Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД: Навч. посіб

Російська Федерація виникла як східнослов'янська держава. Формування її нинішньої території розпочалося в період феодальної роздробленості Київської Русі у XII-XIII ст. Відомо, що від 60-70-х рр. XII ст. об'єднати навколо себе землі роз'єднаної на землі та уділи Київської держави намагалися "мати міст руських" Київ - на південному заході, і Владимир-на-Клязьмі - на північному сході. Вивищення Владимиро-Суздальської землі над іншими північно-східними землями Русі історики пов'язують з діяльністю Андрія Боголюбського - сина Великого київського князя і засновника Москви Юрія Долгорукого. Один з найвідоміших офіційних істориків царської Росії В. Ключевський писав, зокрема, що великорос уперше вийшов на арену історії в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це у XII ст., а отже, як княжий Київ, так і держава Русь IX-XI ст., що їх і донині більшість російських істориків уважають своїми, аж ніяк не могли стати результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало.

На підтвердження цієї тези варто навести й маловідомі широкому загалу міркування російського історика К Кавеліна з праці "Мысли и заметки о русской истории". Хоча вона вийшла друком ще 1866 р., офіційні історики Російської імперії та СРСР фактично ігнорували її. На думку відомого російського історика М. Покров-ського, це пояснюється невідповідністю думок К Кавеліна офіційній імперській історичній концепції, згідно з якою історія Київської Русі вважається першим етапом російської історії. Пишучи про етногенез росіян, К Кавелін стверджував: "...Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже XI в. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов).., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. Там, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена... Мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее XI века... Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов... Обрусевшие финнские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени...".

Таким чином, відлік власне російської історії, слід вести не від початку формування держави Русь із центром у Києві у IX ст., як це й донині роблять автори підручників з російської історії, а, принаймні, з часу посилення в 1154-1157 pp. політичної ролі Суздальського князівства, заснованого в першій половині XII ст. київським князем Юрієм Долгоруким. Визначальну роль у перетворенні північно-східних земель Руської держави на ядро нового могутнього державного утворення, за яким тільки у XVIII ст. остаточно закріпилася назва Росія, відіграло Московське князівство, що виокремилося як удільне з Великого князівства Владимирського в 1276 р. і поступово перебрало на себе роль збирача земель Північно-Східної Русі.

Велике Московське князівство займало зручне центральне положення щодо інших північно-східних земель Київської держави, а річкові й суходільні шляхи, що проходили його територією, надавали Москві значення важливого вузла торговельних та інших зв'язків між землями Русі. Прикрите з північного заходу від Литви Тверським князівством, а зі сходу й південного сходу від Золотої Орди Суздальсько-Нижегородською, Муромською та Рязанською землями, Московське князівство меншою мірою зазнавало руйнівних монголо-татарських нападів. Це дозволяло його правителям збирати й накопичувати сили, поступово створювати перевагу в матеріальних та людських ресурсах, закріпити за Москвою роль політичного центру формування централізованої Московської держави і вести боротьбу з Великим князівством Литовським і Руським та Польським королівствами за політичну спадщину Київської Русі.

Після звільнення від монголо-татарського ira в кінці XV ст. Московське князівство (з 1547 р. - царство) почало проводити активну зовнішню політику. Захопивши і підпорядкувавши собі сусідні руські князівства, воно розширювало свої володіння за рахунок східних і південних неслов'янських теренів - Казанського, Астраханського, Сибірського ханств, Поволжя, відвойовуючи їх у ханів Золотої Орди. Темпи експансії були стрімкими. Якщо Іван III успадкував у 1462 р. близько 430 тис. кв. км підвладної території, то Іван iV у 1533 р. отримав від свого батька, князя Василія III (1505- 1533), владу над територією в 2,8 млн кв. км, а на кінець XVI ст. у межах Московського царства перебувало вже 5,4 млн кв. км. У середині XVII ст. поновилася московська експансія в західному напрямку - до України, Східної Білорусі, Балтії.

Суттєві зміни в усіх галузях і сферах соціально-економічного, політичного й міжнародного життя Московського царства, що поступово накопичувалися й визрівали протягом XVII ст., сприяли в першій чверті наступного століття якісному стрибку, - відстала напівазійська середньовічна Московія перетворилася на впливову європейську Російську імперію, яка вже через століття виступила з претензіями на військово-політичне домінування в цілій Євразії. У державному устрої остаточно завершився перехід від станово-представницької до абсолютної (самодержавної) монархії, з нетривалими періодами політики "просвіченого абсолютизму" 60-х - початку 70-х рр. XVIII ст. і початку XIX ст. за правління відповідно Катерини II та її онука Олександра І.

Складність і виняткова суперечливість розвитку Російської імперії у XVIII - середині ХіХ ст. зумовили непослідовність і кінцеву приреченість абсолютної більшості реформ, здійснених російськими царями Петром І та його наступниками. Від початку вони несли в собі консервативні риси, які в ході подальшого розвитку держави виступали щораз сильніше і, замість того щоб забезпечити ліквідацію відсталості, зберігали її. Унаслідок петровських реформ Російська імперія швидко наздогнала ті європейські держави, де зберігалося панування феодально-кріпосницьких відносин (Австрійська й Оттоманська імперії, Річ Посполита, Іспанія, дрібні німецькі країни), але не змогла ліквідувати відставання від держав, які стали на капіталістичний шлях розвитку (США, Велика Британія, Франція, Нідерланди).

Цьому також сприяв експансіоністський зовнішньополітичний курс, що привів Росію не до стабільності, національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до екстенсивного розвитку, відставання від Західної Європи, імперських амбіцій. Найважливішим аспектом російського експансіонізму було те, що на облаштування нових територій не залишалося ні часу, ні сил. Усі природні й людські ресурси йшли на утримання завойованого та здійснення нових завоювань. Як наслідок - у часи Російської імперії всі колонізовані цією державою народи, у тому числі й власне російський, не пройшли у своєму розвитку тих етапів економічного, соціально-політичного розвитку, що їх пройшли західні країни, не оволоділи правовими інститутами, не сформували високої масової побутової культури та необхідних інфраструктур громадянського суспільства. У царській Росії більшість народів, що її складали, так і не набули своєї ідентичності.

Сучасні дослідники вважають, що головними причинами краху, що його двічі упродовж XX ст. зазнавала Російська держава, стали насильство і надекспансіонізм. 1917 р. Російська імперія розпалася на тлі поразок у Першій світовій війні, СРСР, що також був політичним об'єднанням імперського типу, розвалився в 1991 р., уже в мирний час, після поразки в "холодній" війні.