Тема 4 УЧАСТЬ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ПОДІЯХ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ: ЛЕКЦІЯ 2
• Переяславська угода та Березневі статті 1654 року, їхні міжнародні аспекти
• Пошуки Богданом Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради
Переяславська угода та Березневі статті 1654 року, їхні міжнародні аспекти.
Після погодження основних спірних питань відбулася сама церемонія урочистого складання присяги. Промову гетьмана про необхідність союзу з Москвою присутні зустріли схвальними вигу¬ками. Бутурлін передав гетьманові царську грамоту, а також корогву, булаву, кафтан і шапку. Після гетьмана присягу склали генеральна старшина, майже всі пол¬ковники, близько ста сотників, кілька десятків пред¬ставників різних козацьких полків. Всього присягнуло до двохсот чоловік. Окремо присягали старшина й пред-ставники Переяславського полку. Переяславські міщани спочатку відмовилися присягати, але їх силою погнали до церкви і змусили скласти присягу. Хворого пере¬яславського війта понесли до церкви прямо на ліжку. Чи то від хвороби, чи від хвилювання на другий день війт помер.
Хто з старшини не встиг присягнути 18 січня, зробив це пізніше. 21 січня окремо складала присягу українська шляхта. Бутурлін наполягав, щоб усі 177 міст і містечок, які перебували під владою гетьмана, також присягали цареві. 24 січня царський посланець виїхав до Києва де також відбулася церемонія присяги. Довго не хотіли присягати київський митрополит і духовенство, але врешті-решт зробили це. Після приведення до присяги Ніжина й Чернігова Бутурлін повернувся до Москви.
На місцях присягу приймали московські урядовці. Цей процес не скрізь ішов гладко. У Полтавському та Кропив'янському полках чиновників побили киями. Не схотіли присягати полковник Богун і кошовий Іван Сірко, а також Уманський і Брацлавський полки. Про-тиборствували присязі в Чорнобилі. Однак серйозних виступів проти присяги не було.
Виходило так, що гетьман зі старшиною присягнули цареві, а від царя натомість нічого не дістали, окрім обіцянок од його послів, щоправда, стверджених цар¬ським словом. Слід було скористатися порадою Бу-турліна про звернення безпосередньо до царя й спо-ряджати до Москви посольство. 17 лютого 1654 року Хмельницький відрядив послів, на чолі яких стояли генеральний суддя Самійло Богданович (Зарудний) та переяславський полковник Павло Тетеря. Посли везли із собою грамоту гетьмана і проект, в якому виклада¬лися головні умови майбутнього договору. Решту Хмель¬ницький звелів передати на словах.
Посольство прибуло до Москви 12 березня 1654 року. Другого дня цар прийняв послів і в присутності бояр вислухав умови гетьмана, які були запротокольовані дяками. Таких умов висувалося двадцять. Бояри розпи¬тували послів про міжнародні відносини України, зокрема з Польщею, Литвою, Кримом, Молдовою, Волоською зем-лею, про чисельність Війська Запорізького та про інші зовнішні і внутрішні справи. Після цього бояри запро¬понували послам викласти статті на письмі. Цих статей було подано наступного ж дня вже двадцять три. До проекту були додані у виписках з Київських міських книг такі документи: 1) привілей короля Казимира Війську Запорізькому у Зборові; 2) Зборівський договір; 3) ко¬ролівський привілей на Трахтемирів; 4) підтвердження Зборівського привілею, привілей на Чигиринське ста¬роство; 5) жалувана грамота короля Хмельницькому на Медведівку, Жаботин, Кам'янку, Новоселицю та Су-ботів, на пустище за Чигирином і привілей на Суботів 1649 року.
19 березня переговори були продовжені знову за участю царя й бояр. Але оскільки сторони не дійшли згоди з ряду питань, зокрема про платню Війську За¬порізькому, 21 березня посли подали інший проект ста¬тей (одинадцять). Цей проект був розглянутий і схва¬лений. Під кожною із статей містився указ царя про спосіб вирішення справи, що її передавала та чи інша стаття. Спеціальна, п'ята, стаття стосувалася прав зов¬нішньої політики України. Вона настільки своєрідна, що варто навести її повністю: «5. Посльї, которьіе из-давна к Войску Запорожскому приходят из чужих краев, чтоб к гетману и Войску Запорожскому, которьіе к добру бьіли, вольно приняти, а только чтоб имело бьіть противно царского величества, то должньї они царскому величеству извещати.
