Зовнішня політика України: навчальний посібник

У підрозділі 4.1 під час розгляду відносин Б. Хмельницького з володарями інших держав, свідомо упускалися взаємини а Московським царством, оскільки вони в підсумку спричинилися до важливих змін, які суттєво вилинули як на становище України на міжнародній арспі, так і на розклад сил у Східній Європі. Йдеться, звичайно ж, про Переяславську раду 1654 р. та спілку гетьмана з московським царем. Однак, перш ніж норейти до розгляду цієї акції, варто розглянути події, що передували українсько-московській спілці.

Козацтво віддавна підтримувало відносини з Московією - вже у XVI ст. московський уряд використовував українських козаків для охорони своїх південних кордонів від татарських набігів і його політика була у цьому напрямку більш послідовною порівняно з політикою Речі Посполитої. Московія інколи виплачувала козакам чималі кошти. Польський уряд знав про цс, але не висував рішучих заперечень, і під час вироблення умов Ноляновського мирного договору 1634 р. між Московісю та Польщею, польська сторона навіть вимагала, щоб козакам надходила щорічна платня від царя, як це було раніше. До Москви неодноразово доводилося звертатися і щодо захисту православ*я на території Литовсько-польської держави, однак у таких випадках польський уряд гостро виявляв своє невдоволення, серйозно побоюючись "руської ірреденти". Були і випадки ворожих дій козаччини проти Московської держави в межах польсько-московських конфліктів. Однак загалом уявлення про північно-східного царя у козацькій свідомості було радше позитивним (за відсутності якогось серйозного негативного досвіду).

Тому від початку Визвольної війни гетьман та його оточення покладали великі сподівання на допомогу з боку Московії. Вже після перших перемог над коронним військом Б. Хмельницький відправив 8 (18) червня 1648 р. листа до царя Олексія Михайловича, в якому містилася часто цитована пізніше фраза: "Зичили бихмо собі самодержця господаря такого в своєй земли, яко Ваша Царская Велможност, православный хрести- янский цар". Це побажання було висловлено тому, що польський трон на той час був порожнім після смерті Владислава IV (20 травня 1648 р.). Йшлося про бажання бачити Олексія Михайловича польським королем, а не про прагноння перейти під владу московського царя, як цс іпколи тлумачать. Звичайно, цар для козаків мав значні переваги порівняно а іншими претендентами, оскільки був православним. Ллє схожі побажання гетьман висловлював згодом і до кальвініста Юрія II Ракоці. Встановлення відносин із Московісю було спричинене ще й необхідністю запевнити царя у своїх добрих намірах, оскільки царський уряд уже навесні почав мобілізувати війська на ук- раїнсько-московському прикордонні, побоюючись спілки козаків і татар. Річ у тім, що на початках цар був свідомо дезінформований Л. Киселем, який повідомляв московський уряд про бунт "простого холопа" Хмельницького. Натомість лист гетьмана подіяв і цар згорнув плани походу на Україну.

Уже в липні 1648 р. Б. Хмельницький надіслав нового листа до Олексія Михайловича також із закликом очолити польський трон, але цього разу гетьман закликав царя оголосити війну Речі Посполитій. Сподівання покладали на бажання царя взяти реванш за територіальні втрати під час московсько-польської війни 1632—1634 рр. Однак саме пам'ять про цю війну і змушувала Московію вважати Польщу сильною державою й уникати будь-яких конфліктів із нею. На згадані листи царський уряд не відповідав і офіційних переговорів із козакам не розпочинав, але московській прикордонній адміністрації було дозволено з козаками листуватися.

Нові спроби зближення гетьмана з Москвою почалися наприкінці 1648 р. (після повернення з-під Замостя), коли Б. Хмельницький вважав, що Україна стала з Божої ласки вільною від поляків. До активізації відносин із Москвою долучився патріарх Паїсій. Після відвідин Києва і численних зустрічей з гетьманом, патріарх 12 лютого 1649 р. вирушив до Московії в супроводі Силу я на Мужиловського (котрий власне і привіз патріарха до Києва з тогочасної молдавської столиці Ясс).

Спочатку бояри не хотіли допустити до переговорів С. Мужиловського, котрого сприйняли за простого провідника патріарха. Але полковник заявив, що має від гетьмана інформацію, котру може переказати лише особисто цареві, а не боярам. Урешті він домігся аудієнції у царя і вручив Олексію Михайловичу меморандум із викладенням причин та перебігу українсько-польської війни (існує версія, що аудієнція таки не відбулася і царю лише була передана записка). Козацький посланець перед поїздкою отримав інструкцію, котра передбачала кілька альтернативних пропозицій, що мали пропонуватися цареві залежно від розвитку подій. У разі союзу з Москвою необхідно було закликати царя до походу проти Польщі. Якби цар не захотів порушувати мир із Польщею, то пропонувалося заохотити царя зайняти своїми військами українські сіверські міста, котрі вже були визволені від поляків козаками — так планувалося забезпечити собі тили. Інший пропонований варіант — просити вислати донських козаків на допомогу українським. Це також давало царському уряду нагоду уникати повного розриву мирних відносин із Польщею і за традицією зіпхнути провину на самовільні кроки донців.1

Зрештою, козаки сподівалися бодай на декларативну заяву царя про готовність захищати православне населення України у разі порушення їхніх прав. Тоді, однак, цар не надав козакам ні військової, ні дипломатичної допомоги, але, відправляючи у квітні 1649 р. назад С. Мужиловського, відправив разом із ним до України посольство на чолі з Григорієм Унковським, яке мало вивчити ситуацію (перебувало в Чигирині упродовж березня тг травня 1649 р.). Г. Унковському довелося вислухати закиди Б. Хмельницького щодо ненадання Москвою військової допомоги, на котру так "сподівалися одновірці". Натомість Г. Унковський виправдовувався тим, що Москва дозволила козакам скуповувати у московитів хліб, сіль та інші товари.

Ще за перебування посольства С. Мужиловського у Москві царський уряд спробував узяти на себе посередницькі функції в українсько-польському конфлікті. До України було відправлено гінця Василя Михайловича, котрий, нарешті, привіз гетьману першого царського листа (до того, як згадувалося, цар ігнорував листи Б. Хмельницького). У листі наполягалося припинити конфлікт — "щоб кров християнська не розливалася". Звичайно, обидві сторони не збиралися припиняти війни, але важливим було те, що цар наважився на безпосередній дипломатичний контакт із гетьманом.

