Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД: Навч. посіб

Про те, що саме простір країн СНД є пріоритетним у зовнішній політиці РФ свідчить не лише указ Президента Росії Б. Єльцина від 14 вересня 1995 р., у якому увесь пострадянський простір проголошується "насамперед зоною інтересів Росії", але й підтверджує надзвичайна активність у цьому напрямку російської дипломатії доби президента В. Путіна (2000-2008). Головне своє завдання РФ вбачає у тому, щоб зробити проросійськи зорієнтованими країни СНД, глави яких в період президентства Б. Єльцина (1991-1999) намагалися суперечити Москві в інтеграційних питаннях. Насамперед, ідеться про Азербайджан, Грузію, Молдову та Україну, тобто про країни, що об'єдналися свого часу в ГУАМ.

Після подій 11 вересня 2001 р., коли США активізували дипломатичну діяльність на теренах СНД, а в Центральній Азії з'явилися американські війська і військові бази, Росія опинилася перед новим геополітичним викликом. А з початком іракської кампанії США відкрито продемонстрували свій намір включити до зони своєї відповідальності економічно й стратегічно важливий чорноморсько-каспійський регіон. Відбулися на пострадянському просторі й інші значні геополітичні зміни: розширення весною 2004 р. НАТО на Схід і його наближення до західних кордонів Росії; будівництво основного експортного трубопроводу (Актау-Баку-Тбілісі-Джейхан), формування євразійського транспортного коридору (ТЯАСБСА), що забезпечують відповідно експорт азербайджанської і казахстанської нафти та сполучення басейну Каспійського моря із Чорноморсько-Середземноморським регіоном в обхід Росії; запрошення до виконання програми ЄС "Східне партнерство" України, Білорусі, Молдови, Азербайджану, Вірменії та Грузії, що передбачає особливі відносини з ними. Захід зацікавлений у просуванні фінансованих ним енергетичних проектів, а відтак - і у вирішенні застарілих конфліктів на пострадянському просторі, що їх Росія виявилася не лише нездатною врегулювати, а воліла б зберігати якомога довше в "замороженому" стані.

Геополітичні зміни першого десятиліття XXI ст. змусили Росію вибудовувати нову модель відносин із країнами СНД. Знаковими подіями в цьому контексті стали: спроба Росії зміцнити своє військово-морське угруповання на Каспії; активізація переговорів з розподілу дна Каспійського моря; поглиблення економічного співробітництва в межах Єдиного економічного простору у складі Росії, України, Білорусі і Казахстану. Підписані важливі угоди про довгостроковий експорт енергоносіїв і співробітництво у сфері безпеки з Туркменистаном і Узбекистаном, повернено російський контроль над постачанням енергоресурсів і електроенергії до Грузії та Вірменії.

Вагомі кроки зроблено у військовій та безпековій сфері: ідеться насамперед про трансформацію Договору про колективну безпеку (ДКБ) в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) на саміті країн-учасниць у Душанбе 27 квітня 2003 р.; збереження російського контролю над такими об'єктами воєнної інфраструктури як космодром Байконур у Казахстані, радіолокаційна станція в Га-балі (Азербайджан), звідки здійснюється супутникове спостереження за регіоном Близького і Середнього Сходу, станція космічного спостереження на Памірі ("Вікно"), що дає можливість контролювати майже весь повітряний простір Сходу і Південного Сходу Азії. Уперше з часу розпаду СРСР Росія відкрила нову військову базу в Киргизстані, а також реорганізувала у військову базу дислоковану в Таджикистані 201-му російську мотострілецьку дивізію.

Символічним вододілом, який ознаменував настання нового етапу російської політики щодо країн СНД, стала Помаранчева революція в Україні. Якщо до 2004 р. періодичні торговельні війни залагоджувалися методами безкраваткової дипломатії, то після РФ перейшла до повномасштабної переоцінки ролі економічних зв'язків із країнами СНД. По-перше, було вирішено взяти максимально можливий прибуток з експорту енергоносіїв, виходячи з чого розпочато значне, іноді багаторазове, підвищення цін на газ, зняття раніше встановлених пільг щодо експорту нафти. По-друге, прийнято політичне рішення перетворити торговельні відносини з "нелояльними" країнами СНД на інструмент постійного тиску на них. До операцій із цього "пакета" належать датовані 2006 р. заборони на ввезення м'ясо-молочної продукції з України, а також імпорту вин і коньяків з Молдови та Грузії. Політичне підґрунтя таких вибіркових заборон помітне неозброєним оком.

