Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД: Навч. посіб

Республіка Білорусь розташована у східній частині Європи. Вона межує з Литвою і Латвією на півночі, з Україною на півдні, з Російською Федерацією на сході та з Польщею на заході. Країна має стратегічне положення для сполучення заходу і сходу, півночі і півдня, адже відстань від Мінська до Варшави становить 500 км, до Москви - 700 км, до Берліна - 1060 км, до Відня - 1300 км. Територіально Білорусь поділена на шість областей із центрами в Мінську, Бресті, Вітебську, Гомелі, Гродно і Могилеві.

Державність і сучасні кордони Білорусі сформувалися у XX ст. під впливом трьох знакових історичних подій: краху Російської імперії (1917), утворення Радянського Союзу (1922) та його розпаду (1991). Розуміння Білорусі як геополітичної реальності формувалося з урахуванням історичного досвіду нації. Підставою для першої білоруської геополітичної концепції стала ідея відродження державних традицій Великого князівства Литовського - середньовічного державного утворення, до складу якого входили білоруські етнічні землі. Уже наприкінці 1915 р., після захоплення Вільнюса німецькою армією, білоруські діячі ініціювали створення Ради Конфедерації Великого князівства Литовського у складі представників демократичних течій білоруського, польського, литовського та єврейського національних рухів у Білорусі та Литві. Метою організації було відродження Великого князівства Литовського як багатонаціональної держави. Однак загострення міжнаціональних відносин (особливо польсько-литовських) призвело до занепаду Ради в 1916 р. Білоруси найдовше зберігали прихильність геополі-тичній концепції, розробленій вільнюськими земляками.

Після революції в Росії (лютий 1917 р.) політичним центром Білорусі став Мінськ. У березні 1917 р. на з'їзді білоруських партій та організацій було створено Білоруський Національний Комітет під керівництвом Романа Скірмунта. Метою Комітету було досягнення автономії Білорусі в межах федеративної демократичної Російської держави. Однак ані Тимчасовий уряд, ані потім більшовики не визнали за білорусами права на самовизначення у формі автономії.

Перші спроби білоруської геополітичної думки були ще не цілком самостійними. На захід від російсько-німецького фронту білоруси шукали допомоги з боку більш організованих і впливових національних рухів. Зі східного напрямку вони сподівалися на підтримки нової влади Росії. Ці перші спроби засвідчили прагнення білорусів зламати традицію, за якою білоруські землі були лише об'єктом російської геополітики.

Народження самостійної білоруської політики пов'язане з проголошенням на етнічних білоруських землях незалежної Білоруської Народної Республіки (БНР) 25 березня 1918 р. Кордони республіки були окреслені на підставі мапи поширення білоруської мови, автором якої був відомий лінгвіст і етнограф Є. Карський. Вони охоплювали Могильовську, Вітебську, Мінську та Гродненську губернії, значну частину Віденської та Смоленської, а також деякі частини Брянської та Чернігівської. На момент проголошення БНР Віденська та Гродненська губернії і частина Мінської були окуповані німецькими військами, на решті територій господарювали більшовики. Ані перші, ані другі не визнали білоруського уряду. Однак незалежність республіки була задекларована і головним завданням її уряду стало здобуття міжнародного визнання.

Уряд БНР виступив з ідеєю створення конфедерації Білорусі, Польщі, України та балтійських країн. Такий союз, на думку білоруських політиків, міг би забезпечити корисну для всіх економічну інтеграцію, а у військово-політичному вимірі відіграти роль противаги для імперських амбіцій Росії та Німеччини. Водночас білоруси намагалися розіграти "німецьку карту", переконуючи німецьких політиків у тому, що самостійна Білорусь разом з балтійськими країнами може стати союзником Німеччини і слугувати противагою для радянської Росії і відродженої Польщі. Певного успіху в цій справі вдалося досягти. Було утворено білоруські дипломатичні представництва в Німеччині, Литві, Латвії, Естонії, Чехословач-чині, Болгарії, Фінляндії та деяких інших країнах. Проте широкого міжнародного визнання БНР не відбулося.

