок цієї агресії.

За масштабами функціонування національна безпека України споріднена, взаємодіє з міжнародною безпекою. По суті, національна безпека — це забезпечення міжнародної безпеки в межах самостійних національних держав. Міжнародна безпека функціонує також на регіональному (регіональна безпека) та всезагальному, всесвітньому рівнях (глобальна безпека).

Міжнародна безпека — це такий стан відносин між державами і народами, який не допускає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якого народи можуть без втручання, тиску реалізувати свій суверенітет, право на самовизначення, обрати напрями соціально-політичної самореалізації. Міжнародна безпека — це також діяльність держав і міжнародних інститутів щодо підтримання такого стану, а також універсальна система механізмів і гарантій, що не допускають застосування сили в міжнародних стосунках, захоплення чужих територій, втручання у внутрішні справи інших держав. У світовій політиці міжнародна безпека розглядається як важлива функція світового співтовариства, яка здійснюється на принципах роззброєння, дотримання демократії, поваги суверенітету, регулювання військових конфліктів, що виникають у тих чи інших регіонах світу. Україна розглядає міжнародну безпеку як важливу умову і чинник своєї національної безпеки.

Основою національної безпеки є захист національних інтересів. Визначальну роль інтересів у визначенні поведінки і дій людини, нації, соціальної групи, держави відзначало чимало мислителів і політичних діячів — від філософів Стародавньої Греції до сучасних теоретиків політичної науки. Лорд Пальмерстон висловив відомий афоризм: "В Англії немає вічних друзів чи ворогів, в Англії є вічні інтереси".

Перше визначення національної безпеки в категоріях національних інтересів належить американському журналісту і соціологу У. Ліппману. "Держава перебуває в стані безпеки, — писав соціолог, — коли їй доводиться приносити в жертву свої законні інтереси з метою уникати війни і коли вона в стані при необхідності захистити ці інтереси шляхом війни". Засновник концепції "політичного реалізму" Г. Моргентау стверджував, що "відправною точкою політики будь-якої держави має бути концепція національних інтересів, визначена в термінах сили". Незважаючи на різноманітність підходів до визначення національних інтересів, наявність наукових і політичних дискусій про їхню роль у політичній діяльності, вони були й залишаються інтегральним і визначальним компонентами національної безпеки.

Національні інтереси — це визначальні потреби суспільства (держави), які співвідносяться з його (її) базовими цінностями і виражаються у вигляді програмних нормативних цілей у певних законодавчих актах.

Національні інтереси України відображають:

— фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в належних умовах життєдіяльності, підвищення стійкості державних інститутів;

— розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців, розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх національностей, що проживають в Україні;

— зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;

— створення громадянського суспільства, підвищення ефективності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини;

— подолання економічної кризи і створення соціально-орієнтованої ринкової економіки;

— збереження та підвищення науково-технічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

— забезпечення технологічної та техногенної безпеки життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природнього середовища та раціональне використання природних ресурсів;

— забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

— створення ефективної системи національної безпеки на місцевому, регіональному та національному рівнях.

До пріоритетних зовнішніх національних інтересів України належать:

— забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів;

— інтеграція України до європейського політичного, економічного правового та до євроатлантичного безпекового простору;

— налагодження рівноправних і взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування у європейську та світову спільноту при збереженні економічної самостійності;

— недопущення домінування іноземного економічного, політичного та культурного впливу, економічного та культурно-інформаційного імперіалізму;

— досягнення вільного доступу до важливих економічних зон, комунікацій та інформаційних потоків;

— підтримка міжнародного процесу з нерозповсюдження ядерних технологій, нових видів озброєнь, зниження чисельного і бойового складу збройних сил;

— участь у будівництві ефективної міжнародної, глобальної та регіональної безпеки.

Потреби розвитку України лише в деяких сферах державного і суспільного життя в певних регіонах, у тих чи інших часових періодах, відображають тимчасові (минущі та проміжні) інтереси. Прикладами таких інтересів можуть бути: подолання економічної кризи, усунення розбіжностей у зовнішньополітичних орієнтаціях регіонів, подолання навмисне створюваного ворогами української незалежності образу України як авторитарної держави, подолання суперечності між необхідністю прискореної модернізації Збройних сил України та можливостями державного фінансування їх розбудови тощо.