Новим елементом політичного курсу РФ стала відкрита підтримка маріонеткових сепаратистських режимів в Абхазії та Південній Осетії. Якщо раніше офіційна РФ твердо дотримувалася принципів територіальної цілісності пострадянських держав, то нині російський політикум пожинає плоди невиваженого рішення західних країн надати статус незалежної держави Косово - колишній сербській автономії. Косовським прецедентом Росія скористалася для аналогічного вирішення заморожених конфліктів у СНД. Приводом для цього стала військова операція з "наведення конституційного ладу" в бунтівному Цхінвальському регіоні, знаному у світі як Південна Осетія, розпочата офіційним Тбілісі в ніч на 8 серпня 2008 р. У відповідь на це війська Російської Федерації розпочали контр-операцію з "примушування Грузії до миру" під приводом захисту співвітчизників - військових російського миротворчого батальйону, дислокованого з 1992 р. в зоні грузинсько-осетинського конфлікту, а також осетинців, що отримали російське громадянство (їхня чисельність, за неофіційними даними, складає понад 90 % населення Цхінвальського регіону). На прикладі Південної Осетії офіційний Кремль вивчав реакцію світової спільноти на спроби Росії повернути свій колишній вплив у світі, відродження якого розпочато з невеликої переможної війни в маленькій Грузії.

Ще одним елементом політики РФ у СНД є недопущення подальшого розширення НАТО в цьому регіоні. Тут ми не спостерігаємо чогось принципово нового - РФ і раніше виступала проти прийняття постсоціалістичних країн до альянсу. Проте сьогодні ми бачимо нові нюанси - РФ натякає НАТО на можливість перегляду своїх планів щодо роботи у форматі "27". Окремі російські аналітики, які промовляють уголос те, про що думають у Кремлі, натякають на існування певної "червоної лінії", перетин якої альянсом негативно сприймуть у Москві.

Задля зміцнення позицій на пострадянському просторі Росія за президентства В. Путіна висунула низку інтеграційних проектів. Так, у жовтні 2000 р. було укладено Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕс), а в 2003 р. створено Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). 19 вересня 2003 р. В. Путін підписав від імені Російської Федерації угоду про формування Єдиного економічного простору з Білоруссю, Казахстаном і Україною. 28 січня 2003 р. укладено угоду про російсько-український державний кордон, а 24 грудня 2003 р. - договір про співробітництво РФ з Україною у використанні Азовського моря і Керченської протоки.

Адміністрація В. Путіна здійснила активну політику, спрямовану на стабілізацію становища на південних кордонах Росії. Важливим у цьому сенсі стало підписання Договору про добросусідство, партнерство і співробітництво з КНР від 16 липня 2001 р., у якому зафіксовано відмову сторін від територіальних претензій одна до одної. Для створення смуги добросусідства на південних кордонах Росія взяла участь у заснуванні в червні 2001 р. Шанхайської організації співробітництва (ІІІОС).

Щодо сучасного стану російсько-американських відносин, зазначимо, що російській владі вдалося попередити кризу в російсько-американських відносинах, пов'язану з грудневим (2001 р.) рішенням США про вихід з Договору по ПРО 1972 р., і укласти у 2002 р. новий договір, що передбачає значне скорочення ядерних потенціалів обох держав. 8 квітня 2010 р. президенти Росії і США підписали Договір про скорочення наступальних озброєнь (СНО-2). Договір обмежує загальну кількість розгорнутих ядерних боєзарядів 1550 одиницями для обох сторін. Згідно з документом, країнам забороняється розгортати стратегічну ядерну зброю за межами своєї території, а також уведено деякі інші обмеження.

Правову основу відносин Росії з Європейським Союзом складає Угода про партнерство і співробітництво, яка вступила в силу 1 грудня 1997 р. на термін 10 років зі щорічним автоматичним продовженням дії з 2007 р., якщо жодна зі сторін не вирішить вийти з угоди. У травні 2008 р. ЄЄ узгодив мандат на початок переговорів щодо підписання нової Угоди з Росією, яка б замінила чинну Угоду про партнерство і співробітництво. Рішенням Європейської Ради від 1 вересня 2008 р. роботу з розробки нової Угоди було призупинено після російсько-грузинського збройного конфлікту, але вже

5 листопада 2008 р. Європейська Комісія в документі "Комунікація Комісії до Європейської Ради щодо відносин з Росією" визначила, що переговори слід продовжити, і 2 грудня 2008 р. переговори поновилися. Євросоюз очікує, що нова Угода запровадить всеохоплююче рамкове співробітництво й матиме обов'язкову юридичну силу. Після укладання цієї Угоди ЄЄ та Росія мають намір створити зону вільної торгівлі.

Чинна Угода про партнерство і співробітництво РФ і ЄЄ заснована на таких принципах і цілях: сприяння миру і безпеці у світі, підтримка економічних норм і політичних та економічних свобод. Положення Угоди стосуються широкого спектру питань, у тому числі політичного діалогу, торгівлі товарами і послугами, бізнесу та інвестицій, співробітництва в галузі енергетики тощо.

