3.4. Типи політичних еліт
Визначивши суть поняття «політична еліта», основні напрями його обґрунтування, можна розглядати структурні питання. Безперечно, еліти — це складна ієрархізована структура, яка випливає зі самої суті еліти та великої соціально-політичної диференціації суспільства, що складається з нерівних між
49 Bell Daniel. The Coming of Post-Industrial Society. A Venture in Social Forecasting. - N. Y., 1973. - P. 129, 213-214, 285-298.
50 Гзлбрейт Джон. Новое индустриальное общество. — M., 1969. — С. 110-113.
51 Tofflcr Alvin. Powershift. Knowledge. Wealf and Violence at the Edge of the 21 century. - N. Y., 1990.
52 Див.: Основи політології. Курс лекцій /За ред. Кухти Б.Л. - К., 1992. - Ч. 2. - С. 8-9.
53 Burnhcm J. The Manegcrial Revolution. - N. Y., 1941. - P. 75.
собою груп та осіб. Виникає певна ієрархізована структура, піраміда, тим паче, що така нерівність панує у самій еліті, де всі різні, усі талановиті, усі прагнуть влади, усі мають власні рецепти ЇЇ реалізації. В еліті рідко панує, як популярно кажуть, «злагода», бо сам її дух, сама природа політичної еліти — це боротьба за здобуття та реалізацію влади. Боротьба ж передбачає постійний рух, зіткнення суперечностей, напруження усіх сил та використання усіляких методів. Звичайно, що стабілізація будь-якого політичного режиму веде до стабілізації й політичної еліти, але не надовго... Водночас ієрархія — це порядок, а отже, певний рівень організованості як суспільства, так і еліти, — це її означене місце в політичній системі суспільства і ставлення до владних інститутів.
Із сказаного вище випливає перший поділ еліти на два типи: відкриті і закриті еліти. До відкритого типу еліт належать усі ті еліти, які допускають поповнення своїх рядів насамперед «знизу догори», а також завдяки окремим представникам з інших еліт. Так відкриті еліти внутрішньо оновлюються, що стає гарантом їх стабільності. Поповнення еліт такого типу відбувається і через їх противників, яких переманюють, перекуповують тощо. Головне, що цей процес повинен бути перманентним, бо застій веде до загибелі, спізнення з оновленням призводить до незворотніх процесів. Більшість національних політичних еліт проходить певний цикл, оскільки немає повністю закритих чи відкритих національних еліт.
Еліти проходять у своєму розвитку відкриті фази, коли формується національна державність. Такі еліти характерні для націй у фазі акматичній. Вони зустрічаються усе рідше в націй, що переходять до фаз падіння, інерційних, і майже відсутні в етносів, що перебувають у фазі меморіальній. Іншими словами, відкриті еліти — це, як звичайно, молоді національні еліти, які забирають, переманюють у мас їхніх лідерів; це еліти, котрі, наче губки, втягують у себе все краще з усіх суспільних груп. Представники відкритих еліт здатні до ризику, вони активні, ініціативні, рішучі, менше йдуть на компроміси, більше схильні до силових методів реалізації влади. Водночас є деякі етноси, політичним елітам яких іманентні відкритість протягом довшого, ніж звичайно, часу, як, наприклад, англійська політична еліта. Це було притаманно й венеціанській політичній еліті, тобто дух торгівлі, обміну взагалі, подорожей тримав ці еліти у відкритому стані. Для них характерні різноманітність методів і форм участі в політичному житті, певна імпульсивність, навіть артистизм у процесах реалізації влади. Саможертовність, геройство теж не чужі таким елітам, як, зрештою, і користання з усіх радостей життя.
У закритих елітах поновлення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований, складний. Члени закритих еліт повільно адаптуються до вимог життя, що змінюється, для їх політичної діяльності характерні незмінність форм і методів. Такі еліти притаманні етносам, які вже пройшли акматичну фазу, перебувають в інерційній, навіть у меморіальній фазі. Закриті еліти ортодоксальні, вони значно рідше йдуть на компроміси, важко погоджуються на прихід до них «знизу». Це радше виняток, аніж правило.
З іншого боку, відкритість і закритість еліт залежать і від типу політичного режиму, що панує у даному етносі. Як звичайно, тоталітарно-авторитарним режимам більше притаманні закриті еліти, ліберально-демократичним — відкриті. Правда, чимало тут залежить і від того, в якій фазі етнічного розвитку перебуває даний етнос. Якщо це акматична фаза, то тривалість тоталітарно-авторитарного режиму невелика (не більше двох поколінь), а тому час існування закритого типу еліти теж не такий значний. Ця проблема досить цікава, однак мало досліджена.