Національна безпека як стан відносин з приводу захищеності національних інтересів має своїм антиподом загрози і небезпеку. Загрози національній безпеці — це стан відносин, коли існує очевидний намір (обіцянка) однієї держави (держав), юридичних чи фізичних осіб завдати шкоди національним інтересам іншої держави (держав). Загрози становлять потенційну небезпеку для національних інтересів. Небезпека національним інтересам — це практичні дії однієї держави (або груп держав), юридичних чи фізичних осіб щодо завдання безпосередньої шкоди національним інтересам іншої держави.

За ступенем можливої шкоди інтересам громадянина, суспільства та держави систему небезпек можна класифікувати в такому порядку:

— ризик — можливість виникнення ситуації або її існування, за якої формуються передумови протидії процесу реалізації національних інтересів, цінностей, системі забезпечення національної безпеки;

— виклик — конкретна протидія захисту національних інтересів та цілей, вирішенню завдань забезпечення національної безпеки у формі офіційних і неофіційних політико-дипломатичних дій, економічної та інформаційної експансії тощо;

— небезпека — завдання шкоди важливим національним інтересам і національній безпеці в обмежених (локальних) масштабах;

— загроза — безпосередня небезпека заподіяння шкоди життєво важливим національним інтересам і національній безпеці, яка виходить за локальні межі й зачіпає основні національні цінності: суверенітет, державність, територіальну недоторканість.

Загрози та небезпеки для національної безпеки необхідно розглядати на двох рівнях. По-перше, загрози національної безпеки України, що мають загальносистемний характер і зумовлені об'єктивними особливостями розвитку сучасної цивілізації. Це насамперед проблеми, пов'язані з процесами глобалізації різних сфер суспільного життя, поглибленням суперечностей між глобалізацією і національно-державними формами суспільного розвитку, песимістичними демографічними, екологічними, енергетичними прогнозами на першу половину XXI ст., ймовірність не лише виникнення, а й збільшення кількості локальних конфліктів, виникнення конфліктів між різними цивілізаціями тощо. Ці загрози мають глобальний і регіональний характер. По-друге, загрози, зумовлені специфічними проблемами сучасної України як незалежної держави, зокрема, системною економічною кризою, повільними темпами трансформаційних процесів в Україні в напрямі до демократії, а також процесів соціальної та політичної структуризації суспільства. За масштабами можливих наслідків ці загрози можуть бути загальнонаціональними, локальними, поодинокими.

Загрози й небезпеки можна також класифікувати за сферами суспільного життя, в яких вони виявляються, або за типами національної безпеки.

Загрозами політичної безпеки України треба вважати реальні впливи, які ускладнюють або унеможливлюють здійснення національних політичних інтересів і створюють небезпеку для суверенітету нації й свободи особистості, незалежності, соборності, стабільності та прогресивного розвитку Української держави як рівноправного суб'єкта міжнародних відносин. До них належать:

— порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини та громадянина, зокрема при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України;

— посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав;

— спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

— військово-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

— розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб;

— загроза посягань з боку певних груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян;

— поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності;

— злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму;

— загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України;

— можливість незаконного ввезення до країни зброї, боєприпасів, вибухових речовин та засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів;

— спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;

— прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою певних регіонів України.

У системі національної економічної безпеки України загрозами є дії, спрямовані проти здійснення економічного суверенітету держави, становлення України як рівноправного учасника міжнародних економічних відносин. Прикладом таких загроз можуть бути:

— суттєве скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності й науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку;

— ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки;

— нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, зокрема фінансової (фіскальної) політики держави;

— відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам;

— зростання кредитних ризиків;

— критичний стан основних виробничих фондів у новітніх галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення;

— загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об'єктів на території України;

— недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці;

— критична залежність національної економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку;

— нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером та низькою питомою вагою продукції з високою часткою доданої вартості;

— велика боргова залежність держави, критичні обсяги державних зовнішнього і внутрішнього боргу;

— небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки;

— неефективність антимонопольної політики та механізмів державного регулювання природних монополій, що ускладнює створення конкурентного середовища в економіці;

— критичний стан із продовольчим забезпеченням населення;

— неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу для енергетичної безпеки держави;

— "тінізація" національної економіки;

— переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними.

Загрози для соціальної безпеки охоплюють дії, спрямовані проти утвердження України як соціальної держави, створення відповідального, солідарного суспільства, проти національних соціальних інтересів, які відображають потреби українського народу у добробуті, гідних умов життєдіяльності.