Улітку 1918 р. в білоруській пресі вперше з'явилась концепція Білорусі як геополітичного й культурного "моста" між слов'янськими і неслов'янськими народами Європи. Озброєні цією ідеєю, білоруські політики розпочали в Києві переговори з делегацією Росії. Однак дуже швидко вони зрозуміли, що йдеться не про "міст", а про "аванпост" світової пролетарської революції. Невдача переговорів сприяла переорієнтації білоруської політики на захід. Почав домінувати "польський напрям". Перші контакти з польською владою принесли надії на успіх. У 1919 р. польський керівник Юзеф Пілсудський прихильно поставився до концепції створення литовсько-білоруської держави як стратегічного "буфера", покликаного прикрити Польщу зі сходу. При цьому почала відроджуватись ідея "Речі Посполитої обох народів" як федеративної або конфедеративної держави. Проте, у міру успіхів у польсько-радянській війні (1919-1920) прихильність Ю. Пілсудського поступово перетворилася на відкриту демагогію. Остання спроба порозуміння відбулася за ініціативи білорусів навесні 1920 р. Вони запропонували, аби Польща на переговорах з більшовиками намагалася утримати кордони 1772 р., а також щоб відроджена Польща стала федеративною державою, у якій Білорусь отримала б автономію в культурній та господарській сферах. Відповіддю на ці пропозиції стало мовчання польської сторони, позаяк у польських керівних колах перемогла доктрина національних демократів, які пропонували захоплення Польщею на сході тих земель, які поляки зможуть асимілювати. Таким чином, федеративна концепція поступилася місцем інкорпораційній.

Позиції білоруського уряду були послаблені ще й тим, що ідея незалежної держави не знайшла масової підтримки серед народу. Рівень національно-державної свідомості білоруських селян, які становили переважну частку населення, був дуже низький.

Тим часом "білоруську карту" вже розігрували більшовики. 1 січня 1919 р. вони проголосили Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку (БСРР), що була позбавлена будь-якої самостійності. Вона була покликана грати роль "буфера", який дозволить уникати безпосереднього зіткнення Росії з Польщею. Війна між ними таки почалась, і Білорусь перетворилась на головну арену боротьби.

До участі в радянсько-польських переговорах у Ризі (вересень-жовтень 1920 р.) білоруську делегацію не допустили. Ризький мир 1921 р. було укладено за рахунок білоруських земель. Унаслідок радянсько-польського порозуміння Могильовська, Смоленська і Вітебська губернії залишилися у складі радянської Росії (вони були включені до її складу ще в лютому 1919 р.), а Гродненська, частина Віденської і Мінської відійшли до Польщі. Територія радянської Білорусі обмежилась шістьма повітами Мінської губернії. Результати угоди в Ризі були сприйняті білорусами з обуренням і розпачем.

На початку 1920-х років у віденському білоруському середовищі активно обговорювались політичні та геополітичні перспективи Білорусі. Виразно переважали дві концепції. Одна ґрунтувалися на погляді, що Білорусь є "мостом" між Заходом і Сходом; друга пов'язувала майбутнє тільки із Західною Європою. Однак досить швидко орієнтації білоруських політиків зазнали змін. Більшовики доволі успішно розіграли "білоруську карту". Для зміцнення своєї влади вони вдалися в 1922-1923 рр. до політики "білорусизації", що стимулювало розвиток білоруської культури. Було оголошено амністію для колишніх діячів БНР. До 1926 р. радянська Росія повернула Білорусі Могильовську і Вітебську губернії. Польські політики не здійснювали спроб подібної "білорусизації", навпаки, на землях Західної Білорусі провадилась політика національної асиміляції. Унаслідок цього "білоруська ідея" змінила орієнтацію із "західної" на "східну". Радянська Білорусь стала центром залучення білорусів до Росії. Конференція діячів білоруської еміграції в Берліні (1925) визнала Мінськ єдиним культурним і політичним центром Білорусі. Лише незначна частина білоруських активістів розгадала справжні наміри Москви і не визнала цього рішення. Таким чином, Білорусь знову ставала "заручницею" російської геополітики, тільки вже не царської, а більшовицької. Для Росії білоруська земля була тим стратегічним простором, який закривав напрямок на Москву. Для Польщі територія Західної Білорусі перетворилася на частину "санітарного кордону" з радянською Росією.

