Зовнішня політика України: навчальний посібник

Молдавське князівство (госпударство), яке в XVI—XVIII ст. перебувало в невигідному геополітичному становищі, затисну - те між могутніми державами — Польщею та Туреччиною (а раніше — між Угорщиною та Золотою Ордою), — більшість часу перебувало у васальній залежності котрогось зі сильніших сусідів. У другій половині XV ст. Молдавія надовго підпорядкувалася Османській імперії, при чому Польща завжди зберігала значні впливи в цьому князівстві. Прийняття турецької зверхності, однак, не врятувало Молдавію від постійних татарських набігів та численних походів турецьких військ. Залежність від Стамбула виявлялася у необхідності сплачувати щорічну данину (харадж), надсилати власні війська для участі у турецьких походах і питати згоди турецького уряду на обрання молдавських правителів (господарів). Остання особливість стала однією з причин нестабільності політичної системи Молдавського князівства — турки, відповідно до власних інтересів, часто змінювали молдавських правителів (зазвичай, через підкуп з боку претендентів на господарство). Тому політична історія Молдавії тих часів щільно зіткана з міжусобиць та переворотів.

Наявність неподалік князівства зі слабкою владою і значною мірою анархічно налаштованим суспільством, досить швидко привернула увагу козацтва. Перед козаками відкривалися привабливі перспективи втручання в боротьбу за владу в Молдавії, здійснювати політичний тиск на урядові кола чи просто виступати союзником або ворогом молдавських господарів. Васальний характер молдавської державності спричинив до того, що молдавські господарі, не будучи правителями, рівними за статусом польським королям, чи тим паче турецьким султанам, з більшою готовністю визнавали козацтво за самостійну політичну силу на міжнародній арені. Головний інтерес козаки виявляли до можливості поставити "свою людину" на чолі Молдавського князівства. Свого часу румунські історики навіть розробили "теорію претендентів", за якою серед козаків завжди була достатня кількість авантюристів, здебільшого, волоського походження, котрі прагнули стати молдавськими господарями, — так званий резерв претендентів. Хоча зв'язки молдаван та українців (з Галичини та Поділля) сягають ще часів повстання Мухи (1490—1492 рр.), а на початку XVI ст. є згадки про спільні військові дії молдавського й українського населення в степу, однак безпосередньо українське козацтво втрутилося в молдавські урядові справи вже в часи Д. Вишневецького, котрого на молдавський похід закликав 1563 р. його приятель сєрадзький воєвода Ольбрахт Ласький, котрий підтримував претендентом на молдавського господаря Деспота Воде (Іона Якова Геракліда). Проти Деспота виступив Стефан Томша (Домша). Противники обрання Томші на господарство закликали на допомогу Д. Вишневецького. Існують припущення, що гетьман сам мав певні претензії на молдавський престол, посилаючись буцімто на спорідненість зі славним молдавським господарем Стефаном III Великим (Штефаном чел Маре, котрий правив наприкінці XV—на початку XVI ст.). Однак коли Д. Вишневецький прийшов у Молдавію з військом (дуже незначним — усього півтисячі воїнів), то опозиційні молдавські кола його підтримали слабо, і Томші не вартувало великих зусиль, щоб розбити козаків. Молдавани видали "Дмитрашка" (як вони називали Д. Вишневецького) Томші, а той, відтак, відіслав його до Стамбула. Згідно з переказами, Д. Вишневецькому було запропоновано перейти на службу до султана, але він відмовився і був страчений разом із шляхтичем П'ясецьким. Про страту залишив спогади французький посол у Стамбулі, котрий зі симпатією віднісся до козацького ватажка. За словами М. Грушевського, Д. Вишневецький "проклав шлях для цілого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельницького включно" ^*26 .