Подальший тип поділу еліт — це легітимні й нелегітимні еліти. Як ми вже знаємо з теорії, освячена правом влада є легітимною. Однак далі ми натрапляємо на певні труднощі, оскільки тоталітарно-авторитарні режими у своїй політичній діяльності теж досить широко використовували законність, право, різні нормативні акти до Конституції включно. Це означало, що сталінський режим, фашистські режими в Німеччині та Італії, оскільки вони діяли, спираючись на Конституції, законодавство своїх держав, теж формально були легітимними, а політичні еліти, які керували й управляли в цих країнах, стали легітимними. Щоб вийти з такого становища, підемо за Л .Саністебаном, який запропонував вважати легітимними тільки такі режими, які реалізують владу, спираючись на широку згоду мас. Тоді, зазначив він, «... легітимною є така влада еліт, яку приймають маси, а не та, яку їм нав'язують»52. Тоді нелегітимними є та влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, що нав'язують свою владу, примушують виконувати свої обов'язки гр
омадян, нав'язують чужі для них інтереси та мету. Панівним методом реалізації влади в легітимних еліт є переконання, компроміси при пропорційно значно менших примусі, насильстві тощо. У нелегітимних еліт навпаки — питома вага переконання, згоди незначна, зате
54 Санистебан Л. С. Основьі политической науки. — С. 39.
панують насильство, примус, оскільки еліта позбавлена підтримки мас. Зрозуміло, що жодна еліта не має монополії легітим-ності, за неї треба боротися, однак сам характер політичного режиму детермінує легітимність і нелегітимність еліт. Легі-тимність же, здобута важкою працею, може бути з часом втрачена, натомість із переродженням, трансформацією режиму легітимність можна набути.
Деякі вчені пропонують на цій основі ще детальніший поділ типів еліт. Це еліти фрагментовані, нормативно інтегровані та еліти, інтегровані ідеологічно. До перших належать еліти, яким притаманні мінімальний рівень структурної інтеграції, невеликий обсяг нормативного консенсусу, немає згоди щодо загальних правил політичної діяльності, відсутній поділ на фракції, мало єдності щодо будь-яких вартостей політичних інститутів. Це еліти, які боряться самі зі собою, не довіряють собі навзаєм, б'ють, як то кажуть, «по своїх», унаслідок чого така політична система стає нестабільною. До другого типу належать еліти, де панує переважно високий рівень структурної згуртованості, достатній нормативний консенсус, де діють диференційовані фракції, згода щодо спільних правил діяльності, певна погодженість щодо інституційних вартостей. Методом діяльності таких еліт найчастіше є компроміс. Це провадить до стабільності політичної системи та панування демократично-ліберальних вартостей, такого ж режиму влади. Третій тип еліт характеризується тісною інтегрованістю структур, єдністю системних вартостей, нормативною чіткістю, політичне життя контролюється фракціями й партіями, панує нав'язана елітою загальна згода. Це характерно для тоталітарно-авторитарних режимів53. Окрім таких типів еліт, у повоєнній Європі дуже поширеним став поділ ідеологічний: еліти демократичні, ліберальні, відтак, відповідно, авторитарні, тоталітарні. За основу поділу брали ідеологічні концепції і системи етичних та естетичних вартостей, різноманітність типів культур. Висувалась думка, що стабільності ліберально-демократичних політичних режимів удається досягнути завдяки формуванню певної множинності еліт у суспільстві, коли поряд із політичною розвивається наукова, економічна, військова, релігійна, художня еліти, які у своїй діяльності врівноважують політичну еліту, що забезпечує стабільність режимів і запобігає встановленню авторитарно-тоталітарних режимів.
Підіб'ємо підсумки. Отже, по-перше, в основі виділення політичної еліти лежить необхідність керівництва й управління
33 Elity. Demokracja. Wybory: Zb. tekstow. Warszawa, 1993. - S. 32 34.
суспільством, тобто владарювання, панування над ним. Суть феномена «політичної еліти» розкривається через поняття політичної влади та організації суспільства. Влада — це завжди відносини нерівності, які є наслідком неоднаковості у володінні силою, грішми, знаннями. Розвиток суспільства призвів до виживання соціально пристосованіших особистостей, селекції крайностей, він також веде до більш ускладненого суспільства, підвищення рівня його організованості, виділення в його рамках політичної, керівної еліти. Основними принципами діяльності політичної еліти є ієрархічність, розмежування компетенції та рутинний характер рішень.
По-друге, існують такі основні напрями обгрунтування феномена еліти: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний і технократичний. Основою ірраціонального є томізм, неотомізм, персоналізм та концепція харизматизму. Біологічний напрям ґрунтується на твердженні, що політична еліта — це певний генетичний резерв індивідуалістів усякого етносу, що становить десь 5—10 % популяції. Психологічний напрям ґрунтується на існуванні певних психологічних типів людей, з яких одні більше надаються до політичної діяльності, інші — менше. Для того використовується тестування-, визначення КІ. Функціональний напрям ґрунтується на тому, що оскільки люди існують тільки в суспільстві, яке є певною мірою організацією, то для її розвитку необхідні керівництво й управління, чим і повинна займатися політична еліта. Технократичний напрям пов'язаний із розвитком науково-технічного прогресу та його результатами, які для успішної їх реалізації потребують високого професіоналізму, компетентності та спеціалізації у керівництві й управлінні, що є прямим обов'язком еліти.
По-третє, відображенням складної соціально-політичної структури суспільства є ієрархія у самих елітах. Досить умовно можна вирізнити такі типи політичних еліт: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні, фрагментовані, інтегровані нормативно та інтегровані ідеологічно.
По-четверте, зважаючи на сказане раніше, пропонуємо такі схеми феномена політичної еліти та її місця у загальній піраміді політичної влади.