Посольство Г. Унковського започаткувало низку місій з Мос- ковії до України — згодом (до початку 1654 р.) було відправлено ще 12 посольств. Від гетьмана також прибували численні посольства. Перше велике посольство було відправлене у травні 1649 р. на чолі з полковником Федором Вешняком-Якубо- вичем, який привіз цареві гетьманський лист із проханням про військову допомогу. Цар відповів, що зв'язаний договором з Річчю Посполитою, але готовий прийняти козаків під свою владу, якщо вони власними зусиллями стануть незалежними від Польщі (аргументація не надто переконлива, якщо врахувати, що козакам була потрібна власне допомога військом, а не нова залежність).

Згодом, після Зборівського договору із Польщею, Б. Хмельницький іще активніше намагається заохотити Москву до надання козакам допомоги, вдаючись при цьому до "легкого шантажу" — з одного боку, гетьман обіцяв переконати кримського хана перейти під протекторат царя, а з іншого — повідомляв, що хан пропонував гетьману здійснити похід проти Москви, натякаючи, що якщо цар далі зволікатиме, то Б. Хмельницький може на таку пропозицію і погодитися.

Після таких погроз гетьмана в листопаді 1649 р. до Чигирина було спрямоване посольство на чолі з Григорієм Нероно- вим. Цар дякував Б. Хмельницькому за те, що він відмовив кримському хану в поході на Московію. Правда, вже на початку 1650 р. цар був стривожений чутками про те, що козаки з татарами таки вирушать у похід. Однак цар просто хибно потрактував мобілізацію козацьких загонів, які насправді мали піти татарам на допомогу в приборкуванні черкесів (зрештою, хвилювання були і в Стамбулі, де вважали, що об'єднане військо виступить проти Туреччини).

Були й інші причини для тертя в українсько-московських відносинах. Козаки, як це віддавна бувало, охоче надавали притулок різним авантюристам, і цього разу в Україні з'явився самозванець Тимофій Акундінов (Анкудінов) з Вологди, який видавав себе за Івана Васильовича Шуйського і претендував на царський престол. Цей "Лжеівашка" перед тим устиг побувати в Литві, Польщі, Молдавії, Туреччині (де прийняв мусульманство, щоб урятуватися від страти) та в Римі (з огляду на зацікавлення ним з боку Папи Інокентія X). Із Риму авантюрист із найближчим оточенням вирушив до Семигороддя, а вже звідти потрапив до України. Царський посол Василь Унков- ський вимагав від гетьмана видати самозванця, однак гетьман рішуче відмовився, посилаючись на козацькі звичаї. Фактично, Б. Хмельницький використав цей епізод як засіб тиску на царя. Тим часом, І. Виговський (котрий від початку займався цією справою) відправив Т. Акундінова в Семигороддя, передаючи через нього та супровідника-козака два листи до Юрія II Ракоці. Далі Т. Акундінов продовжив свої блукання в Стокгольмі, Талліні та Любеку, де врешті був виданий московитам герцогом гольштинським Фрідріхом III Ольденбургом (в обмін на митні пільги для своїх купців, які їздять до Персії через територію Московії) і страчений у грудні 1653 р.

Із від'їздом з України самозванця відносини з Москвою дещо покращились. Однак цар далі не хотів розривати мирних відносин із Польщею. Не допоміг цьому і звіт московського посланця у Варшаві Григорія Кунакова, котрий повідомляв, що Польща на той час уже була дуже ослаблена і неспроможна вистояти перед царськими полками, а якщо до них додати ще й козаків, то дійде до повної загибелі Речі Посполитої. Однак Московська держава, ймовірно, не відчувала ще себе в силі протистояти коронному війську або зволікала свідомо, чекаючи на ослаблення воюючих сторін. Для заспокоєння Б. Хмельницького у січні 1651 р. до Чигирина прибуло посольство думного дяка Ларіона Лопухіна, котрий мав обнадіяти гетьмана, що Москва ще не довго терпітиме порушення мирних умов з боку Речі Посполитої. Крім того, Л. Лопухін мав роздобути листи Яна Казимира, в яких він закликав татар і козаків напасти на Московію, як доказ нещирості польського уряду.

У лютому 1651 р. Земський собор ^*40 ухвалив рішення, за яким у разі подальшого порушення Польщею мирних умов цар має право прийняти козаків у підданство. Православна церква мала звільнити царя від присяги, якою був скріплений Полянов- ський мирний договір (батько царя Олексія — Михайло Федорович — цілував хрест в Архангельському соборі Кремля, а Владне лав IV — відповідно в катедральному соборі Варшави).

*40: {Земський собор — зібрання різних прошарків населення Московської держави (передусім духовенства та бояр) для вирішення найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики. Існував із середини XVI до кінця XVII ст.}

Після поразки у Берестецькій битві до Б. Хмельницького в Корсунь у липні 1661 р. прибув назарстський митрополит Гавриїл, якого супроводжував московський посол Григорій Богданов. Митрополит привіз повідомлення про те, що цар відмовився допомагати польському королю проти козаків і на майбутнє не має наміру провадити війну проти своїх одновірців.

На початку 50-х років XVII ст. від козаків до Москви також їздило кілька послів —і Михайло Суличич (січень 1651 р.), Семен Савич (вересень 1651 р. і спільно з Лук'яном Мозирсю на початку 1652 р.), Іван Іскра (березень 1652 р.), Самійло Богда- нович-Зарудний (грудень 1652 р.). Під час візиту Івана Іскри, до речі, велися переговори про те, що цар міг би прийняти під свою владу лише прикордонну смугу на Лівобережжі, а не всю територію Запорозького війська. Тоді у Москві всерйоз допускали можливість переселення козаків до Криму (у разі остаточної поразки від поляків), а тому І. Іскрі пропонували, щоб козаки поселилися по річках Дон та Медведиця (тобто на північ від Донського козацтва, приблизно між Середньоруською та Приволзькою височинами). Таке переміщення населення не суперечило мирним відносинам між Річчю Посполитою та Московією.

У квітні 1653 р. до Москви було відряджено полковників Кіндрата Бурляя і Силуяна Мужиловського. З ними вели переговори князь Семен Прозоровський, окольничий Богдан Хітрово, думні дяки Ларіон Лопухін та Алмаз Іванов, боярин Григорій Пушкін. Козацькі посли, просячи допомоги царя, для більшої переконливості наголошували на існуванні альтернатив — можливості турецького чи навіть кримського протекторату.