Така ситуація тривала до кінця міжвоєнного періоду. У вересні 1939 р., після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, Червона Армія перейшла східний кордон Польщі. Сталін і Гітлер здійснили поділ Польської держави. Більшовики переможно завершили розігрування "білоруської карти". У жовтні 1939 р., згідно з рішенням Кремля, Вільно (Вільнюс) і Віденське воєводство були передані Литві, а південна частина Берестейського - Україні. 1940 р. Москва без згоди уряду радянської Білорусі передала Литві частину північної білоруської території.

22 червня 1941 р. Німеччина розпочала військові дії проти СССР. Через два місяці вся територія Білорусі опинилася під німецькою окупацією. Перед війною гітлерівська пропаганда допускала можливість утворення незалежних держав на теренах, що будуть визволені з-під сталінського панування. Але в 1941 р. справа незалежної Білорусі вже не стояла на порядку денному політики Берліна. Територію Білорусі було поділено, а її назва збереглась лише в Білоруському Генеральному Окрузі (Generalbezirk Wiesrutenien) із центром у Мінську. Більшу частину білоруських земель було включено до військового округу групи армій "Центр", частину південних, північно-західних і західних земель приєднали до Райхскомісаріату "Україна", Генерального Округу "Литва" і Східної Прусії.

Попри виразний зміст гітлерівської політики, серед частини білоруських емігрантів продовжувала жити надія на утворення за допомогою німців незалежної Білорусі. Гауляйтер Білорусі Вільгельм Кубе підтримував ці надії. Він призначав білорусів на посади в адміністрації, дозволив діяльність білоруських культурних і доброчинних організацій, поширив їхню діяльність на Генеральний Комісаріат тощо. Метою такої продуманої тактики було стримування партизанського руху. Багато білоруських політиків це розуміли. Вони створювали антифашистські (водночас і антикомуністичні) організації, зокрема, Партію білоруських націоналів, Білоруський національний фронт тощо. Білоруси підтримували контакт із польською Армією Крайовою, яка підпорядковувалась емігрантському урядові в Лондоні, і прагнули через її посередництво налагодити зв'язок з урядами Франції та Великої Британії.

Тільки наприкінці 1943 р., коли настав злам у ході війни, німецька влада дозволила утворення Білоруської Центральної Ради як білоруського уряду. 27 червня 1944 р. за мовчазної згоди окупаційної влади в Мінську відбувся Всебілоруський конгрес, який прийняв ухвалу про відокремлення Білорусі від СССР і незаконність усіх рішень радянських урядів у справах Білорусі. Політичних наслідків це однак не мало, бо через кілька днів до Мінська увійшла Червона Армія. Більшовики використали постанови конгресу для боротьби з так званим "білоруським націоналізмом".

У повоєнний період унаслідок браку державного суверенітету Білорусі накинуто таку систему, де політична залежність посилювалась повною економічною залежністю: наприкінці 1980-х років за допомогою внутрішніх ресурсів Білорусь могла забезпечити виробництво лише 4 % національної продукції. Нічого не змінив формальний вступ Білорусі до ООН (1945), оскільки всі рішення слід було узгоджувати з делегацією СССР. Участь представників Білорусі в роботі ООН не впливала на те, щоб світ трактував їх як представників суверенної держави.

Господарська і правова політика Москви, активні ідеологічні впливи на суспільство призвели до того, що більшість білоруського народу майже цілком втратила національно-державну свідомість. Комуністичне керівництво Білорусі віддано служило Москві. Ного діяльність спричинила активну участь білорусів у злочинній війні в Афганістані (1979-1089), приховування трагедії на Чорнобильській атомній електростанції (1986). Останні компартійні лідери Слюньков, Сакалов, Малафеєв увійшли в історію як рішучі противники національно-державного відродження Білорусі. У геополіти-чному вимірі упродовж чотирьох післявоєнних десятиріч Білорусь відігравала в СССР ту саму роль, яку ще раніше визначив їй уряд царської Росії: вона залишалась аванпостом для планів експансії в Європу (аванпостом "другої лінії" після Польщі та НДР). Крім того, Білорусь стала "ядерним рубежем": у 1991 р. на її території перебувало 19 баз ракет і стратегічних бомбардувальників.

Ситуація в Білорусі почала змінюватись під час розпаду СССР. 27 липня 1990 р . Верховна Рада БРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Це був доволі формальний акт, значення якого комуністична влада старанно применшувала. Спроба комуністичного путчу в Москві (серпень 1991 р.) прискорила крах Радянського Союзу. 27 серпня 1991 р. Верховна рада БРСР проголосувала за надання Декларації статусу конституційного закону. 19 вересня 1991 р. білоруська держава отримала назву Республіка Білорусь.