Украй небезпечними є:

— невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

— неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

— криза системи охорони здоров'я та соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

— загострення демографічної кризи;

— зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;

— вияви моральної та духовної деградацій суспільства;

— зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва;

— неконтрольовані міграційні процеси в Україні;

— наявність постійного безробіття;

— тінізація процесів формування середнього та вищого класів тощо.

У системі екологічної безпеки загрози спрямовані проти тих правових норм і відповідних їм інститутів безпеки, що гарантують захист середовища проживання. Для України вкрай актуальними є такі групи загроз:

— значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

— нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як невідновлювальних, так і відновлювальних;

— неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи;

— погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води;

— загострення техногенного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на ріці Дніпро;

— неконтрольоване ввезення до України екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороби, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно необгрунтоване використання генетично змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів;

— неефективність заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності;

— небезпека техногенного, у тому числі ядерного та біологічного, тероризму;

— посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема, генетично змінених організмів та біотехнологій;

— застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів тощо.

Із поняттям "інформаційна безпека" пов'язане поняття "інформаційна загроза". Це такий внутрішній чи зовнішній інформаційний вплив, за якого створюється реальна чи потенційна небезпека зміни напряму або темпів прогресивного розвитку суспільства, індивіда, держави. Інформаційні загрози впливають на свідомість, підсвідомість, інформаційні ресурси та інші об'єкти інформаційної інфраструктури країни. Основною інформаційною загрозою для національної безпеки України є загроза через вплив на свідомість людей, інформаційні ресурси та інформаційну інфраструктуру нав'язати громадянам, державі, суспільству систему цінностей та інтересів, які вигідні для іншої держави. Інформаційний вплив спрямовано, по суті, на підрив суверенітету України, її самостійності та незалежного розвитку. Інформаційні загрози є передумовою інформаційної війни.

До загроз для інформаційної безпеки України належать:

— вияви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;

— поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

— комп'ютерні злочинність та тероризм;

— розголошення інформації, яка є державною та іншою, передбаченою законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

— намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації;

— маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл;

— спроби запровадження цензури тощо.

Забезпечення гуманітарної безпеки передбачає виявлення та усунення загроз, пов'язаних із діями, спрямованими на підрив гуманітарного, інтелектуального потенціалу нації, прав і свобод людини та громадянина. Серед цих загроз необхідно передусім відзначити такі:

— наростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих країн;

— неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності;

— низька конкурентоспроможність продукції;

— нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансій;

— зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, спад її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності;

— відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України;

— невизначеність державної науково-освітньої політики тощо.

Особливе місце в системі національної безпеки належить загрозам розвитку етнонаціональної сфери або етнонаціональній безпеці. До них належать дії, спрямовані на підрив етнонаціональної стабільності в державі, обмеження використання українською нацією усіх її потенціальних можливостей; недооцінення або ігнорування ролі української мови як державної, спроби нав'язати суспільству віджилі схеми етнонаціональних відносин, які вигідні для інших держав тощо. Основною загрозою в етнонаціональній сфері, як і в системі національної безпеки, є недооцінення ролі національної ідеї у трансформації українського суспільства на шляху до демократії, захисті суверенітету, територіальної цілісності української держави.

Питання збереження національної самобутності хвилює субетноси багатьох країн. У сучасному світі виникла гостра потреба вдосконалення міжетнічних відносин через втілення на практиці апробованих принципів національної політики, а саме:

1) принцип самовизначення народів;

2) вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку і підтримка відносно рівних умов життя етносів багатонаціональних держав;

3) пріоритет загальнолюдських інтересів над національними;

4) визначення народами свого внутрішнього політичного статусу без втручання ззовні;

5) територіальна цілісність;

6) демократизм міжнаціональних відносин;

7) боротьба проти всіх форм расової й етнічної ворожості та ксенофобії.