Загалом, московський уряд тривалий час зволікав із наданням Б. Хмельницькому військової допомоги, пропонуючи взамін роль посередника у врегулюванні українсько-польського конфлікту. Ця роль була особливо вигідною в умовах затягування війни, а обидві сторони все більше виснажувалися. І лише відносно успішна (як на 1652 — початок 1653 рр.) кампанія Б. Хмельницького в Молдавії і погрози прийняття турецької протекції змушували царський уряд діяти більш рішучо.

29 липня 1953 р. до Львова, де перебував король, прибули "великі посли" від царя — князь Б. Рєпін-Оболенський,

Б. Хітрово та А. Іванов. Вони мали порушити справу пропусків у царських титулах та питання переслідування православних піддапих Речі Посполитої. Вимагалося, щоб поляки скасували церковну унію та повернули козакам права і привілеї за умовами Зборівського договору. Завідомо було зрозуміло, що поляки не погодяться на такі умови, і це мало стати приводом для розриву мирних відносин із Польщею. Цар скликав у травні 1653 р. новий Земський собор, який відклав рішення про прийняття козаків під царську протекцію до прибуття посольства з Варшави. Тим часом, до Москви дійшли тривожні відомості про цілком реальну можливість переходу Б. Хмельницького під турецький протекторат.

У цей час гетьман усе більше переконувався, що потрібно заручитися підтримкою могутніших держав. Б. Хмельницькому не вдавалося переламати ситуацію на власну користь. Під час облоги Жванця 1653 р. коронне військо перебувало в жалюгідному становищі, але розвинути успіх козакам завадила чергова зрада хана. Як наслідок, було укладено польсько-та- тарський Кам'япецький договір (інакше — Жванецький мир), який не передбачав навіть козацької автономії у складі Речі Посполитої. У такій ситуації не було чого втрачати, і гетьман був налаштований на радикальні кроки.

Московія поквапилася не допустити входження України до сфери впливів Османської імперії і нарешті вдалася до рішучих заходів. У вересні 1653 р. російські посли стольник Родіон Стернєв та дяк Мартем'ян Бердихін вирушили до України, щоб повідомити козаків про те, що вже проводиться мобілізація військ для війни проти Польщі і для подальших дій потрібно, щоб повернулося посольство зі Львова. Водночас у Львові московські посли, покидаючи залу переговорів, демонстративно на підвищених тонах виявили своє обурення (їм не дали аудієнції в короля, як вони просили), і заявили, що цар надалі не терпітиме неповаги і не пришле більше послів. Так були розірвані дипломатичні відносини Московії й Польщі.

1 (11) жовтня 1653 р. відбулося нове засідання Земського собору, який вирішив розпочати війну проти Польщі (Поля- новський "вічний" мир проголошувався недійсним) і прийняти Б. Хмельницького зі Запорозьким військом "під государеву високу руку" (тут однією з причин проголошувалося недопущення переходу гетьмана "в підданство турському султану чи кримському хану"). Наступного дня було сформоване посольство до козаків на чолі з боярином Василем Бутурліним, якого супроводжували Іван Олфер'єв та Ларіон Лопухін, окрім того, з ними мало прибути чимало чиновників та духовних осіб. Посольство вирушило з великим поспіхом, не чекаючи на інструкцію, яїсу їм було передано вже в дорозі. Однак делегація мусила затриматися в прикордонному Путивлі до кінця 1653 р. Лише наприкінці грудня 1653 р. московське посольство наблизилося до Переяслава, де їх вітав полковник Павло Тетеря. Місто Переяслав було вибране всупереч бажанню Москви, котра хотіла, щоб перехід під протекцію царя відбувався в Києві. Це робило акт менш урочистим, що більше пасувало для укладення угоди про військовий союз, аніж для "об'єднання Русі".

8 (18) січня 1654 р. було скликано дві ради: зранку — старшинська, котра була закритою, а о другій годині — загальна військова рада. Обидві ради схвалили запланований акт. На другій раді були присутні близько 300 осіб. Гетьман виголосив промову про скрутне становище України після шести років війни і наголосив на потребі перейти під захист сильнішої держави, щоб отримати від неї військову допомогу. Як альтернативи називалися турецький султан, кримський хан і московський цар. Власне останнього — "царя східного, православного" — бажав бачити своїм зверхником народ. Після цього Іван Виговський зачитав царську грамоту всім присутнім.

Далі дійшло до непорозуміння в Успенському соборі, коли московське духовенство почало вимагати від Б. Хмельницького та старшини скласти присягу. Гетьман наголошував, що потрібно, аби послами була принесена присяга від імені царя (про невидачу старшини та гетьмана польському королю, про збереження козацьких прав, вольностей і маєтностей), на що В. Бутурлін категорично запротестував — у Московії цар не присягає підданим, лише навпаки. Така позиція насторожувала, особливо, якщо врахувати, що сам В. Бутурлін наголошував (для правової аргументації переходу козацтва з-під влади Польщі під опіку Москви), що польський король, не дотримавши присяги щодо забезпечення прав православних підданих, зробив їх вільними від підпорядкування собі. Видавалося, що у новій ситуації розірвати в майбутньому союз з Москвою буде вже неможливо з правового погляду. Напруга зросла настільки, що гетьман вийшов із собору на нараду, полковники намагалися вмовити послів, але ті залишалися непохитними. Аби не зірвати самого акту, гетьман зі старшиною таки склали присягу.

12 (22) січня 1654 р. генеральний писар Іван Виговський у товаристві судді та двох полковників з'явився до московських послів із вимогою, щоб вони письмово підтвердили збереження при козаках давніх вольностей і маєтностей. Інакше не погоджувалися відпускати послів для прийняття присяг від решти населення по містах. Але В. Бутурлін відмовився підписувати відповідні документи і заявив, що козаки можуть вислати самі послів до царя, щоб ті "били чолом" у справі своїх вольностей.

Далі посольство здійснило подорож по полках з метою приведення до присяги решти населення. Усього присягнуло понад 127 тис. осіб, з яких понад половина були козаками. Уникало присяги духовенство, мотивуючи це відсутністю дозволу від патріарха, а також частина полків. Певний час зволікала і Запорозька Січ. На опір московити натрапляли і в містах — навіть у самому Переяславі, а також у Чорнобилі та Києві. За свідченнями очевидців, у Києві люди йшли під примусом і вдавалися до різних хитрощів — наприклад, під час принесення присяги називалися не своїм іменем. Ймовірно, на киян вплинула негативна позиція київського митрополита та місцевого духовенства.