По сей статье царское величество указал: послов о добрьіх делах принимать и отпускать. А о каких делах приходили и с чем отпущеньї будут, о том писать к царскому величеству подлинно и вскоре. А которьіе посльї присланьї от кого будут царскому величеству с противним делом, и тех послов и посланников за-держивать в Войске и писать об них о указе к царскому величеству вскоре ж, а без указу царского величества назад их не отпускать. А с турским салтаном и с польским королем без указу царского величества не ссьілаться».
Усі інші статті стосувалися основ життя Війська Запорізького:
— права й привілеї Війська Запорізького;
— невтручання царських представників до козацьких судів;
— 60-тисячний козацький реєстр;
— урядовці в Україні повинні бути місцевими, їм доручалося збирати податки до царської скарбниці;
— гетьмана обирає військо, а царя ставлять до відома
про його обрання;
— урядовцям та козакам встановлюється царська платня;
— гетьман має право приймати іноземних послів;
— обумовлювалися форми участі України та Мос-ковії у війні з- Польщею.
До майже всіх прийнятих царем умов були додані й кілька окремих грамот: про привілеї Війську Запо¬різькому; про права й привілеї української шляхти; про права гетьмана володіти Гадяцьким староством.
Зарудний і Тетеря, скориставшись сприятливою си¬туацією, й собі випросили в царя грамоти на маєтності, але благали не ставити про це до відома гетьмана й військо, побоюючись розправи легких на таку справу козаків. Окрема делегація переяславського міщанства випросила й собі привілеї Магдебурзького права, які вона мала до цього. Цар не погодився на прохання київського митрополита про підпорядкування україн¬ської православної церкви Константинопольському патріар¬хові, наполягаючи на підлеглості київської митрополії Московському патріархові. Духовенство ж вперто на¬полягало на своєму, й питання на деякий час лишилося відкритим.
Звичайно, Переяславська угода та Березневі статті заслуговують на детальний історично-юридичний аналіз. Але все це справа істориків України. Тому слід зупи¬нитися на тих аспектах договору й статей, що стосу¬ються міжнародних відносин України з Москвою та іншими державами. Частково це вже було зроблено під час ознайомлення із спеціально присвяченою правам України в галузі зовнішньої політики п'ятою статтею. Спроба царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвела до того, що Хмель¬ницький, ігноруючи цю (п'яту) статтю, провадив неза¬лежну зовнішню політику. При цьому гетьман пово¬дився як верховний господар незалежної держави. Він не лише здійснював активне й пасивне право зносин із чужими державами, а й укладав договори міжнародного характеру та приймав зобов'язання, навіть не повідом¬ляючи про це царя.
Про незалежну зовнішню та економічну політику гетьмана свідчить його універсал за 1654 рік, яким він доручав майбутньому дипломатові Астаматію організу¬вати митну справу на московському й турецькому кордонах України.
Пошуки Богданом Хмельницьким політичних комбі¬націй для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради.
Широкі міжнародні контакти гетьмана яскраво ілюструють донесення посла австрійського цісаря, який на початку 1657 року застав у гетьманській столиці Чигирині одночасно акредитованих при Хмельницькому та спеціально направлених до нього послів. Там були посли: австрійський, два шведських, два князі Ракоші, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і тільки-но прибулі московські посли.
Звичайно, послам Москви не подобалася така активна й незалежна зовнішня політика українського гетьмана, протидіяти якій вони були не в змозі. Проте намагалися впіймати Хмельницького за руку й запропонували ге¬неральному писареві Виговському видати їм диплома¬тичні документи гетьманської канцелярії. Виговський змушений був надати в розпорядження московських послів 9 листів і список. Мабуть, при досить активній зовнішній політиці навряд чи дипломатичний архів геть¬манської канцелярії обмежувався такою мізерною кіль¬кістю документів. Очевидно, щоб не дратувати гусей, а може, й порадившись з гетьманом, Виговський віддав непроханим гостям найменш важливі експонати дипло¬матичного архіву. Про значущість для московських го¬стей цих документів свідчить хоча б те, що їх надіслали негайно до Москви. З їхнього змісту ми дізнаємося про міжнародні зносини Хмельницького з Фрідріхом-Віль-гельмом, бранденбурзьким курфюрстом, зі Швецією, Угор¬щиною, Молдовою, Волощиною, Польщею, Кримом, Туреччиною тощо.
