Історія української преси: Навчальний посібник

Бовший час доводилося "Киевской Старине" перемагати тяжку матеріальну скруту. Кілька разів стояла вона перед небезпекою припинення і лише завдяки відданій жертвенності з боку співробітників та поодиноких членів українського суспільства, не кажучи вже про самих видавців, щастило кожного разу цю небезпеку усувати.

Передплата довший час не могла покрити всіх видатків. Виявлялася вона в таких цифрах. Першого року (1882) за Т. Лебединцева кількість передплатників досягла була числа 780 і давала надії на розвиток та забезпечення. Але вже другий 1883 р. виявив упадок, давши 760 передплатників. Це затурбувало Т. Лебединцева і примусило просити субсидії. Одержана одноразова субсидія в 2000 рублів справи врятувати не могла, тим більше, що наступні роки виявила дальший упадок передплат, а саме: рік 1884 дав вже 750, 1885 — 612 передплат. Пояснюється це тим, що на початку в число передплатників попали почасти особи, які сподівалися, що журнал уділятиме головну увагу опису київських старовинних пам'яток і зокрема пам'яток церковних. Тому серед них було чимало духовенства, яке вже в наступних роках, побачивши дійсний характер журналу, почало відходити. Ще більш упала передплата в переходових 1887—1889 роках (перехід видання від Лебединцева до Лашкевича), чому завинила до певної міри техніка переходу (запізнення оповіщень передплати тощо). Кількість передплатників знизилася аж до 400.

З переходом "Киевской Старины" до "Старої Громади" за ведення її В. Науменком передплати почали помалу підноситися.

В перших роках (1882—1883) від передплат поступило десь 6—7 тисяч рублів, тоді як видатки виносили більше ніж 8 тисяч рублів. Коли взяти на увагу, що при зменшенні передплатників сума видатків залишилася та ж сама, то зрозуміло, в яких тяжких і не від рал них умовах доводилося "Киевской Старине" битися за своє існування.

І також пощастило перемогти всі ті тяжкі обставини, довівши до того, що бодай при кінці позбавилася "Киевская Старина" щорічних дефіцитів. Було це наслідком, з одного боку, згаданої жертвенності, з другого — упорядкування господарки.

З допомогою прийшли в першу чергу самі співробітники. Одні з них відмовилися від гонорарів, а другі, як Є. Кивлицький, відмовилися від платні за технічну редакційну працю або зводили її до мінімуму. Крім того, з допомогою прийшли поодинокі члени нашого громадянства, серед них у першу чергу В. Симиренко ("Великий Хоре"), який щороку, крім інших пожертв на національно-громадські цілі, давав не менше ніж 1000, а частіш 1500—2000 рублів. Внески робили також В. Науменко, К. Гамалій, В. Беренштам, П. Косач, О. Лазаревський, В. Тарновський, Я. Демченко, Жученко, М. Шугуров та інші.

Такими зусиллями пощастило втримати один з найповажніших журналів, передавши його заповіт і традиції молодшому органові, що після 25 років його заступив.