*26: {Гру шевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 125.}

Після загибелі Д. Вишневецького молдавськими справами продовжував займатися уже згаданий Ольбрахт Ласький, котрий на чолі загонів, зібраних з добровольців (серед яких були і козаки) не давав спокою молдаванам 1568 і 1572 рр. Далі козаки ще активніше втрутилися в політичне життя господарства. На зміну пропольським господарям Олександру та Богдану Лопушанам (Лепушняну), до влади в Молдавії 1572 р. прийшов турецький ставленик Іон Воде, в українській традиції відомий як Івоня ^*27 . Проте новий правитель досить швидко розсварився зі Стамбулом (зокрема, через проблему збільшення молдавської данини). Івоня вирішив заручитися допомогою сусідніх країн — передусім Польщі. Однак Річ Посполита не була налаштована псувати відносини з Туреччиною, і лише окремі магнати пообіцяли Івоні надіслати допоміжні загони. Подільські шляхтичі почали вербувати охочих до молдавського походу — серед яких основу становили козаки. На чолі зібраного війська став Іван Сверчовський (котрий пізніше увійшов до української традиції під прізвищем Свирговського як один з "гетьманів").

*27: { Іон Воде чел Кумпліт (Лютий) мав ще кілька прізвиськ — Вітезул (Хоробрий) або Арменул (Вірменин, оскільки, за легендою, його матір була вірменкою). Він видавав себе за сина Стефана VII Томші, однак не міг надати документів, які б підтверджували таке його походження.

[1] Дюнкерк — місто на півночі Франції неподалік бельгійського кордону — у так званій Французькій Фландрії.}

І. Сверчовський з 1200 козаками у березні 1674 р. прибув до Сучави, де Івоня влаштував йому урочистий прийом. Господар ретельно підготувався до війни з Туреччиною та зібрав чималу артилерію. Однак виявилося, що турки вже призначили на молдавський престол нового правителя — Петра VI Кульгавого (Чопула, серед українців він був більш знаний як Петрило), котрий разом зі своїм братом — господарем Валахії Олександром II та з допоміжними турецькими й угорськими (семиго- родськими) загонами — виступив проти Івоні. Об'єднане військо, яке йшло на допомогу Петру Кульгавому, було значним, і основу в ньому становили мунтенські вал ах и. Івоня відправив на зустріч ворогам молдавсько-козацькі загони під командуванням І. Сверчовського та молдавського "ворника"2 Думбраву, які на початках діяли досить успішно — розгромили противників під с. Жиліште (поблизу Фокшан), а далі здобули Бухарест, спалили Браілу (Бреїлу). Наступним кроком Івоня планував здобуття Аккерману та Бендер, і на допомогу для цієї акції прибув новий загін козаків на чолі з отаманом Фокою По- котилом. Однак Аккерманська та Бендерська фортеці вистояли, а козаки, не маючи достатньо спорядження для штурму укріплень, обмежилися лише знищенням їхніх передмість.

Ситуація ставала надто загрозливою для турків і було зібране нове турецько-татарське військо. Молдавсько-козацькій коаліції залежало на тому, щоб не допустити переходу турецької армії через Дунай, але це таки відбулося, через зраду одного з молдавських бояр, хотинського пиркелаба ЄреміїЧер- невича, котрий узяв участь у змові проти Івоні. Єремія не лише пропустив ворогів через Дунай, а й дезінформував Івоню про чисельність турецького війська. Тому біля Кагульського озера, а згодом біля с. Рошкани, об'єднане молдавсько-козаць- ке військо зазнало поразки від турків і було змушене капітулювати за умов збереження життя господаря та війська. Але турки порушили домовленість — Івоня та Сверчовський були страчені, а на козацьке військо, яке, за умовами домовленостей між Івонею та турками, мало вільно відійти на Україну, було вчинено підступний напад. Однак, за легендою, козаки накинулися на турків і ще встигли знищити чимало їхнього війська, перш ніж самі загинули.

Новий володар Молдавії Петро Кульгавий не був особливо популярним серед народу, однак влаштовував деякі протурець- ки налаштовані боярські кола. Проте частина бояр була налаштована проти Петра, і для боротьби з ним було запрошено знову ж таки випробуваного союзника — козаків. Серед них знайшовся і новий претендент — Іван Підкова (в Молдавії відомий під прізвиськом Крецул, що означало "кучерявий"), який видавав себе за брата покійного Івоні (справді, він був волоського, але, напевно, невисокого походження). І. Підкова звернувся по підтримку до київського воєводи К. Острозького, але, отримавши від нього відмову, вирішив опертися у своїй боротьбі лише на козацьку силу. Його підтримали Станіслав Ко- пицький та волох Чапа, які зібрали півтисячне козацьке військо на чолі з Яковом Шахом. Виступ розпочався навесні чи влітку 1577 р. По дорозі до Шахового війська приєднувалися добровольці, що збільшило кількість війська до тисячі осіб. Перемога далася їм досить легко, і вже в листопаді 1577 р. козаки тріумфально ввійшли в Ясси. Петро Кульгавий був змушений тікати до Валахії.