Для підтримання зовнішніх зносин потрібні були не¬абиякі кошти. Прибутки від мита й оренди виробництва спиртних напоїв в Україні становили 100 тисяч черво¬них золотих щороку. Тоді існував звичай, за яким за¬кордонні посольства утримувалися коштом українського уряду. Отож видатки на зовнішню політику були великі.
Неабияке значення для оцінки договору 1654 року
мають погляди сусідніх держав на нього, а також на
міжнародне становище України. Під час переговорів з
іншими країнами Польща лякала їх могутністю України,
трактуючи її як самостійну державу. Про це поперед¬
жували кримського хана. А семигородського князя поль¬
ські дипломати лякали тим, що Хмельницький за пев¬
ного розвитку подій може стати монархом над усіма
руськими землями й матиме 100-тисячну армію. Фран¬
цузький часопис «Газет де Франс» писав 21 березня
1654 року, що Хмельницький погодився на протекторат
московського -царя з метою знайти для Польщі ще
одного ворога. Цей протекторат сусіди вважали чисто
номінальним, бо інакше не змогли б собі дозволити
такої розкоші — вести зовнішню політику із залежною,
васальною державою як із самостійною. У договорах, листах, нотах гетьман підписувався як самостійний незалежний володар суверенної країни.
Розчарування козацтва переяславською угодою по¬чалося з перших же кроків її реалізації. Замість до¬помоги військами в боротьбі з Польщею цар розмістив в Україні свої гарнізони, призначені зовсім не проти того ворога. У Києві один із цих гарнізонів без дозволу митрополита розпочав будівництво військових об'єктів на церковних землях. Така небажана активність мос¬ковських властей змусила Хмельницького попередити їх, що Польща, Литва, Туреччина та Крим роблять усе від них залежне, щоб розірвати московсько-козацькі зв'язки, отож у цій ситуації краще не дратувати ук¬раїнський люд, заводячи чужі порядки. Докази були наведені вагомі, й царський уряд належним чином від-реагував на них.
Фінансові справи лишилися у віданні гетьмана, його ж урядовці збирали податі. Гарнізон з воєводою був тільки в Києві. Пересвідчившись у за¬жерливості царя, Хмельницький намагався всіляко обмежувати його апетити щодо України, не сковуючи себе ніякими угодами й грамотами. Коли не стало не¬обхідності в союзі з Московією, Богдан Хмельницький уклав союз зі Швецією, який більше відповідав ук¬раїнським інтересам. А це свідчило про те, що Україна не сприймала угоду з Московією як щось назавжди дане.
Гетьман багато зробив для того, аби втягнути Мос-ковію у війну з Польщею. Й така війна розпочалася навесні 1654 року. Московські війська здобули низку перемог на заході. Ситуацію ускладнили татари, які виступали на боці поляків. Хмельницький спочатку ви¬явив незрозумілу пасивність, а коли поляки стали вщент руйнувати Брацлавщину, він разом з московським вій¬ськом дав їм генеральний бій на Дрижиполі на Київщині. Це була піррова перемога, яка змусила українців змінити своє ставлення до московського царя як до могутнього протектора, здатного врешті-решт забезпечити Україні спокій і свободу. Між московським урядом і Хмель¬ницьким після цього виникло перше непорозуміння.
Різко далася взнаки розбіжність в інтересах. Якщо цар мріяв з допомогою козацьких військ завоювати білоруські й литовські землі, то Хмельницький покладав надію на швидку й вагому допомогу Москви, щоб об'єднати всі українські землі в самостійну державу. Гетьман дуже скоро розчарувався в московському протектораті й знову розпочав пошук інших зовнішньополітичних комбінацій для забезпечення Українській державі незалежності.