Самі по собі декларативні ухвали Переяславської ради не мали жодних правових наслідків. Не було тоді підписано і жодної угоди, тому гетьман мусив відправити до Москви посольство у цій справі (сам, усупереч бажанню царя, їхати не хотів, мотивуючи це небезпекою війни). Козацьке бачення союзу з Мос- ковією було оформлене на кількох старшинських радах. 17 (27) лютого з Чигирина до Москви вирушило козацьке посольство на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею, котрі везли проект договору, розроблений Б. Хмельницьким і його оточенням. Переговори з московською стороною розпочалися наступного дня після приїзду — 23 (13) березня, і тривали майже два тижні. Початковий варіант, який складався з 23 статей, було зменшено до 11 (частина статей була відкинута, частина — об'єднана), котрі затвердила московська сторона, та й то з псвпими поправками. Крім того, цар видав низку "жалуваних грамот" — для Б. Хмельницького, Війська Запорозького і шляхти.

"Березневі статті" (у широкому значенні — перероблені "Статті Богдана Хмельницького" разом із "жалуваними грамотами") зберігали за козацькою державою вироблені під час війни форму правління, устрій, адміністративно-територіальний поділ, судочинство тощо. За духовенством, козаками, шляхтою та міщанами зберігалися їхні давні права. Однак у Києві мав перебувати московський воєвода з кількатисячним підрозділом. Козацька армія обмежувалася реєстром у 60 тис. і для козаків та старшини встановлювалися розміри платні. Щодо зовнішньополітичних питань, то Московія зобов'язувалася почати проти Речі Посполитої війну та надати козакам допомогу проти татар. Козаки визнавали протекцію царя і були змушені сплачувати податки до московської казни (причому гетьман пропонував, щоб Москві передавали уже готову зібрану суму, але затверджено було, що податки збирали царські представники). Козацька Україна втратила право на зносини з Річчю Посполитою та Османською Імперією. Щодо решти держав, то необхідно було повідомляти Москву про перебіг відносин із третіми країнами.

Нові відносини між козацтвом і Москвою окреслювалися образним, але туманпим висловом "прийняття під високу царську руку". Приблизно це відповідало терміну "протекція", але кожна сторона по-своєму уявляла суть угоди: гетьман — як перетворення козацької України на васальну державу зі широкими повноваженнями, па зразок васалів турецького султана, Москва ж завжди розуміла протекцію як інкорпорацію. Такі суперечності і неоднозначності у сприйнятті українсько- московської угоди спостерігалися не лише в сучасників, а й у дослідників, що її вивчають. Угоду 1654 р. трактують і як неповну інкорпорацію, і як персональну унію двох держав, і як військово-політичний союз, і навіть як конфедерацію (останній термін навряд чи доречний з огляду на виразну нерівноправність відносин обох суб'єктів).

Невдовзі після підписання Березневих статей — у квітні 1654 р. — Москва взялася виконувати зобов'язання щодо надання військової допомоги козакам проти Польщі. Головний удар був спрямований на Смоленськ, а південний театр бойових дій московська сторона сприймала як другорядний. На допомогу царській армії Б. Хмельницький відправив 18 тис. козаків па чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком. Улітку І. Золотаренко здобув потужпу фортецю Гомель. Далі були зайняті південні і західні білоруські повіти Великого князівства Литовського. Там козаки перезимували. На білоруських землях спостерігалося покозачення місцевого населення. Наказний гетьман усіляко доводив царю, що доцільніше зосередити свої дії на півдні Білорусі, і не поспішав іти йому на допомогу під Смоленськ. Козацтво мало власні плани на білоруські (передусім, південні) землі. На думку козацького уряду, населення цих територій як таке, що підлягало київському митрополиту, не завадило б підпорядкувати собі і в політичному плані.

Однак у червні 1655 р. І. Золотаренко таки був змушений, на бажання царя, вирушити в напрямку Вільно, яке спільними українсько-московськими зусиллями було здобуте в липні того ж року. Тим часом між Московією й Україною назрівала суперечка за білоруські землі. У вересні 1655 р. у царя з'явився новий титул — "великий князь Литовський і Білої Русі", що недвозначно вказувало па царські претензії щодо білоруських земель. Уникаючи конфронтації з московським урядом та використовуючи для цього заспокійливу угодливу риторику, І. Золотаренко, проте, продовжував пильнувати українські інтереси в Білорусі.

Після загибелі у жовтні 1655 р. Івана Золотаренка, білоруським полковником було призначено колишнього козацького посла-резидента в Криму Івана Нечая, брата знаменитого брац- лавського полковника й учасника першого молдавського походу Данила Нечая (+1651). Його діяльність викликала роздратування Москви, зокрема через те, що І. Нечай щодо підвладних йому білоруських територій використовував термін "панування", що па російську було перекладено як "государ- ствование" і, звичайно ж, викликало обурення царя-"государя". У квітні 1656 р. в Чигирині розпочалися переговори з московським послом А. Лопухіним, який протестував проти приєднання Могилева до Війська Запорозького і вимагав покарання для І. Нечая за шкоди, які той буцімто завдавав місцевому населенню. Б. Хмельницький погодився створити змішану комісію для розслідування проблеми, але відмовився вивести козацькі війська з Південної Білорусі. Розслідування довело повну безпідставність звинувачень проти І. Нечая. Були спростовані і закиди московитів про те, що І. Нечай нібито сповідує католицизм. Натомість випливли скарги на царських людей, які чинили грабунки, зґвалтування та катування місцевих мешканців. Формуванню антимосковських і проукраїнських настроїв у Південній Білорусі сприяло також своєрідне "полювання за людьми", до якого вдавалися московити — полонених білорусів фактично перетворювали на невільників — їх разом із сім'ями передавали російським поміщикам.

Таким чином, основні бойові дії зосередилися на білоруському фронті, тоді як на українських землях відбувалися здебільшого оборонні бої. Тому саме Україна опинилася в загрозливому становищі і потребувала військової допомоги. Річ утім, що у червні 1654р. поляки досягли вдалого вирішення основної проблеми своєї зовнішньої політики — було укладено "вічний мир" із Кримом. Крім того, в липні 1654 р. помер Іс- лам-Гірей III і його наступник хан Мсхмед-Гірей IV, попри особисту схильність до філософії, виявився досить войовничим і продовжив підтримувати Польщу проти Московії та козаків. Новий хан висунув Б. Хмельницькому категоричну вимогу розірвати союз із Москвою. Гетьман на таку пропозицію не погодився, і ханський посланець Тохтамиш-ага відбув до Криму з нічим. Разом із представником гетьмана в Криму М. Бо- гаченком був надіслапий до України наступний татарський посланець із ханським листом, в якому вимагалося знову зректися від Москви і повернутися під владу Польщі. У випадку відмови хан погрожував війною, в якій планував заручитися допомогою Молдавії, Валахії та Семигороддя.