Запанувавши на молдавському престолі, І. Підкова почав випускати в'язнів з тюрем, ворником призначив Чапу, С. Ко- пицького — хотинським пиркелабом (начальником фортеці).

Надзвичайно широкі повноваження (майже на правах співправителя) отримав Я. Шах. У такій ситуації Туреччина зібрала каральний похід, але турецьке військо було розбите козаками поблизу с. Доколина. Однак міжнародна ситуація складалася не на користь І. Підкови — проти нього збиралися турецькі війська та армії васальних щодо султана країн — Валахії, Семигороддя та загони молдаван, які підтримували Петра Кульгавого. Крім того, проти І. Підкови виступила Річ Посполита, котра воліла підтримувати дружні стосунки з Туреччиною, до того ж польського короля не надто влаштовував козацький ставленик на молдавському престолі. Під таким натиском І. Підкова вже через місяць після початку правління (наприкінці грудня 1577 р.) був змушений покинути Ясси, відступив через Сороки до Немирова, де і був підступно схоплений за розпорядженням князя Збаразького та відправлений до польського короля. Султан відправив до Польщі спеціальне посольство, котре вимагало видачі "живого чи мертвого" Підкови. Аналогічні вимоги висував Петро Кульгавий, підкріпивши свою дипломатію щедрими дарами для короля. Врешті І. Підкову стратили у Львові 16 червня 1578 р.

Але трагічний кінець Д. Вишневецького, І. Сверчовського та І. Підкови не змінив авантюрної зовнішньої політики козацтва і ще задовго до страти останнього — в лютому 1578 р. — козаки ввели в Молдавію нового претендента на господарський престол — Олександра, який цього разу видавав себе за брата Івоні та І. Підкови. Козацький наступ виявився поважним настільки, що турецькі беї з Аккерману та Сілістрії були змушені втікати. Стамбул активно продовжував вимагати від польського короля видати і цього претендента. Король Стефан Баторій доручив цю справу своєму братові Христофору, котрий від імені Стефана управляв Семигороддям. Угорським (семи- городським) військам таки вдалося в березні 1578 р. розбити козаків. Олександра упіймали та передали туркам, які його й стратили.

Однак уже в червні 1578 р. козаки знову організували наступ на Молдавію, ведучи чергового претендента — Петра, котрий буцімто був сином страченого Олександра (хоча, за деякими даними, — сином Олександра Лопушана). Його підтримали кілька молдавських бояр. Козаки спалили прикордонне місто

Сороки та вдерлися вглиб Молдавії. Цього разу С. Баторій уже не знав, які дати пояснення султанові (все-таки ці авантюри здійснили козаки — формально, його піддані), і вигадав пояснення, що в Молдавії діють не українські, а московські козаки. Королю конче треба було вжити якихось рішучих заходів для виправдання, але, на його щастя, з новим козацьким претендентом впорався сам "легальний" молдавський господар.

Петро Кульгавий правив довго, але чимало його правління займали війни з козаками. Як зазначив молдавський літописець Грігоре Уреке (1690—1647 рр.), П. Кульгавому "везло на козаків". До Молдавії продовжували приходити все нові й нові претенденти на престол — уже в серпні 1578р. наступали козаки під командуванням Петра Мітли (його вдалося підступно схопити і стратити). Далі, восени того ж року, з'явилося відразу два Костянтина, — один називав себе сином І. Підкови, а інший — сином Стефана V Лакусти, молдавського господаря з першої половини XVI ст. Костянтин Лакуста був учасником кампанії І. Підкови, втік зі Львова у степ, де зібрав добровольців для походу на Молдавію, але, зазнавши там поразки, втік до Московії (фактично на Лівобережжя). Невдовзі прибув в околиці Черкас, де планував організувати новий похід у Молдавію. Відомо, що С. Баторій розпорядився зловити Костянтина, але чим завершилася ця боротьба, невідомо. У 1583 р. на Молдавію з козаками рушив новий претендент на престол — Ма- нуїл, — буцімто син Івоні. Але брацлавський староста Юрій Струсь розбив цю ватагу, тому козаки звернули на турецькі поселення — Ягорлик та Тягиню, де захопили велику здобич. У1590—1591 рр. Молдавію турбував претендент Лазар. Про те, наскільки привабливими для козаків були молдавські справи, свідчить і той факт, що королівський агент Янчі Бергер, набираючи восени 1578 р. козаків на королівську службу, висував умову — козаки не повинні "воювати" проти Волоської землі (тобто Молдавії).