Важливим для розуміння сучасної зовнішньої політики Росії є саміт "групи восьми", що відбувся в липні 2006 р. у Санкт-Петербурзі. Через участь у "групі восьми" РФ прагне реалізувати свою концепцію "багатополярного світу", побудовану на ідеї визнання за кожним із сильних права на "суверенну демократію", тобто права розбудовувати країну на розсуд правлячої верхівки, без надання особливої уваги прописаним у численних міжнародних документах стандартам гарантій прав людини, плюралістичної демократії і верховенства права. Також робота саміту мала засвідчити повернення Росії статусу наддержави, хоча б в одній галузі - енергетичній. Результати зустрічі "восьми" в Санкт-Петербурзі засвідчили, що, по-перше, лідери західних країн продовжуватимуть, де це можливо, втягувати Росію у спільне поле відповідальності та прийняття рішень, по-друге, на тлі посилення глобальних і регіональних викликів, політика стосовно Кремля буде ситуативною і змінюватиметься залежно від кон'юнктури. Такою самою, кон'юнктурною і непостійною, буде і російська політика у відносинах із Заходом та його основними гравцями.

Яскравим підтвердженням цього стала політика Заходу щодо Росії після її військового втручання в грузинсько-південно-осетинський конфлікт у серпні 2008 р. У перші три тижні після конфлікту в Грузії Захід прагнув покарати Москву за непропорційне використання сили проти Грузії, у тому числі й тим, щоби відтягнути початок переговорів про укладення нової угоди ЄЄ-Росія. Але у вересні 2008 р., з початком світової фінансової кризи, політика щодо Росії змінилася на 180 градусів, позаяк міркування зі сфери "realpolitik" регулярно підштовхують Захід зайняти максимально толерантну позицію до політики російського керівництва.

Саме Санкт-Петербурзький саміт 2006 р. продемонстрував наміри Російської Федерації реалізувати дві стратегії на міжнародній арені: використання енергетичного важеля для досягнення власних цілей; розробка та втілення асиметричних дій для становлення себе як лідера регіонального та глобального рівня.

Перша із зазначених стратегій уже набула закінчених обрисів і вже навіть можна говорити про її наслідки. Використовуючи енергетичний важіль у взаєминах із країнами пострадянського простору, Росія демонструє намір залишити нові незалежні держави у сфері свого геополітичного впливу. Застосовуючи асиметричні дії задля повернення собі статусу регіонального і глобального лідера, Росія просуває власні інтереси і водночас відповідає такими діями на політику проникнення країн Заходу до Східної Європи, Азії та на Близький Схід. Ці дії, що спричинюють зміну усталених форм організації міжнародної системи безпеки, створених західними демократіями самостійно чи разом з Радянським Союзом, у своїй більшості мають негативний характер. Прагнення Росії повернути собі позиції наддержави, що їх мав СРСР, здебільшого не знаходять розуміння з боку світової спільноти, оскільки офіційна Москва нерідко вдається до апробованих у недалекому минулому інструментів - тиску і шантажу. Коли вони не спрацьовують, з'являються проекти на кшталт оприлюдненої в липні 2008 р. пропозиції Росії щодо створення нової архітектури безпеки від Ванкувера до Владивостока, що вписується в послідовну позицію Росії, яка має на меті вирішення трьох завдань: уникнути маргіналізації Росії в європейських безпекових питаннях, зменшити роль США у Європі і послабити НАТО. Усі ці завдання присутні в новій редакції концепції зовнішньої політики, яку президент Росії Д. Медведєв затвердив у липні 2008 р. А це також передбачає зменшення ролі ОБСЄ і підпорядкування НАТО вищому органу, щоб збільшити роль та вплив Росії в питаннях європейської безпеки. Утім, нову архітектуру безпеки, яка зменшує роль НАТО, ЄС та ОБСЄ, навряд чи підтримає більшість європейських країн.

Незважаючи на це, Москва не полишає наміру зруйнувати єдність євроатлантичного простору. У цьому контексті слід розглядати і широко анонсоване президентом Д. Медведєвим прагнення Росії придбати у Франції вертольотоносці, здатні суттєво підвищити міць морально застарілого російського флоту. Аналітики вважають, що підготовка Росії до купівлі французьких вертольотоносців "Містраль" - елемент масштабної гри, спрямованої на внесення розколу до лав НАТО і ЄС. По-перше, фактично за 1,4 млрд євро Росія планує купити у Франції лояльність щодо північного і південного газових потоків, у втіленні яких Москва вкрай зацікавлена. При цьому проект "Північний потік" конкурує з альтернативним проектом постачання каспійського газу в Європу

"Набукко", який підтримує зацікавлений у диверсифікації поставок Європейський Союз.