Восени до України вирушили з двох сторін польська і татарська армії, котрі, незважаючи на героїчний опір укріплених міст, ущент винищили і обезлюднили Поділля. Нарешті, коли в січні 1655 р. на допомогу козакам прийшла армія московського воєводи Василя Шеремєтьєва і 19—21 січня відбулася важка Охматівська (Дрижипільська) битва, наступ коронної армії був зупинений (холод та українсько-московські війська винищили польську піхоту). Натомість татари, які розчарувалися безперспективною облогою табору козаків та московитів, покинули поляків і взялися грабувати українські землі.

Після цих подій активізувалися українсько-шведські відносини. Ще в червні 1654 р. В. Хмельницький погодився на переговори зі шведами проти поляків (гетьман тоді підтримував зв'язки зі Стокгольмом через ігумена Данила Грека ^*41 ). Швеція, очолювана войовничим Карлом X Густавом, у той час виношувала плани війни проти Польщі та Московії. Після тривалих вагань, проти кого розпочати війну першою, вирішено було атакувати Польщу (як слабшу країну), щоб загородити сильнішій Московії шлях до Балтії, особливо доступ до стратегічно важливої фортеці Динебурга ^*42 .

*41: { Данило Грек (Данило Афінянин, Данило з Оливної гори, Даніель Олівсберг, Даніель Калаугер) — дипломат на службі Б. Хмельницького та І. Виговського, а також Швеції.}

*42: { Динебург (Динабург, Даугавпіліс, Двінськ) — давне місто, засноване Лівонським орденом, а від середини XVI ст. — підпорядковане Речі Посполитій. Нині знаходиться на Південному Сході Латвії.}

Під час Дрижипільської битви Б. Хмельницький узяв у полон шведських капітана і поруччика, що воювали на боці поляків у складі пруських піхотинців. Цих полонених гетьман відпустив під присягою, що вони доставлять шведському королю гетьманського листа і перекажуть усне доручення. Карл X Густав, який уже певний час готувався до можливої війни з Польщею і, отримавши звістку від Б. Хмельницького, відправив до нього у відповідь посольство Вільгельма Карлуса з листом та чималими дарунками. Гетьман, тепло прийнявши посла, подав йому відомості про становище поля ків. Далі, через згаданого ігумена Данила, Карл X Густав запевнив Б. Хмельницького у тому, що Швеція не укладатиме союзу з Польщею, а навпаки, розпочне війну. Ця обіцянка була виконана 19 липня 1655 р., і дії шведів на початках були досить успішними — познанський воєвода капітулював перед наступом, польська армія почала здаватися, король Ян Казимир відступив у Сілезію, а литовські "правителі" Радзивіли визнали шведський протекторат.

Користаючись зі шведського наступу на Польщу, з Півночі та зі Сходу вирушило українсько-московське військо, яке об'єдналося у липні під Білою Церквою. Цього разу воно пішло на Львів не через Волинь, а через Поділля. Козаки та московські рейтари розбили поляків під Бучачем, але Кам'янця здобути не вдалося. Взятий наприкінці вересня в облогу Львів відбувся викупом. Натомість за Львовом — під Городком — відбулася основна битва, в якій польське військо па чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким було розбите. Козацтво у той час керувалося принципом: "Доки козацька шабля зайшла, доти також козацька влада має бути". Однак гетьман не був упевнений у тому, що Галичипа перейде під його, а не царську владу, і це було однією з причин, що 10 листопада була припинена облога Львова. Тим часом козацько-московське військо полковника Данила Виговського та стольника Петра Потьом- кіна взяло у жовтні 1655 р. Люблін, який здався без бою, сплатив відкуп і присягнув на вірність царю.

Відступаючи з-під Львова, козаки відбули у листопаді 1655 р. битву з татарами під Озерною (неподалік від Тернополя). Невідомо, яким був перебіг бою і хто мав кращі шанси, однак дійшло до переговорів, за результатами яких було укладено перемир'я. Ймовірно, сторони домовилися про військовий союз із акцептом па обов'язок козаків допомагати татарам і полякам. Договір був вимушеним (до того ж, у татарський полон потрапив син В. Бутурліна) і Б. Хмельницький не мав наміру його виконувати та допомагати полякам воювати проти Швеції. Відступ з-під Львова і союз із ханом спричинили царський гнів на козаків і В. Бутурліна, котрого цар навіть хотів стратити. В. Бутурлін звинувачував у примиренні з ханом Б. Хмельницького, а сам виправдовувався, що не брав участі в укладенні договору (врешті переляканий Бутурлін учинив самогубство). Стосунки гетьмана з Московією дещо погіршилися.

Б. Хмельницький у цій скрутній ситуації далі провадить свою гнучку та суперечливу дипломатію — пише листа турецькому султанові про вічну дружбу з ханом і дає гарантії щодо утримання від козацьких походів на турецькі землі та паралельно намагається підтримувати добрі стосунки зі шведами. На допомогу козаків розраховували одночасно поляки (відповідно до Озернянської угоди) і шведи, підбурювані перебіжчиком І. Радзієвським, який сподівався отримати для себе політичні дивіденди. Однак шведи пропонували не надто вигідні умови — за козаками залишалися лише "традиційні" воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. На початку 1656 р. дійшло до суперечки Карла X Густава з Б. Хмельницьким на ґрунті шведських претензій на західноукраїнські землі, що суперечило попереднім домовленостям із гетьманом. Після зухвалих погроз КарлХ Густав вирішив змінити тон у відносинах із козаками на м'якший, однак Б. Хмельницький перестав довіряти йому.

З огляду на неоднозначність поведінки шведів, Б. Хмельницький намагався заручитися підтримкою ще одного союзника — Ссмигороддя. Наприкінці 1655 р. — на початку 1656 р. при гетьмані досить довго перебував Стефан Луц (Люц), посол від Юрія II Ракоці. Цей дипломат присягнув від імені свого правителя, що той не буде допомагати ворогам козаків і укладати із ними договорів. Б. Хмельницький відправив у лютому 1656 р. С. Луца до Ракоці без супроводу козацького посла, оскільки вичікував на покращення відносин зі Швецією. Загалом розвиток тісніших відносин із Ссмигороддям відбувався важко.