Однак інколи польський уряд сам утягував козаків у волоські справи. Так трапилося під час боротьби поляків і молдавського господаря Єремії Могили проти наступу господаря Валахії Михая Хороброго 1600 р. на Молдавію. Михай зумів об'єднати на короткий час під своєю владою три васальних щодо Туреччини князівства — Валахію, Семигороддя і Молдавію. Частина козаків уже з середини 90-х років XVI ст. перебувала в нього на службі і, ймовірно, не без їхньої допомоги, Михай приєднав до Валахії Семигороддя (на чолі цих козацьких загонів стояв Самійло Кішка). Польща була б не проти мати між собою і Туреччиною буферну, але достатньо сильну державу на чолі з могутнім правителем. Однак коли настала черга Молдавії, то це порушило інтереси коронного гетьмана Яна Замойського, а до того господар Єремія з 1595 р. був фактично польським васалом. Потрібно було надати допомогу господареві, який під тиском Михая відступив до Хотина. Але оскільки уряд через брак коштів не мав у розпорядженні готового війська, то довелося звернутися до козаків.

Натомість запорожці зволікали, намагаючись отримати взамін від уряду певні поступки — скасувати баніцію (котра діяла після повстання С. Наливайка), повернути вольності та припинити кривди від місцевої адміністрації. Врешті король пообіцяв поклопотатися про їхні справи на сеймі і видав охоронні листи. У вересні 1600 р. козаки вже були в Молдавії, а в жовтні відбулася генеральна битва польсько-козацького війська проти Михая Хороброго під Буковим (поблизу Бухаресту), в якій особливо відзначилося низове козацтво. Михай був розбитий, і Я. Замойський оголосив Валахію васальною від Польщі державою, а її правителем призначив Симеона Могилу, брата Єремії. Правда, в такі бурхливі часи Симеонові Могилі не довелося довго правити — вже 1602 р. його було вигнано, і на господарстві посаджено Раду VIII Шербана Басараба, котрого підтримувала Австрія. Довідавшись про це, козаки запропонували свої послуги Симеонові, котрий, однак, відмовився, і тоді вони пішли походом під Кілію.

Але невдовзі козаків закликав собі на допомогу новий претендент на молдавське господарство — Стефан Богдан. Натомість польський уряд підтримував синів померлого 1606 р. Єремії Могили. Цього разу козаки й уряд мали різні зовнішньополітичні інтереси. Але з цією авантюрою в козаків нічого не вдалося, і Молдавію взяв під контроль уже згадуваний Симеон Могила, невдовзі отруєний поляками. Після боротьби, котра тривала до середини другого десятиліття XVII ст., поляки на якийсь час зрезигнували з волоських справ. Увесь цей час у молдавських міжусобицях брали активну участь українські козаки, про що збереглися спорадичні відомості.

Вплив козацтва на Волоські князівства був настільки великий, що після того, як козаки 1619 р. пішли походом на Тя- гиню і почали виявляти зацікавлення волоськими справами, то молдавський і мунтенський господарі вирішили від них відкупитися. Коли про це довідався польський канцлер і коронний гетьман С. Жолкевський, то він у листі до молдавського господаря Гаспара Граціані заявив, що відкуп — це поганий метод, бо він лише заохочує козаків до подальшого втручання.

Далі спостерігається спад зацікавлення молдавськими справами з боку козаків. Щойно з початком визвольної війни під проводом Б. Хмельницького молдавський напрямок козацької політики знову став актуальним.