Відродженню в Білорусі незалежності сприяла тимчасова заборона діяльності Компартії Білорусії, керівництво якої підтримало спробу путчу, а також обрання Станіслава Шушкевича головою Верховної Ради й активна діяльність у парламенті фракції Білоруського народного фронту на чолі із Зеноном Лозняком. Комуністична більшість парламенту не змогла перешкодити активності прибічників незалежності. Це випадково голова білоруського парламенту С. Шушкевич ініціював зустріч керівників Білорусі, Росії та України у Віскулях, де було схвалено історичне рішення про ліквідацію СССР 8 грудня 1991 р. Водночас було підписано протокол про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

У 1992 рік Республіка Білорусь вступала як країна, що розпочала розвал Радянського Союзу, декларуючи готовність до усунення ядерної зброї зі своєї території та проголошуючи нейтралітет головною засадою своєї зовнішньої політики. Усе це сприяло зміцненню міжнародної позиції республіки. 1992 рік став роком міжнародного визнання Білорусі, вона отримала статус асоційованого члена Ради Європи. Одним з найактивніших партнерів Білорусі була Польща, а контакти з Росією послабилися.

Активна міжнародна діяльність білоруського уряду, пожвавлення суспільно-політичної та наукової думки призвели до формування кількох геополітичних концепцій. Переважала тоді концепція, сформульована Є. Шушкевичем: Білорусь є "мостом" (або одним з "мостів") між Західною і Східною Європою. Білоруська земля, яка впродовж віків була ареною конфронтації між Заходом і Сходом, повинна стати нарешті тим тереном, де Захід і Схід зустрінуться як добрі сусіди. На підставі цієї концепції формувалася білоруська зовнішня політика. Білоруський народний фронт пропонував інший підхід. 3. Позняк пов'язував майбутнє Білорусі з виходом із СНД і початком створення Спільноти Країн Балтійсько-Чорноморського регіону. Він негативно оцінював концепцію "мосту": "Білорусь це Європа і "моста" або "коня на переправі" їй міняти не треба. Це є зневагою для нас, і ні до чого доброго не допровадить". Керівник БНФ передбачав, що "білоруський міст" досить швидко перетвориться на аванпост нової російської геополітики. Представники білоруської соціал-демократії виступили з ідеєю нейтралітету або політики рівноваги між Росією, Польщею та Україною. Комуністи, які зберегли міцні позиції в системі державної влади і серед директорів великих підприємств, висловились за тісний зв'язок з Росією.

Після кривавих московських подій жовтня 1993 р., коли конфронтація парламенту Росії з Б. Єльциним закінчилась перемогою президента, геополітична ситуація Білорусі погіршилась. У білоруській політиці зміцнилися проросійські позиції. Це було також наслідком кількаразового підвищення російською стороною цін на газ і нафту. Проросійські позиції частини білоруської влади представляв прем'єр уряду В'ячеслав Кебіч, який поступово концентрував у своїх руках реальну політичну владу і монополізував сферу білорусько-російських контактів. У другій половині 1993 р. він розпочав виразну боротьбу проти політичної лінії Є. Шушкевича. В. Кебіч стверджував, що вихід Білорусі з кризи можливий тільки на шляху зміцнення господарських і політичних взаємин з Росією. Він допускав навіть можливість відмови від частини суверенітету. Восени 1993 р. В. Кебіч виступив з пропозицією про приєднання Білорусі до Договору про колективну безпеку країн СНД, що суперечило Декларації про незалежність. С. Шушкевич заперечив проти цього. Верховна Рада однак підтримала прем'єра, і Білорусь підписала угоду.

Зростання проросійських тенденцій у білоруській політиці не знайшло опору в суспільстві. Як і в 1917-1921 рр., білоруський народ не виявив волі та рішучості в захисті своєї незалежності. На застереження інтелігенції офіційні засоби масової інформації відповіли звинуваченнями в "націоналістичній русофобії" і посиленням пропаганди, яка доводила, що тільки Росія здатна врятувати Білорусь від повного економічного краху. Конфронтація між В. Кебічем і С. Шушкевичем закінчилась у січні 1994 р., коли Верховна Рада усунула останнього з посади голови.