Потенційну загрозу етнонаціональній безпеці України становить співіснування в етнополітичній сфері кількох різноспрямованих моделей національної ідентичності. Відомий англійський політолог Е. Віл сон проаналізував шість моделей національної ідентичності, які виникли в Україні за роки незалежності. До таких моделей належать національно-етнокультурна модель (одночасне національне відродження як української нації, так і національних меншин, визначальна роль української нації, "українізація" — відновлення історичної справедливості), "модель мовних груп" (етнос і мова збігаються), модель подвійної ідентичності (ідея єдиного російсько-українського культурного простору і розмитих кордонів, висувають росіяни та російськомовні українці), модель євразійської ідентичності (ідея слов'янської єдності), синтетична модель (поєднання елементів радянської й української етнокультурної традиції). Модель "українська політична нація" вибудовується різними політичними силами на дещо різних основах. Наявність цих моделей національної ідентичності є основою різноспрямованих політичних орієнтацій, декотрі з яких створюють небезпеку втрати державності.

У Концепції національної безпеки України до основних загроз національної безпеки України у військовій сфері належать:

— посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність;

— нарощування поблизу кордону України угрупувань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що сформувалися;

— військово-політична нестабільність та конфлікти у сусідніх країнах;

— можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення проти України;

— зниження рівня боєздатності військової організації держави;

— політизація силових структур держави;

— поширення зброї масового ураження та засобів її доставления;

— нелегальна міграція;

— накопичення великої кількості застарілої та непотрібної для Збройних сил України військової техніки, озброєння, вибухових речовин;

— незавершеність договірно-правового оформлення і недостатнє облаштування державного кордону України;

— незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей;

— створення та функціонування незаконних збройних формувань.

Спектр найбільш небезпечних загроз для важливих національних інтересів України у військовій сфері значно ширший. 1997 р., за результатами експортного опитування провідних фахівців із проблем військової безпеки і представників міністерств та відомств, які становлять основу військової організації держави, налічувалося 40 таких загроз.

Національний інтерес України у стабілізації військово-політичної обстановки в Центральній Європі та недопущенні збройних конфліктів зіштовхувався з небезпекою таких загроз (тут і надалі загрози подаються за рівнем їх небезпеки) як створення та існування незаконних воєнізованих формувань, загострення міжетнічних та міжконфесійних протиріч, наявність іноземних військових формувань на території України, висунення територіальних претензій до України, заяви та акції, що дискредитують внутрішню та зовнішню політику України, активізація сепаратистських сил та підтримка їх ззовні. Значну небезпеку становили такі загрози як нестабільність військово-політичної обстановки довкола України та в деяких країнах Центральної Європи, зацікавленість у встановленні контролю за стратегічними об'єктами, сировинними ресурсами і комунікаціями України, прагнення до домінування в регіоні певних держав, втручання у внутрішні справи України, войовничість політичного керівництва сусідніх країн.

Для розбудови Військової організації України небезпеку становили відсутність чітко визначеної військової та військово-технічної політики, концепції військового будівництва, здійснення необґрунтованих військових реформ, безсистемне визначення кількісного складу військової організації, неврахування реальних економічних можливостей держави і геополітичних умов, що формуються, відтік із військової організації молодших офіцерів.

Підтримка боєздатності формувань Військової організації на необхідному рівні не забезпечувалася через зниження можливостей підтримки бойової підготовки військ, зменшення витрат на оборону, погіршення демографічної ситуації, зниження рівня військової дисципліни. Зниження рівня технічного та матеріального забезпечення з'єднань і частин, старіння та вихід із ладу військової техніки, руйнування оборонно-промислового комплексу, розрив кооперативних зв'язків у сфері виробництва озброєння і військової техніки, втрату престижу військової сужби і зниження морально-психологічного рівня особового складу.

Реалізація національного інтересу в забезпеченні мобілізаційних ресурсів і запасів наштовхувалася на такі загрози, як спад рівня підготовки мобілізаційних резервів, поглиблення дисбалансу між мобілізаційними потребами і наявними можливостями, втрата системи мобілізаційного розгортання держави та її Військової організації, відсутність чіткої нормативно-правової бази мобілізаційного розгортання держави та її Військової організації.

Розвиток вітчизняної військової науки відбувався під дією таких загроз, як втрата наукового потенціалу у військовій сфері, зниження вимог військової науки, послаблення уваги до розвитку сучасного військового мистецтва, відставання у розробленні критичних технологій та технологій подвійного призначення, втрата контролю за системою підготовки наукових кадрів.

Загрозами у створенні системи забезпечення військової безпеки були відсутність єдиної політики військової безпеки, неврегульованість системи забезпечення військової безпеки законами, недосконале законодавче, інформаційне, організаційне та наукове забезпечення спільного бойового застосування формувань Військової організації, відсутність єдиної системи автоматизованого управління військами, зброєю, технічними засобами.