Тим часом Швеція на початку 1656 р. почала втрачати військові позиції, до Польщі повернувся Ян Казимир, і до того ж помер Япуш Радзивіл — головний литовський союзник шведів. Польща, оговтавшись після хвилі поразок, розгорнула активну дипломатію на два фронти — шукаючи зближення і з козаками, і з Московією, але паралельно налаштовуючи їх одне супроти одного. Поляки вжили низку заходів щодо дискредитації Б. Хмельницького, котрому довелося виправдовуватися перед Москвою і переконувати у непорушності українсько- московського союзу. Польща марно сподівалася від козаків виконання Озернянської угоди. Зрештою, гетьман сам подав таку надію — на хвилі обурення поведінкою шведів він пообіцяв надати полякам допомогу для оборони Львова, але, коли гнів минув, то далі зволікав із відправленням підмоги. Однак бодай декларативно стосунки між поляками та козаками у цей момент видавалися відпосно приязними. Поза тим, Б. Хмельницький чекав па укладення з Польщею повноцінного договору. В критичних умовах Польща була готова багато чим поступитися — навіть католицький примас у лютому 1656 р. переконував Яна Ка- зимира надати Б. Хмельницькому місце в Сепаті та титул запорозького воєводи. Момент для порозуміння козацтва з Польщею видавався досить сприятливим, одпак на заваді стояв взаємний брак довіри і супсрочливі кінцові цілі обох сторін.

Поза тим, це був час, коли Б. Хмельницький затягував переговори з усіма сусідніми державами з огляду на невизначеність ситуації на міжнародній арені. Наприкінці 1655 р. і на початку 1656 р. відносини зі союзниками охололи, а з ворогами потеплішали і різниця поміж ворогами та союзниками козаків значною мірою стиралася. Зокрема, такий стан речей означав, що сусідні країни вважали козацтво вирішальним фактором у розв'язанні своїх зовнішньополітичних планів.

Однак уже від квітня 1656 р. Б. Хмельницький вирішує опертися на союз із Швецією та Семигороддям проти Польщі, не розраховуючи при цьому серйозно на підтримку Московії та татар. У цій ситуації поляки намагаються розсварити хана з гетьманом і водночас примиритися з Московією. Цього разу справи Польщі з Кримом не давалися легко, оскільки на по- чатках хан твердо тримався Озернянської мирної угоди. Натомість у квітні до Москви прибув польський посол і домовився про переговори між Польщею та Москвою, які планувалося провести у Вільно. Цьому порозумінню всіляко сприяв австрійський імператор Фердинанд III. Улітку Б. Хмельницький заявив цареві, що він не проти переговорів, але наголошував, що Москві не варто особливо довіряти полякам. Гетьман, звичайно, був невдоволений польсько-московським зближенням, проте не робив із цього трагедії, сподіваючись, що на переговорах буде представлена і козацька сторона.

Наближення угоди Московії з Польщею дало царському уряду змогу розв'язати у травні 1656 р. війну проти Швеції, котра тепер ставала головною загрозою для Москви у Східній Європі. Це змусило Карла Густава активізувати український напрямок зовнішньої політики і спробувати розірвати україн- сько-московський союз. Паралельно Б. Хмельницький починає переговори з литовським князем Богуславом Радзивіллом, який ще залишався союзником шведів, і продовжує відносини з Юрієм Ракоці, котрому адресувалася "Заява Війська Запорозького" з гарантіями ненападу на Семигороддя й обіцянкою не підтримувати нічим ворогів цього князівства.

Наприкінці літа розпочалися польсько-московські переговори у Вільно. Як уже згадувалося, гетьман сподівався на участь у них козацьких представників і відрядив до Литви посольство на чолі з сотником Романом (Германом) Гапоненком. Йому були дані інструкції домагатися пошанування прав православної релігії та обіцянки від поляків не виступати проти козаків. Але московські дипломати не допустили козацьких послів на переговори. Цьому може бути кілька причин — по- перше, неприхильність до спроб гетьмана провадити власну зовнішньополітичну лінію, а по-друге, зверхність, з огляду на невисокий статус козацького посольства, котре очолював лише сотник (згодом від московитів були нарікання, що на переговори гетьман направив простих козаків). Ігнорування українців викликало велике обурення гетьмана, а брак достовірної інформації про перебіг переговорів посилив у козаків страх щодо зради царем інтересів України і передання козаків під владу Польщі. Цим скористалися поляки, які підсилювали схожі чутки серед козацтва, а Москва не поспішала з поясненнями (їх гетьман отримав щойно в грудні 1656 р. від АвраамаЛо- пухіна). У такому становищі Б. Хмельницький ще більше активізує відносини з іншими країнами — саме у той час із проханням про допомогу звернувся до козаків Юрій Ракоці.

Побоювання Б. Хмельницького були небезпідставні. Відсутність козацьких послів на віденських переговорах далася взнаки — за Віленським перемир'ям (24 жовтня 1656 р.), козацьку територію було "обкраяно" лише до Київського воєводства. Цим Москва порушила Переяславські домовленості 1654 р., до того ж Україна опинялася під певним подвійним протекторатом. Загалом це було невигідно і Москві, адже це була і "її" територія. Однак такі поступки полякам мали компенсуватися обранням московського царя на польський трон після смерті ЯнаКазимира (правда, цей пункт не дуже влаштовував австрійського імператора, котрий був посередником у переговорах). Окрім того, за умовами перемир'я, Московія та Польща мали виступити проти Швеції та Бранденбургії.

Розчарований політикою Москви, Б. Хмельницький все більшої уваги приділяє відносинам із Семигороддям. Ще у серпні було відправлено до Юрія Ракоці козацьких послів — генерального осавула Івана Ковалевського та писаря Івана Грушу.

Вони повинні були закликати семигородського князя розірвати відносини із Польщею. Майже одночасно з прибуттям послів від гетьмана до Ракоці прибули посли від шведського короля, які привезли також пропозицію розпочати війну проти Речі Посполитої. Так, нарешті, вимальовувався антипольський союз. 7 (17) вересня 1656 р. Юрій II Ракоці підписав союзний договір із Військом Запорозьким. Відтак, для того щоб набула чинності двостороння угода, до Чигирина був відправлений з подарунками семигородський посол Ласлав (Владислав) Уйла- кі. Натомість українська сторона зволікала зі затвердженням договору, оскільки ні козацькі, ні семигородські посли не мали при собі автентичних "кондицій", які присягнув і підписав Юрій II Ракоці. Козаки, котрі зазнали гіркого досвіду з московитами, заявили: "Князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив. Ми не хочемо ярма на шию". Аж урешті після довгих нарад і переговорів зійшлися на тому, що козаки видадуть такий самий диплом, який видав Юрій Ракоці. Семигородські посли були зацікавлені у тому, щоб взаємна угода була укладена, оскільки вони мали інформацію, що за кілька днів перед тим приїжджав татарський посол Хельмер-бег з вимогою надати татарам кілька тисяч козаків для походу на Семигороддя (а погоджуючись на союз із Ракоці, гетьман фактично розривав відносини з Кримом). Отож, у такій ситуації посли не могли допустити погіршення відносин з Україною. Тому 18 жовтня 1656 р. Б. Хмельницький зі старшиною присягнули на Біблії та хресті, що видадуть аналогічний диплом семигородцям.