Весна і літо 1994 р. пройшли для Білорусі під знаком президентських виборів. Серед шести кандидатів у президенти тільки три (Є. Шушкевич, 3. Позняк і В. Кебіч) мали цілісні програми розвитку країни. Поважне місце в них належало геополітичним аспектам. Є. Шушкевич і далі підтримував ідею "білоруського мосту" між Заходом і Сходом. 3. Позняк залишився прибічником Спільноти Держав Балтійсько-Чорноморського регіону, який поступово буде інтегруватися в об'єднану Європу. В. Кебіч активно розігрував "російську карту". Однак у грі за майбутнє Білорусі голова уряду раптом зустрів гідного конкурента. Ним став депутат Верховної Ради, голова так званої "антикорупційної комісії" О. Лукашенко. У травні 1994 р. він виступив у Державній Думі Росії, обіцяючи у випадку своєї перемоги на президентських виборах проводити рішучу політику інтеграції з Росією. Лукашенко поступово здобував імідж "борця з корупцією", захисника "простих людей". Він безупинно критикував корупцію в урядових сферах, засуджував "націоналістів" (С. Шушкевича і 3. Позняка), які нібито "знищили" СССР і господарські зв'язки Білорусі з Росією. О. Лукашенко прийшов до влади на хвилі демагогії та популізму. Таким чином, переміг кандидат, який 27 серпня 1991 р. був серед тих (небагатьох) депутатів Верховної Ради Білоруської PCP, які голосували проти незалежності країни.

Через декілька днів після перемоги у виступі на урочистостях, присвячених незалежності Білорусі, президент рішуче оголосив, що "головним напрямком закордонної політики Білорусі залишиться російський напрям". Свій перший офіційний візит О. Лукашенко здійснив до Москви. Однією з головних тем засобів масової інформації стала тема СНД як фундаменту відродження Радянського Союзу. О. Лукашенко почав поширювати ідею об'єднання "братніх слов'янських народів", яку в минулі століття часто використовували царські уряди для московської експансії в українські, білоруські землі й на Балкани. Це було не випадково: президент Білорусі став виразником відродження імперських амбіцій нової Росії.

Президент О. Лукашенко цілковито підпорядкував Росії білоруську економічну політику, у 1995 р. Білорусь і Російська Федерація утворили єдиний митний простір. Відповідно до російських інтересів, у травні 1995 р. білоруському суспільству було накинуто референдум у справі білоруської мови, культури та історії, а також економічної інтеграції з Росією. Агресивна пропаганда разом із забороною незалежних видавництв принесли очікувані наслідки: зміну державних символів і фактичну ліквідацію статусу державної білоруської мови.

У квітні 1996 р. в Москві було підписано угоду про Співдружність Росії та Білорусі. У листопаді 1996 р. Росія ще раз рішуче підтримала О. Лукашенка під час референдуму, який було проведено з порушенням Конституції та законів Білорусі. Унаслідок референдуму президент розпустив парламент і створив двопалатні Національні збори, які повинні були приховати факт встановлення в Білорусі режиму особистої влади президента.

Неприємною несподіванкою для О. Лукашенка стало гостре засудження референдуму та його результатів на конференції ОБСЄ, що відбулась у Лісабоні (грудень 1996 р.). Навіть підтримка, надана російською стороною, не стримала Раду Європи від виключення Білорусі з асоційованих членів цієї організації. У лютому 1997 р . Рада міністрів Європейського Союзу заявила про нелегітимність конституційого референдуму 1996 р. і припинила надання Білорусі всіх видів спеціальної допомоги за винятком гуманітарної. І нарешті, Національним Зборам Білорусі було відмовлено у представництві в Парламентській асамблеї ОБСЄ.

Улітку 1998 р., після того як уряд Білорусі зажадав, щоб іноземні представництва звільнили свої резиденції в дипломатичному містечку Дрозди задля проведення там капітального ремонту, вибухнув міжнародний скандал. США, Великобританія, Франція, Німеччина, Греція, Італія і Японія відкликали своїх послів з Мінська на знак протесту проти порушення Віденської конвенції. Після цього інциденту в'язки Білорусі з країнами Заходу фактично припинилися.