На початку XXI ст., як за рівнем небезпеки, так і за сумарним потенціалом, внутрішні загрози мали значну перевагу. До найбільш небезпечних належать відсутність визначеної військової та військово-технічної політики, концепції військового будівництва в Україні; спроби створення в Україні незаконних воєнізованих формувань; проведення необгрунтованих реформ у військовій сфері, безсистемне визначення кількості військової організації, зниження можливостей підтримки необхідного рівня бойової підготовки військ, зменшення витрат на оборону; деградація технологічного та промислового потенціалу; відсутність стабільних військово-економічних зв'язків з іншими державами; неконтрольоване вивезення капіталу та певної стратегічно важливої сировини за межі України; зростання корупції в органах державної влади; незаконний експорт озброєнь та новітніх технологічних розроблень.

Серед зовнішніх загроз найнебезпечнішими вважали загострення міжетнічних і міжконфесійних протиріч та активізація їх ззовні; наявність іноземних військових формувань на території України; висунення територіальних претензій до України; заяви та акції, що дискредитують внутрішню і зовнішню політику держави; прагнення деяких держав до встановлення домінуючого військово-політичного впливу та їхня схильність до використання силових методів для розв'язання конфліктних ситуацій; існуючі та потенційні осередки локальних дій, збройних конфліктів у безпосередній близькості від кордонів України; наявність у деяких держав великих арсеналів ядерної та інших видів зброї масового знищення; загрози міжнародного тероризму; не- керовані міграційні процеси тощо.

Національна безпека України наштовхується на велику групу загроз загальноцивілізаційного характеру, що властиві для міжнародної безпеки. До них належать як традиційні джерела небезпеки (експансіонізм, гегемонізм, перевага деяких держав у стратегічних і ядерних озброєннях, неоколоніалізм, культурний та інформаційний імперіалізм тощо), так і нові загрози, що сформувалися останніми десятиріччями.

Дестабілізуючими чинниками міжнародної та національної безпеки є такі нові загрози, як зростання кількості локальних конфліктів, міжнародний

тероризм, насильницький екстремізм, розкрадання ядерних матеріалів та поширення ядерних технологій, організована злочинність, незаконне поширення наркотиків, надмірне поширення легких озброєнь і стрілецької зброї, гострі економічні проблеми та деградація довкілля, порушення прав людини та основних свобод, зокрема свободи думки, свідомості, релігії чи віри, прав національних меншин, а також прояви нетерплячості, агресивного націоналізму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму. Про ці загрози наголошено у Хартії європейської безпеки, прийнятій на Стамбульському саміті ОБОЄ у листопаді 1999 р.

Сучасний світ стрімко змінюється, і ці зміни однаково відчутні й небезпечні як для традиційно слабких, так і для країн так званого "золотого мільярда". Україна в цьому світлі видається практично беззахисною країною зі суперечливою зовнішньою політикою. Аналізуючи систему міжнародних відносин, можна виділити ключові тенденції світової політики та потенціалу 'ії впливу на безпеку України, перспективи економічного та гуманітарного розвитку. Серед них:

— проникність кордонів і формування нової політичної географії. Кордони між певними країнами поступово втрачають своє традиційне значення, стають проникними і, здебільшого, виконують функцію сполучення територій із різними митними та політичними режимами. Зростаюча умовність державних кордонів загрожує системі міжнародних гарантій територіальної цілісності та недоторканності. Україна, в умовах неви- рішення територіальних питань із Росією та Румунією, перебуває в зоні підвищеного ризику. Результатом прозорості кордонів є масова міграція з бідних країн до успішного західного світу. За деякими підрахунками, до 2025 р. мігранти можуть становити 25—50 % населення Північної Америки, ЄС та Японії. Уже невдовзі Україна, розташована в центрі одного з найбільших міграційних маршрутів Азія — Європа, відчуватиме дедалі серйозніші труднощі в контролі потоків міграції;

— поширення глобальної терористичної мережі з її активним прагненням отримати доступ до новітніх ядерних, біологічних, бактеріологічних, інформаційних технологій, особливо небезпечних в умовах тотальної відкритості сучасного суспільства;

— неконтрольоване поширення ядерної зброї, зброї масового ураження та засобів її доставления. Наприклад, створення ядерної зброї Північною Кореєю та Іраном може призвести до відповідного оновлення ядерних програм Японією, Південною Кореєю тощо. За прогнозами, до 2020 р. кількість "ядерних держав" становитиме 10—12;