Тим часом у вересні активізувалися й українсько-шведські відносини. До козаків було відправлене повноцінне посольство Я. Тернешельда та Готгарда Велінга. Вони мали заохотити козаків створити вільну державу, але під шведським протекторатом. Посли мали переконати козаків допомагати військом Швеції і не підтримувати дружніх відносин з її ворогами. Також цим дипломатам було доручено розвідати, що думає Б. Хмельницький про польські та московські справи та максимально налаштувати гетьмана проти московитів. За задумом шведів, територія Війська Запорозького мала обмежуватися традиційно трьома козацькими воєводствами — Київським, Чернігівським та Брацлавським. При цьому послам доручали всіляко уникати питання очищення навіть цих воєводств від коронної шляхти (щоб не дратувати надміру поляків). В обмін за прихильність Швеції козаки зобов'язувалися надати 30 тис. війська, і це військо не повинно було одержувати платні, а утримувати себе з війни. Зате татарам шведи були готові заплатити 100 тис. райхсталлерів, і то козацьким коштом — "під королівський вексель". Фактично, шведи мало що пропонували, крім абстрактної прихильності. Перебування шведського посла, ймовірно, закінчилося для нього трагічно — за повідомленнями семигородського дипломата Франца Шебеші, після тосту за здоров'я гетьмана Г. Велінг розжував і з'їв кришталевий кубок, після чого згодом помер (інцидент був пов'язаний із відмовою пити горілку під час тосту).

Нові плани шведської сторони щодо козаччини показали, що вони не зробили належних висновків із дипломатичних невдач попереднього року. Цього разу шведи планували віддати Москві Чернігівське воєводство. Козацьку державу, у разі, якщо гетьман захоче мати титул великого князя, обмежити до території Київського та частини Брацлавського воєводств (лише на лівому березі Південного Бугу). Розроблялися також варіанти спадковості або виборності гетьмана. Якщо б гетьман став ленником шведського короля, то він повинен був би сплачувати ЗО тис. злотих і віддавати половину всіх прибутків до Швеції на випадок коронації шведського короля чи одруження його дітей. Крім того, шведський король, який був лютеранином, планував видавати дозвіл на поставлення київського митрополита. Також привілеї, котрі б видавав гетьман-князь, мали набувати чинності лише після затвердження королем. Нічого привабливого у таких перспективах не було і, ймовірно, гетьмана не повідомили про такі плани шведів.

Відтак, 26 листопада (6 грудня) 1656 р. відбулася подія, що подавала сподівання на зміну розкладу сил у східній Європі — в семигородському місті Раднот ^*43 був укладений шведсько-се- мигородський договір. Фактично, це була своєрідна відповідь на Віленське перемир'я, укладене місяцем раніше. Відповідно до угоди, створювалася антипольська коаліція. На початку січня 1657 р. в ІІІамос-Уйварі відбувся з'їзд шведських, семи- городських і українських послів (Самійло Богданович-Зарудний та Іван Ковалевський), які домовилися про поділ Польщі. Вирішено було, що Юрій II Ракоці повинен стати польським королем і під його владу мали перейти Малопольща, частина Мазовії, Волинь, Підляшшя і Берестейщина. Карл X Густав мав отримати Королівську Прусію, Куявію, Північну Мазовію, Віденське і Троцькс воєводства, Жмудь, Лівонію (Інфлянти) і Курляндію. За Україпою закріплювалася територія від Батога на Заході і від Новгорода-Сіверського на Півночі. Також отримували свої частини Богуслав Радзивіл — Новогрудське воєводство з прилеглими територіями та Фридрих Вільгельм — Великопольщу. У такі домовленості була закладена низка суперечностей — уРадноті Ракоці виступав проти більших територіальних поступок козакам, що, зрештою, зрозуміло, бо він мав отримати польську корону, від якої саме й хотіли унезалежнитися козаки. Крім того, Б. Радзивіл планував створити власне спадкове князівство та розраховував, що до нього будуть приєднані Підляшшя і Берестейщина (при цьому представник князя відкликався до Кейданського договору 1655 р.). І коли швед- сько-семигородсько-українське військо здобуло в травні 1657 р. Берестя, Радзивіл виступив проти цього з протестом.

*43: {Раднот — угорська назва (Семигородське князівство було переважно угорським за своїм етнічним складом) сучасного румунського міста Єр пут у повіті Муреш (Центральна Румунія).}

Приєднуючись до аптипольської коаліції, гетьман уникав пояснень щодо відправки козацького корпусу до Юрія II Ракоці (своїми діями козаки як піддані царя порушували Віденський мир, і це не могло сподобатися цареві). Насторожила нова коаліція і Австрію — імператорський посол архієпископ Петро Парчевич (хорват за походженням, який стверджував, що знає "козацьку" мову) докладав чималих зусиль, аби помирити Б. Хмельницького з Польщею, обіцяв, що всі козацькі права будуть збережені та навіть розширені, а якби Річ Посполита не дотрималася угоди, то Австрія всіма зусиллями допоможе козакам виступити проти Польщі. Гетьман пообіцяв, що якби довелося миритися з Польщею, то посередником він обов'язково візьме Австрію, але передусім дбатиме про інтереси своєї держави.

Польща, натомість, вирішила продовжувати звичну політику щодо України — всіляко налаштовувати козаків проти Москви і навпаки. Зрештою, Б. Хмельницький віддячував їм тим самим і очорнював поляків у очах московитів. Попри це, Польща продовжує надсилати посольства до Б. Хмельницького (наприклад, Станіслава Казимира Беньовського у квітні та червні 1657 р.) з досить вигідними пропозиціями — поляки вже майже погоджувалися визнати Україну окремим князівством. Гетьман при цьому поводився двояко — підтримував відносини, але на зближення не йшов.