Богдан Хмельницький розвинув бурхливу диплома-тичну діяльність. Особливо цінними були угоди з кур-фюрстом бранденбурзьким Фрідріхом-Вільгельмом та швед¬ською короною. З курфюрстом у гетьмана були давні рахунки. Раніше цей правитель виступав союзником Польщі і його війська діяли у складі польської армії й під Берестечком, і під час польського походу в Ук¬раїну 1654—1655 років. Але коли прусським володінням курфюрста стали загрожувати Швеція й Московія, то він одразу ж почав шукати союзу з Україною.
Зі шведами гетьман започаткував контакти ще 1650 ро-ку, пропонуючи союз проти Польщі. Коли ж до влади прийшов король Карл-Густав X, то справа зрушила з мертвої точки. Заручившись підтримкою гетьмана, шве¬ди розпочали війну проти Польщі, до якої мали давні династичні й територіальні претензії. Це сталося влітку 1655 року. Одночасно й Хмельницький зі своїм військом та допоміжною російською армією Бутурліна пішов на Західну Україну. Похід був вдалий, бо почався пере¬могою об'єднаних військ під Городком. Оточений Львів гетьман не став брати штурмом, а обмежився контрибуцією, бо не хотів, щоб це місто присягало на вірність московському цареві.
Уже в цей час розходження між царем і Хмель¬ницьким настільки стали для всіх очевидними, що навіть Ян Казимир відрядив до Хмельницького посла з листом, пропонуючи розірвати союз з Московією і знову об'єд¬натися з Польщею, обіцяючи дуже вигідні умови. Проте гетьман уже добре знав ціну й собі, і зовнішньополітичним можливостям України. Тепер він вимагав відступити Українській державі «Русь з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем», хоча чудово розумів, що шляхта ніколи на це не піде.
Чергове втручання хана не на боці України й під час цієї війни призвело до того, що бій неподалік від Озірної закінчився поразкою об'єднаного війська. Негайна домовленість гетьмана з ханом полягала в тому, що татари зобов'язалися не допомагати Польщі проти козаків і не аиступати проти Московії, козаки ж по¬обіцяли не воювати проти татар. А взагалі ця війна нічого Україні не дала.
На півночі шведи домоглися значних успіхів. Вони окупували велику частину Польщі. Країна опинилася в критичному становищі. Пізніше польські історики наре-чуть цей період Потопом. Успіхи шведів відкривали перед гетьманом нові військові й дипломатичні можливості. Козацькі дипломати почали обговорювати зі шведськими послами умови спільних бойових операцій. У нагороду за допомогу король обіцяв Хмельницькому сприяти у створенні Київського князівства.
Але тут шведи поставили гетьмана в незручне ста¬новище тим, що, зводячи давні рахунки, розпочали війну з Московією. Внаслідок цього Хмельницький став со¬юзником країни, яка воювала з його сюзереном. Стри¬муване напруження між Україною та Московією вир¬валося назовні. Воно переросло у ворожнечу, коли цар переконався в міцності козацьких позицій на білоруських землях. А білорусам просто більше імпонувала ко¬зацька республіканська форма правління, ніж абсолю¬тистська московська. Тому вони присягали гетьманові, а не цареві. Звичайно, Хмельницькому такого простити не змогли. Ледь не спалахнула відкрита війна між Україною та Московією, і довелося цареві докласти чимало зусиль, щоб витіснити козаків з Білорусі.
Але потім вибухнув скандал. Московити й поляки вирішили замиритися й зібрали 1656 року у Вільно переговори, що завершилися перемир'ям. І хоча на них йшлося безпосередньо про українські справи, спеціально послану українську делегацію до переговорів навіть не допустили. А вирішувалася саме українська доля, бо на переговорах за посередництвом посла австрійського цісаря йшлося про можливість повернення України під владу короля Польщі. В різкому листі до царя Хмель¬ницький порівнював порядність шведів з підступною поведінкою московитів. «Шведи, — писав він, — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримують сло¬ва. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами без¬сердечно». Зрозуміло, що в дипломатичному посланні гетьман не міг вживати міцніших виразів.