Попри переобрання 19 грудня 2010 р. О. Лукашенка президентом Білорусі на четвертий термін, Захід фактично досі не визнає його легітимності. Натомість президент Білорусі вміло експлуатує ідею створення Союзної Держави Білорусі і Росії для підтримання економічної стабільності в країні і отримання від Росії гарантій міжнародної безпеки. Ного мета - стати самодостатнім керівником незалежного державного утворення, навіть без достатніх національних атрибутів. Незалежність Білорусі тримається на інституті президентства. Союз із Росією гарантує опору економіці Білорусі, а отже, існуючому політичному режимові.

Білорусь, з одного боку, є чітко вираженим об'єктом геоеконо-мічного впливу, до того ж специфічно одновекторного - фактично, лише Росії. Але, з другого боку, зовнішньополітична активність на пострадянських теренах дозволила Білорусі стати суб'єктом геополітики в межах СНД та впливати на геополітичну атмосферу ширшого європейського виміру. Що стосується теренів СНД, Білорусь є учасником усіх інтеграційних проектів, ініційованих офіційною Москвою: разом з Росією, Казахстаном, Таджикистаном і Киргизстаном вона входить до Євразійського економічного союзу (ЄврАзЕС); є учасником Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), до якої входять вищезазначені країни і Вірменія; разом з РФ і Казахстаном Білорусь є учасником Митного союзу в рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Утім, аналіз динаміки білорусько-російських відносин засвідчує їх стагнацію, що підтвердила не лише енергоресурсна криза, яка мала місце у двосторонніх взаєминах на рубежі 2006-2007 рр. і у 2010 р., але й різне бачення сторонами перспектив Союзної держави Білорусі і Росії. Дії офіційного Мінська у відповідь на намір Кремля значно збільшити ціну на імпортований з Росії природний газ (призупинка постачання російської нафти до Європи нафтопроводами "Дружба-1" і "Дружба-2") продемонстрували наявність серйозних економічних і політичних суперечностей у взаєминах двох держав.

Білоруська сторона, на думку російських аналітиків, не надто поспішає створювати спільний ринок у межах Союзної держави, гальмуючи проведення економічних реформ, які б наблизили планову економіку Білорусі до ринкової моделі, в рамках якої розвивається російська економіка. Мінськ цілком свідомо перешкоджав створенню транснаціональних фінансово-промислових груп, валютній інтеграції з Росією, у якій президент О. Лукашенко вбачає загрозу незалежності Білорусі. Питання запровадження на території двох держав єдиної валюти (російського рубля), попри рішення про її введення у 2005 р., сьогодні білоруська сторона навіть не розглядає. Не надто поспішає офіційний Мінськ гармонізувати з російським національне валютне і фінансове законодавство. До того ж, білоруські й російські товаровиробники дедалі частіше конкурують між собою у сфері експортних операцій на ринку Євросоюзу.

Нафтогазовий конфлікт із Росією засвідчив неефективність і збитковість білоруської моделі економіки, її залежність від зовнішніх джерел постачання енергоносіїв, продемонстрував дотаційний характер білоруської економіки. Російські аналітики вважають, що постачаючи природний газ і нафту в Білорусь за пільговими цінами, Москва до 2007 р. дотувала Мінськ (якщо брати до уваги західноєвропейські ціни на енергоносії) на суму, еквівалентну 10 млрд дол щорічно, що майже дорівнює прибутковій частині річного державного бюджету Білорусі (у 2007 р. непрямі дотації РФ в економіку Білорусі, зі слів російського прем'єра В. Путіна, склали 5,8 млрд дол.). Також білоруська сторона активно реалізувала свою продукцію на російському ринку, не сплачуючи при цьому ввізного мита (третина білоруського експорту припадає на Росію і майже 50 % - на країни ЄС). До 2007 р. промисловість Білорусі працювала переважно на дешевому російському газі (майже 95 % великих і середніх підприємств), використовуючи пільгову російську нафту і дешеві російську й українську електроенергію. Крім того, енергоємна продукція білоруського машинобудівного комплексу експортувалась переважно до Росії та України.

Нафтогазовий конфлікт та інші торгівельні війни (цукрова, тютюнова, кондитерська, пивна) з Росією змусили білоруське керівництво звернути свої погляди в бік Азербайджану, Венесуели та Ірану, які мають стати альтернативою Росії в постачанні нафти, ухвалити рішення про будівництво власної атомної електростанції і сподіватися на значне збільшення тарифів на транзит російських енергоресурсів білоруською територією.