Щодо НАТО, то можлива купівля Росією "Містраля" спровокувала внутрішню дискусію в самому альянсі на базисну для НАТО тему безпеки. Сама дискусія показала, що, коли справа торкається інтересів великих держав, думку середніх і малих не враховують. Зокрема, Польща і три держави Балтії вважають, що продавати Росії наступальне озброєння, яке потенційно може бути використане проти нинішніх або потенційних членів альянсу, означає послабити власну безпеку. Адже вже саме тільки будівництво газопроводу "Північний потік" дає Росії підстави й обґрунтування збільшити свою військову присутність у Балтійському морі. Як зазначають балтійські експерти, "у майбутньому проти країн Балтії не потрібно буде організовувати морської блокади, тому що газопровід і його охорона створили б у Балтійському морі, так чи інакше, de facto перманентну розділювальну лінію. Балтія залишиться в газопровідному мішку від Петербурга до Калінінграда. Час на реагування у разі можливої воєнної агресії скоротиться в кілька разів. Буде не відомо, здійснюють військові кораблі Росії в цьому регіоні звичайне патрулювання чи готуються до чогось зовсім іншого".

Щодо керівництва НАТО, то воно готове продавати зброю Росії, оскільки життєво важливий тиловий маршрут в Афганістан, де сьогодні воює альянс, пролягає територією Росії та її союзників із Центральної Азії. Зважаючи на сподівання Заходу, і передусім США, що Москва допоможе зупинити іранську програму щодо створення ядерної зброї і доведе до кінця переговори зі скорочення стратегічних озброєнь, заперечувати проти продажу зброї Росії провідні члени альянсу не будуть.

Таким чином, угодою про закупівлю вертольотоносців Росії вдалося показати брак рівної відповідальності в рамках НАТО і єдиного розуміння оптимальної безпеки за головним принципом: "один за всіх і всі за одного". Розхитування базових підвалин НАТО Росії сьогодні на руку. Адже потрібно просувати плани щодо створення нової системи безпеки, в основі яких, за версією росіян, має бути договір про європейську безпеку. Мета вже запропонованого проекту - "створити в галузі військово-політичної безпеки Євро-Атлантики єдиний, неподільний простір". Також згадується вимога "не зміцнювати власної безпеки за рахунок безпеки інших". Але ці умови дуже розмиті і де-факто це тільки спровокує попит на силу. Як наслідок - договір про європейську безпеку, якби раптом був прийнятий у російській версії, мав би достатньо підстав для переформатування всього європростору з прицілом на створення регіональної біполярної системи з претензією на поділ на зони впливу. Не дивно, що до цієї ініціативи Москви і в США, і в НАТО поставилися прохолодно, оскільки свідомі того, що майбутній договір про європейську безпеку є ще однією ланкою на шляху реалізації стратегічної мети зовнішньої політики Росії - повернення статусу наддержави. Про це, крім усього іншого, свідчать: силові дії на пострадянському просторі на прикладі Грузії; наділення президента РФ повноваженнями застосовувати російські війська за кордоном без попереднього дозволу парламенту; ухвалення воєнної доктрини, у якій блок НАТО оголошується загрозою; зниження порогу для нанесення випереджувальних ядерних ударів; декларація про силовий захист співвітчизників за кордоном.

У ширшому євразійському контурі Росія прагне виробити масштабну стратегію забезпечення своїх інтересів на двох основних елементах: протидія потенційним суперникам і створення геополітичних альянсів (ситуативних або постійних) для протистояння можливим викликам безпеки. З огляду на імпульсивний характер політики щодо Китаю, це призвело до висунення концепції "стратегічного трикутника" у складі РФ-КНР-Індія. Зміна офіційної позиції Москви стосовно Південної Азії та АТР стала наслідком дії двох чинників: усвідомлення неможливості реалізувати західний вектор у межах, які б задовольнили Росію, і опрацювання концепції стримування "китайської загрози" шляхом максимального зближення зовнішньополітичних курсів двох країн.

Ключовим і необхідним моментом, який сьогодні вкрай необхідний для російського керівництва, є створення позитивного іміджу політично стабільної країни зі швидкими темпами економічного зростання, успішною та активною зовнішньою політикою.

Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте історичні передумови геополітики сучасної Російської Федерації.

2. З'ясуйте геостратегічний статус Росії та її геополітичний потенціал.

3. Як сировинний потенціал Росії впливає на формування геополітичної стратегії та зовнішньополітичного курсу держави?

4. Спрогнозуйте геополітичне майбутнє Російської Федерації.