Така поведінка московського уряду була сприйнята в Чигирині як зрада й порушення Переяславської уго¬ди. Гетьман спочатку настільки розгнівався, що навіть хотів розірвати союз з Москвою. Але, опам'ятавшись, почав енергійно створювати союз проти Польщі без участі Московії і без врахування її інтересів.
Плани гетьмана сягали далеко. Він хотів унезалежни-тися від агресивної політики Московії, у Польщі відібрати ті землі, що ще не ввійшли до Української держави, знешкодити Крим, здобути міжнародне визнання для того, щоби долучити до військового гетьманського ти¬тулу ще й титул князя.
Використовуючи свої давні зв'язки, гетьман всю енергію спрямовує на створення широкої міжнародної коаліції, куди входили б Швеція, Семигород, Бранден¬бург", Молдова, Волощина, Литва й Україна. Спрямову¬ватися коаліція мала проти Московії, а з іншого боку — проти Польщі та Криму. Саме в процесі створення цієї коаліції відточували свою майстерність представники української дипломатичної школи, яка склалася вже давно. Серед них виділялися Юрій Немирич, Данило Грек (Олівеберґ"), Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський та інші.
Між окремими членами майбутньої коаліції підписувалися політичні трактати, які сьогодні є для нас чу¬довими документами дипломатії тієї непересічної доби. У вересні 1656 року між Україною й Семигородом ук¬ладається так званий «вічний союз», за яким Україні відходили від Польщі Галичина й Білорусь. У грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбург* під¬писують між собою трактат про поділ Польщі. Цікаво, як саме збиралися ділити Польщу. Швеція отримувала Помор'я, Західну Пруссію, Курляндію, Ліфляндію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке і частину Литви, а також Бранденбург1, Познань, Каліш і Ленчицю. Семигород діставав Краків і Малопольщу. А Литва мала стати самостійною державою в межах Віленського, Трок-ського і Новогрудського воєводств.
На черзі стояло укладення договору України зі Швецією, але проект цього документа, привезеного до Чигирина шведськими послами, свідчив про зазіхання короля й на західноукраїнські землі, на що Хмельницький, звичайно ж, піти не міг. Тоді через півроку прибуло інше посольство, яке сповістило гетьмана про згоду короля відступити Україні всі «руські землі» Польщі й південної Білорусі аж до Смоленська.
Під час переговорів зі шведами Україна й Семигород уже вступили у війну з Польщею. Розпочав похід князь Юрій Ракоші зі своїм 30-тисячним військом, до якого долучилося 20-тисячне козацьке військо. Об'єднані сили розгромили польську армію, взяли Краків, Брест, на¬решті й Варшаву. Допомагали боротися проти Польщі також шведські війська.
І тут трапилася подія, яку ще довго потім обговорю¬вали на різних дипломатичних раутах. Шляхта Пінського повіту, колишнього Турово-Пінського князівства, звер¬нулася до гетьмана через його представників із заявою, що вона з усім повітом добровільно приєднується до Української держави «на вічні часи». Заяву підписали як православні, так і католики. І гетьман, як годиться володареві самостійної держави, видав пінській шляхті, як тоді говорили, «асекурацію» про прийняття в підданство, забезпечення прав і вольностей, особливо свободи ка¬толицької релігії. З аналогічним проханням звернулася незабаром до гетьмана й шляхта Волині. Вона також бажала бути під протекторатом України. Навіть окремі магнати, будучи напівкоролями, просили про те ж, як це вчинив князь Степан Четвертинський.
Історики в один голос стверджують, що це був кульмінаційний момент престижу українського гетьма¬на, створеної ним Української козацької держави. І пін¬ська, і волинська шляхта, просячись під руку Хмель¬ницького, не могли не знати, що сама Україна перебуває під протекторатом Москви, проте не стали звертатися з подібними пропозиціями до царя. Отже, чинили при цьому не за відомим середньовічним принципом «васал мого васала — не мій васал», а виходячи з визнання України як самостійної, незалежної держави, під рукою якої було б краще, ніж під будь-чиїм іншим протекторатом.
У цей час Хмельницький робить крок, на який не наважився б жоден з його попередників. Передчуваючи свій близький кінець, він порушує питання про обрання нового гетьмана, хоча раніше при живому й не ски¬нутому гетьмані подібного ніколи не робили. Він просить скликати у квітні 1657 року генеральну раду старшин, яка обирає гетьманом його молодшого сина 16-річного Юрія.