Головною перешкодою на шляху створення Союзної держави Білорусі й Росії, як уважає російська сторона, є прагнення білоруського керівництва зберегти суверенітет і незалежність своєї держави, що ніяк не корелюється з намірами Росії інкорпорувати Білорусь до свого складу. Не відповідає російським геополітичним інтересам і головний зовнішньополітичний принцип Білорусі - ба-гатовекторність, особливо у світлі заяв О. Лукашенка про те, що велика активність на російському зовнішньополітичному напрямі, завдала вагомих збитків відносинам Білорусі із західним світом.

Не в змозі відновити режим забезпечення господарських потреб республіки дешевими російськими енергоносіями, керівництво Білорусі має намір компенсувати їх виставленням рахунків Російській Федерації за охорону білоруськими прикордонниками "союзного" кордону, утримання так званого регіонального військового угруповання і базування на території Білорусі двох російських військових об'єктів. Росія вважає таку постановку питання неправомірною, оскільки на утримання так званого регіонального військового угруповання, тобто збройних сил Білорусі, з російського бюджету щороку виділяється 295 млн російських рублів, 125 млн з яких надходить безпосередньо міністерству оборони Білорусі. Ще 135 млн російських рублів РФ виділяє, за даними російських джерел, для підготовки білоруських військовослужбовців, на заходи з боротьби з тероризмом, охорону білоруських залізниць, воєнно-технічні програми. На облаштування білоруської ділянки кордону Союзної держави у 2002-2006 рр. Росія витратила близько 1 млрд рублів.

Російські військові об'єкти на території Білорусі - радіолокаційна станція (РЛС) "Волга", системи попередження про ракетний напад в Ганцевичах під Барановичами і центр управління підводними човнами "Антей" у Вілейці функціонують у рамках російсько-білоруської угоди від 1995 р., термін дії якої закінчується у 2020 р. Цю угоду укладено в обмін на списання білоруського боргу за поставлений з РФ природний газ на суму 1 млрд дол. (так званий "нульовий варіант"). Певною компенсацією за несплату податків і орендних платежів є безкоштовне надання РФ білоруським збройним силам своїх полігонів, відповідної техніки та бойових комлек-сів для навчань. Однак усі ці російські "компенсації" - ніщо у порівнянні з 21-25 млрд дол., що їх мала б витратити Росія для створення подібних об'єктів на власній території.

Росія зацікавлена у використанні військової і прикордонної інфраструктури Білорусі навіть за умови гіпотетичної зміни її зовнішньополітичної орієнтації. Втрата стратегічних військових об'єктів у Білорусі здатна завдати національній безпеці Росії збитків, що їх можна порівняти з тими, яких вона зазнала на початку 1990-х pp. у Латвії, коли змушена була ліквідувати РЛС в Скрунді вартістю близько 2 млрд дол. Без союзу з Мінськом РФ автоматично втратить стратегічно важливий форпост на західному напрямку, кордони НАТО наблизяться до Смоленська, Пскова і Санкт-Петербурга, а доля Калінінградського анклава стане ще більш невизначеною.

Важлива Білорусь для Росії також і економічно. І не лише тому, що товарообіг між двома країнами перевищив 20 млрд дол. (за цим показником Білорусь поступається лише Німеччині, Нідерландам, Італії, КНР і Україні), але й через те, що білоруський ВПК фактично складає єдине ціле з російським і є частиною машинобудівного комплексу, сформованого ще в СРСР. У співпраці зі 120 білоруськими виробничими підприємствами і конструкторськими бюро російський оборонний комплекс виробляє понад 1,6 тис. видів продукції спеціального призначення. Крім того, понад 8 тис. білоруських і російських підприємств пов'язані між собою взаємними поставками, а майже 70 % зовнішньоторговельних операцій Росії з країнами ЄС здійснюється через білоруський транспортний коридор (підприємства концерну "Бєлнафтохім" щорічно перекачують до Європи 85 млн т нафти, а PAT "Газпром" транспортує через Білорусь близько 30 % експортованого газу). Щоправда, значною є й залежність білоруської економіки від постачання російських енергоносіїв: зі споживаних щороку Білоруссю близько 21 млрд куб. м газу і 19 млн т нафти, лише 13-15 % становлять власні ресурси. Видобування нафти (близько 1,8 млн т) покриває потреби країни на

20 %.