— поглиблення прірви між багатими та бідними країнами. Світові ресурси завжди будуть притягатися багатими країнами і перетікати в них. За оцінками ООН, до 2025 р. 7,8 млрд мешканців планети, тобто абсолютна більшість — 90 %, належатимуть до третього світу. Водночас погіршиться становище середнього класу, що провокуватиме соціальні бунти у світовому масштабі;

— наростання ресурсного й енергетичного дефіцитів. Початок XXI ст. охарактеризувався фундаментальними змінами в енергетичній сфері. Закінчилась ера низьких цін і відбувся перехід до епохи енергетичного дефіциту. На думку Міжнародного енергетичного агентства, загальносвітовий попит на енергоносії до 2030 р. збільшиться на 37—50 %. За останні п'ять років ціни на нафту зросли вчетверо. Для України сучасна енергетична ситуація небезпечна вже тим, що в процесі перерозподілу глобального ринку енергоресурсів Україна, з її досить серйозним транзитним потенціалом, фактично залишиться на його узбіччі. Адже після скандальних подій 2005—2006 pp. вона набула репутації "слабкої ланки" в євразійській системі транзиту енергоресурсів;

— безпрецедентне зростання впливу транснаціональних корпорацій (ТНК) і фінансових груп на економічний і суспільно-політичний розвиток світу загалом і національних держав зокрема. Економічна експансія ТНК фактично "вимиває" суверенітет економічно слабких країн, посилює їхню залежність від глобальної економічної кон'юнктури;

— формування нових центрів сили впливу. На роль світових лідерів претендують Китай та Індія в сукупності з Росією і Бразилією. Наприклад, зберігаючи нинішню динаміку економічного зростання, до 2040 р. Китай стане другою державою світу після США, Індія випередить Японію до 2035 p., а валюти обох країн стануть світовими вже 2020 р. До 2050 р. сумарний обсяг економіки Бразилії, Росії, Індії та Китаю перевищить сумарний обсяг ВВП країн "великої сімки". У проекті "Карта глобального майбутнього", розробленому Національною радою з розвідки США 2005 p., виділено чотири варіанти розвитку світу:

1) сценарій "Давоський мир". Згідно з ним, у 2020 р. в глобальній економіці впевнено домінуватимуть Китай та Індія;

2) сценарій "Pax Americana", де лідерство залишається за США, які змогли відновити політичну єдність з Європою і "приборкати" держави Близького Сходу;

3) сценарій "Новий халіфат", де у світі майбутнього панує транснаціональне теократичне співтовариство;

4) сценарій "Спіраль страху", який допускає безконтрольне поширення зброї масового знищення, глобальний економічний колапс, крах сучасних міжнародних інститутів і міжнародної системи. Для України важливо чітко визначити та підібрати напрям зовнішньополітичного курсу, який би повністю задовольняв національні інтереси України, водночас гарантуючи безпеку і спираючись на підтримку населення.

Важливою умовою протидії основним загрозам для національної безпеки України є створення ефективної системи забезпечення національної безпеки,правильне визначення пріоритетів державного розвитку. Україна не має ані потужного військового, ані всесвітньо значущого енергетичного потенціалу. До чинників, що сприяють утвердженню ефективної сучасної системи національної безпеки, належать:

— пітримка народними масами ідеї без'ядерного, ненасильницького миру;

— розвиток інтеграційних та інтернаціоналізаційних процесів світової спільноти;

— прогресивна діяльність представників політичних кіл і сил держави, а також військово-політичного керівництва.

Національна безпека як стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави є об'єктивною передумовою становлення та розвитку державної самостійності України, чинником утвердження демократичного суспільства.

У процесі функціонування національної безпеки реалізуються національні інтереси України — фундаментальні цінності, потреби, прагнення українського народу, без яких неможливе його існування.

Захист національних інтересів України передбачає діяльність із виявлення, попередження та усунення загроз для національної безпеки в усіх важливих сферах життєдіяльності.

Національна безпека України як інтегральне явище охоплює такі види безпеки: політична, економічна, державна, соціальна, інформаційна, економічна, гуманітарна, військова тощо.

Національна безпека — це один із рівнів функціонування міжнародної безпеки як діяльності держав зі створення відносин між народом і державою, які унеможливлюють реальні загрози розвитку суспільства.