Плани щодо створення широкої коаліції та конкретні дії українського гетьмана стурбували найближчих сусідів. Посол віденського цісарського двору, приїхавши до Чи¬гирина (це був архієпископ Парчевич), привіз пропо¬зицію цісаря виступити посередником у примиренні України з Польщею. Гетьман прийняв посла на найви¬щому рівні, протримав його в себе майже 3 місяці, а відпустив з обіцянкою у разі необхідності нічиїм по¬середництвом, окрім цісаревого, при замиренні з Поль¬щею не користуватися. Запевнив він посла також у тому, що негайно дасть наказ про повернення українських військ із Польщі. Але ніякого такого наказу не віддавав.
Поляки, як це не раз бувало в історії, попри внутрішню незлагоду, перед загрозою повної втрати незалежності об'єдналися. Цьому об'єднанню сприяла й грабіжницька політика шведських протестантських і семигородських різноплемінних військ. Польща знайшла в собі сили відкинути всі чвари та усобиці, висунула зі свого се¬редовища талановитих лідерів і піднялася на боротьбу з чужинцями. Звичайно ж, допомогли й сусіди, яких не влаштовувала експансивна політика Швеції та Се-мигорода в Польщі. Оголосила війну Швеції сусідня Данія, і шведський король мусив відводити свої війська додому. Військовий корпус вислала на допомогу Янові Казимиру Австрія. Не міг позбавити себе задоволення вже вкотре пограбувати беззахисну територію крим¬ський хан, який також прибув на допомогу полякам. Отож війська Ракоші опинилися в критичному становищі.
І тут до випробуваної політики за принципом «поділяй і пануй!» вдалася Москва. Не бажаючи дальшого роз¬витку союзу України із Швецією та Семигородом, вба¬чаючи в цьому для себе велику небезпеку, цар відряджав до Хмельницького посольство за посольством і з про¬ханнями, і з вимогами розірвати свої союзницькі відносини. Гетьман же, застосовуючи різноманітні дипломатичні хитрощі, намагався уникнути цього. Тоді московський уряд вдався до іншої тактики. В Україну були заслані таємні агенти, які почали вести серед населення й у корпусі діючого війська агітацію проти гетьмана, вико¬ристовуючи демагогічну фразеологію: що правління цар¬ських воєвод краще за гетьманську сваволю, що козаків уже давно слід було замінити іншими військами, що у знущаннях над ними семигородських військ винува¬тий також гетьман тощо. Тут вдало змішувалися правда й неправда. Що козакам уже набридла війна далеко від рідних порогів, що семигородські вояки ображали їх, навіть відбирали здобич — то це правда. Але щодо вигоди від заміни гетьманської влади управлінням цар¬ських воєвод, то це була, звичайно, неправда. Однак козаки під впливом цієї агітації вчинили заколот і ру¬шили додому.
Ракоші залишився зовсім без підтримки і, оточений сильним ворожим військом, мусив капітулювати. Його табір татари пограбували, взявши більшість солдатів у полон, а сам він ледве втік додому.
Ті ж царські агенти підбурили й інші козацькі ча¬стини, й вони відмовилися вийти на допомогу своїм товаришам у Польщі. Обидві звістки: про козацький непослух і бунт були останньою краплею, що позбавила гетьмана життя. Хмельницького розбив параліч, і 6 серп¬ня 1657 року він помер у Чигирині, поховали його в Суботові в Іллінській церкві.
На сторінках наукової літератури вже давно точаться суперечки стосовно ролі Хмельницького в усіх подіях, що відбувалися в Україні впродовж його гетьманування. Думки про нього часто надто суперечливі. Зокрема, Д До¬рошенко в «Нарисі історії України» детально аналізує всі «за» і «проти» щодо значущості цієї непересічної історичної постаті. Про Хмельницького-дипломата мож¬на завершити такими проникливими словами Дорошен¬ка: «Це саме він нав'язав перервану ще в середніх віках нитку української державності, і створена ним Українська козацька держава знову впровадила ук¬раїнський народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям».