Зовні може здатися, що Білорусь - єдиний надійний плацдарм Росії у Східній Європі, країна, у якій Москва має всеосяжний вплив на економіку і політику. Це лише почасти так. Перебуваючи при владі з 1994 p., О. Лукашенко жорстко контролює ситуацію у своїй країні. Коли ж відносини з Росією погіршуються, він віртуозно демонструє готовність до стратегічного переорієнтування. У минулому так бувало не раз, і завжди така гра приносила свої плоди. Вона посилювала позиції Мінська на переговорах із Москвою і давала можливість домагатися від росіян поступок: чергових фінансових дотацій і знижку в ціні на постачання енергоносіїв. Це у свою чергу дозволяло білоруському президентові розвивати економіку Білорусі і зміцнювати в країні свою особисту владу.

У результаті цього економічна ситуація в Білорусі багато років залишалася стабільною, що в очах багатьох мешканців країн пострадянського простору створювало особливу привабливість режимові. Платою за цю політику стали майже некапіталізована економіка, неконкурентоспроможна продукція, а також посилення економічної, енергетичної та політичної залежності Білорусі від Росії. Але в умовах, коли Москва демонструє готовність жорстко відстоювати свої позиції на пострадянському просторі, розглядаючи країни з колишнього СРСР як зону історичного впливу Росії, Мінськ не може не тривожити дедалі більша залежність від свого партнера по Союзній державі.

Щодо відносин Білорусі з іншими сусідніми державами, їх розвиток є неоднорідним. Взаємини з Україною, що регулюються Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво від 17 липня 1995 р. та українсько-білоруським договором про державний кордон від 12 травня 1997 р., є доволі динамічними і харахтеризують невпинним зростанням товарообігу між державами. Взаємини Білорусі з іншими сусідніми державами - Литвою, Латвією та Польщею, залишаються доволі суперечливими, однак це не стосується їх економічної складової. Так, наприклад, товарообіг Білорусі з Литвою становить 700 млн дол. на рік, що свідчить про зацікавленість Литви в розширенні економічних зв'язків з Білоруссю, адже велика частка доходної частини її бюджету формується за рахунок транзиту вантажів. Білоруські вантажі, зокрема, становлять 20 % усіх вантажів, що їх перевозить Литовська залізниця і 25 % вантажів, що відправляються Білоруссю через Клайпедський морський порт у Литві.

Взаємини Білорусі й Латвії, попри те, що територія останньої є важливим транзитним коридором для транспортування білоруської продукції до Європи, розвиваються, з погляду офіційного Мінська, "не так динамічно через жорстку орієнтацію Латвії на Європейський Союз і майже цілковите виконання нею його вимог". Білорусько-польські відносини до 2010 р. були досить напруженими і супроводжувались взаємними висилками дипломатів, критикою режиму О. Лукашенка польською стороною, утисками в Білорусі Союзу поляків Білорусі тощо. Незважаючи на це, товарообіг між двома державами постійно зростає.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що білоруська влада виявилась здатною оптимально використовувати переваги геополітичного становища своєї країни і робити несподівано сильні ходи в пошуках союзників, а також опиратися зовнішньому тиску. Президент Білорусі досить уміло використовує суперечності між впливовими на міжнародній арені державами (такими як США, КНР, Росія тощо), здобуваючи для своєї держави політичні та економічні дивіденди. Показовою в цьому сенсі є нормалізація співпраці Білорусі з ЄС та МВФ у 2008-2010 рр., що збіглося з припиненням постачання російських енергоносіїв до Білорусі за пільговими цінами. У результаті поновлення відносин з Брюсселем Білорусь отримала запрошення до участі у виконанні програми ЄС "Східне партнерство", а співпраця з МВФ дозволила отримати кредити на суму 1,5 млрд дол.

Однак спостерігаючи за неадекватною реакцією чинної білоруської влади на протести опозиції щодо результатів президентських виборів 19 грудня 2010 р., більшість аналітиків схильна вважати, що репресивні заходи О. Лукашенка стосовно опозиції означають повернення Білорусі на російські геополітичні рейки після нетривалого потепління відносин із Заходом.