Це й не дивно, оскільки на початку 1657 р. проти поляків розпочалися бойові дії козацьких та семигородських військ, які в лютому об'єдналися під Перемишлем і пішли широким фронтом територією Південної Польщі. Українські загони в об'єднаному війську очолювали Антон Жданович, а потім Іван Богун. Досить швидко (долаючи боєм за 2 місяці 400 км шляху) — у березні 1657 р. козаки та семигородці ввійшли до Кракова. Потім це військо рушило на об'єднання зі шведами.

Водночас, у коаліції було забагато суперечностей для того, щоб вона діяла ефективно — сторони були розчаровані одна одною. Так, шведи були здивовані недисциплінованістю козаків та семигородців, останні — малочисельністю шведів. Між самими козаками і семигородцями були чималі тертя, що інколи переростали в криваві конфлікти, а Ракоці з погордою ставився до Ждановича. Дещо кращими були відносини козаків та шведів. Коли шведський король, довідавшись про наступ Данії на свої володіння, почав, усупереч попереднім домовленостям, таємно виводити свої війська з-під Бресту і при цьому вербував до свого війська багато козаків (більш охочих до шведського товариства, ніж до семигородського), то це викликало обурення Юрія II Ракоці. Карл X Густав пояснив, що козаки не зв'язані з Ракоці жодною присягою. Коли А. Жданович повідомив Б. Хмельницького про кривди з боку чисель- нішого семигородського війська, гетьман заявив, що якщо так триватиме далі, то він скерує до них ще 50 тис. козацького війська і семигородці будуть знищені. За таких відносин між союзниками годі було сподіватися успіху коаліції.

Антипольські домовленості Б. Хмельницького зі шведами та семигородцями фактично розсварили його з татарами, котрі погрожували у такій ситуації знищити Україну. Про мобілізацію татарських військ попереджав козаків молдавський господар. Гетьман намагався вплинути на Крим через Туреччину, куди відправив навесні 1657 р. свого посла Лавріна Капусту, однак його місія не увінчалася успіхом. Султан, підбурюваний австрійцями та поляками, був вороже налаштований щодо козаків. Оборону України від татар було доручено Юрію Хмельницькому, котрий на той час уже був проголошений наступником хворого гетьмана. Влітку татари розпочали похід на Україну. В такому скрутному становищі гетьман знову спробував у липні 1657 р. вдатися по військову допомогу до царя, але відносини з Москвою були вже зіпсовані і В. Хмельницький у розпачі звертається через Станіслава Беньовського до Польщі (червень — липень 1657 р.).

Водночас у червні 1657 р. до Чигирина прибув новий шведський посол Густав Лілієнкрона, котрий мав виправити помилки попередніх дипломатів. Однак Швеція уже все менше цікавила Б. Хмельницького з огляду на її невдалі військові дії та зухвалі пропозиції. Г. Лілієнкрона був прохолодно прийнятий гетьманом, який кілька днів його взагалі ігнорував, а врешті почув закид — якщо посол прибув із дорученням на зразок того, що мав Г. Велінг, то немає про що вести мову. Хоча Г. Лілієкрона переконував, що прибув для зміцнення дружби, основною метою його місії було віддалити гетьмана від Москви. Сподівання ці базувалися, зокрема, на запевненнях Данила Грека у тому, що українсько-московський союз буде розірвано. Перевищення цим посередником своїх повноважень обурило гетьмана, а Виговський заявив, що у зв'язку зі загрозою з півдня згода з царем козакам украй потрібна.

Узагалі червень 1657 р. був "гарячим" місяцем для козацької зовнішньої політики — могутні сусіди скеровували посольства до Чигирина, кожне з яких намагалося досягти своїх, часто протилежних іншим, цілей; шляхта Турово-Пінського повіту звернулася з проханням приєднати ці землі до козацької держави; з півдня загрожувала татарська навала тощо. Окрім посольств С. Беньовського від поляків, Г. Лілієнкрони та Ю. Немирича від шведів, на початку червня до гетьмана прибув посол від царя — окольничий Федір Бутурлін. Він мав з'ясувати зовнішньополітичну орієнтацію Б. Хмельницького, котра все більше насторожувала та дратувала Москву. Гетьман зволікав із аудієнцією, посилаючись на хворобу, і спочатку Ф. Бутурліна прийняв І. Виговський, лише згодом — сам Б. Хмельницький. Посол висунув козацькому уряду низку звинувачень, передусім щодо спілки з Семигороддям, яка суперечила Віденському перемир'ю, та щодо претензії козацтва на білоруські землі. Крім того, порушувалися питання присутності воєвод у значних містах України, проблема збирання податків, які мали йти царю тощо. Переговори супроводжувалися низкою непорозумінь і проходили в напруженій атмосфері, часто на підвищених тонах з боку гетьмана. Загалом на той час відносини з Москвою максимально охололи, і єдиним, що стримувало Б. Хмельницького від повного розриву цих стосунків, була татарська загроза. Вона також змусила гетьмана наказати Антону Ждановичу відступати до України.

Завершальна фаза війни українсько-семигородьких військ проти коронної армії видавалася як поспішним відступом з оборонними боями — досить швидко Юрій II Ракоці прийняв рішення про необхідність замирення з поляками, і лише старався зробити це на більш вигідних умовах. У спільників були можливості відступити на козацьку територію і відновити сили, але семигородський князь не виявив достатньої рішучості (його військо було деморалізоване, ширилося дезертирство) і після битви під Чорним Островом на Поділлі розпочав перемовини про капітуляцію. У такій ситуації А. Жданович вирішив покинути семигородців і відступити за Південний Буг, щоб не стати жертвою сепаратних переговорів князя з поляками. Такий крок був наслідком готовності Ракоці до капітуляції, а не її причиною. Семигородці 12 (22) липня 1657 р. уклали принизливий договір з поляками, котрий передбачав вибачення Ракоці перед польським королем і турецьким султаном, розірвання стосунків з ворогами Польщі, сплачення великої контрибуції та втрату артилерії.

Поразка семигородсько-української коаліції, а також бунт у козацькому війську дуже засмутили Б. Хмельницького, котрий навіть наказав стратити Антона Ждановича (чого, однак, не відбулося). Усе це завдало шкоди здоров'ю гетьмана — його, радше, вразив інсульт, і після кількох днів, 27 липня (6 серпня) 1657 р. гетьман помер. Відхід видатного політика, котрий власним авторитетом тривалий час стримував внутрішні суперечності та зовнішній тиск сусідів, відбувся явно не на часі, що вплинуло на подальшу долю України.