Основи журналістики: Підручник

Поняття про інфраструктуру та інфраструктура журналістики. Професійна підготовка журналістів. Перші в світі вищі навчальні заклади, що розпочали підготовку журналістів. Типи журналістської освіти. Школа інструктажного навчання. Школа виховання інформатора. Школа виховання аналітика. Журналістська освіта в Україні та Харкові. Журналістські творчі спілки та об'єднання. Міжнародна Федерація Журналістів. Творча спілка журналістів України. Державні органи з нагляду за здійсненням законодавства в інформаційному просторі. Періодичні видання з журналістики.

"Поняття інфраструктура (від лат. infra - нижче, під

А Хі structura - будова, розміщення) використовується сьогодні дня позначення сукупності галузей та видів діяльності, що забезпечують і обслуговують як виробничу, так і невиробничу сфери життя суспільства. Це поняття стане зрозумілішим у світлі фізичних термінів: інфразвук та інфрапромені. Інфразвук -це коливання в пружному середовищі, які поширюються з такою частотою, що їх не сприймає (не чує) людський слух. Інфрачервоне випромінювання не видиме для людського ока, бо має таку довжину хвилі, яка вже ним не сприймається. Так само й інфраструктура певної галузі - ніби невидима за головними результатами основної діяльності, разом з тим галузь не може існувати без неї.

У залежності від застосованого масштабу та чи інша галузь людської діяльності може розглядатися то як основна, то як допоміжна. З погляду таких сфер діяльності, як політика чи економіка, журналістика (і взагалі - комунікація, транспорт, зв'язок) може відноситися до інфраструктури, особливо в індустріальному та ще й тоталітарному суспільстві. В інформаційному (постіндустріальному) демократичному суспільстві журналістика висувається на місце самостійної невиробничої галузі діяльності, значення якої дедалі зростає. У такому суспільстві журналістика вже сама стає самодостатньою, самостійною галуззю духовного й матеріального виробництва, а відтак мусить мати інфраструктуру для забезпечення й обслуговування свого успішного існування й розвитку.

До інфраструктури журналістики в сучасному інформаційному суспільстві належать: 1) освітні заклади, що провадять підготовку журналістів для різного роду мас-медіа й комунікаційних служб, 2) міжнародні та національні творчі організації та спілки журналістів, 3) органи державного управління інформаційним простором; 4) технічні засоби виготовлення та поширення інформаційного продукту.

Розгляньмо почергово ці складники, оскільки знання про них та їх історичне формування вкрай необхідне сучасному журналістові.

І. Журналістська освіта. Журналістська освіта явище порівняно молоде, що робить взагалі правомірним питання: чи можливо й потрібно взагалі навчитися журналістиці, якщо в цій галузі успіх значною мірою залежить від таланту, що його освіта не дає і засадничо дати не може? Адже ніхто не навчав журналістиці Теофаста Ренодо, Річарда Стіля, Джозефа Адіссона, Миколу Новикова, Євграфа Філомафітського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Володимира Науменка, Симона Петлюру, Євгена Сверстюка та багатьох інших працівників пера, а потім і мікрофона. Тривалий час журналістика вільно обходилася без журналістської освіти (не тільки вищої, але й середньої), а відтак не потребувала спеціальних знань. Журналістом міг стати представник будь-якої професії, у якого було легке перо і потяг до творчості.

Але впродовж історичного розвитку виготовлення газети і журналу дедалі ускладнювалося. У середині ХІХ століття розпочався розвиток фотожурналістики і тоді ж - агенційної журналістики, з 1920-х років бурхливо розвивається радіожурналістика, а з 1940-х - і тележурналістка. У 1980-х роках виник Інтернет, спочатку як новий канал комунікації, а потім і як середовище, у якому сформувалася електронна журналістка. Перші онлайнові періодичні видання з'явилися в 1990-х рр.; а особливо бурхливо вони стали виникати у 2000-х рр. Дедалі ускладнюючись технологічно. праця журналіста, залишаючи в собі первісне творче ядро, стала потребувати спеціальних знань, фахової підготовки. Особливо гостро ця необхідність була усвідомлена на межі ХІХ і ХХ століть, коли в різних країнах світу майже одночасно почали виникати навчальні заклади, що здійснювали підготовку спеціалістів для друкованих засобів масової інформації.

Історія журналістської освіти - захоплюючий предмет для будь-якого науковця - ще не створена. На цьому полі маємо лише першу спробу - "міні нариси" Р. П. Овсепяна, у яких він дуже стисло подає історію журналістської осівти в національних регіонах Радянського Союзу .

Але в аспекті найзагальніших контурів історія журналістської освіти виглядала так.

За даними С. Г. Корконосенка, перші спроби налагодити підготовку репортерів для щоденних газет були зроблені в США і належать до 1860-х рр. А "перший системно організований курс з'явився в університеті Пенсільванії в 1893 р." . У Європі першу вищу школу журналістів було відкрито в Берліні 6 січня 1900 р. У 1902 р. з ініціативи редактора "Westminster Gasette" Віл. Гіля створено школу журналістів у Лондоні. Створені як окремі навчальні заклади, ці школи мали свої програми підготовки майбутніх фахівців, орієнтувалися на редакційні потреби великих щоденних газет, в основу професійної підготовки клали залучення до навчального процесу провідних журналістів-практиків. Але дуже швидко ці навчальні заклади довели неспростовну істину: навчати молодь повинні педагоги, професійні науковці й викладачі. Адже далеко не завжди талант журналіста поєднувався в одній особі з талантом учителя, тому незабаром виникла потреба включити журналістику в традиційну університетську освіту. Уперше факультет журналістики був створений у Цюріхському університеті (Швейцарія) в 1903 р., куди для організації професійної підготовки журналістів був запрошений редактор газети "Z?richer Post" доктор Веттештайн.

Поширенню журналістської освіти на початковому етапі сприяв той факт, що в газетах і журналах того часу працювало багато професійних письменників та університетських професорів. Ситуація, яка склалася в Харкові навколо заснування першої великої приватної газети "Южный край" (1880-1919), була загалом типовою для часописів кінця ХІХ - початку ХХ століття. На посаду редактора газети її видавець О. О. Іозефович запросив декана юридичного факультету Харківського університету професора А. М. Стоянова, співробітниками газети оголосила себе мало не вся професорська колегія. У Харкові жартували: "передові статті для "Южного края" пишуть заслужені професори університету, замітки - ординарні професори, репортажі -доценти, а розповсюджують газету приват-доценти". Тож не дивно, що засновниками перших шкіл журналістики чи факультетів журналістики бачимо докторів наук та професорів університетів.

На американському континенті ідея університетської журналістської освіти була реалізована завдяки головному редакторові нью-йоркської газети "The World", знаменитому журналістові Джозефу Пулітцеру (1847-1911). В історію американської (і світової) масово-інформаційної діяльності він увійшов як засновник "нової журналістики", батько "жовтої преси". Незважаючи на те, що з цим типом мас-медіа в суспільній свідомості пов'язані уявлення про поверховість і необізнаність журналіста, Дж. Пулітцер добре розумів пекучу потребу для його підготовки гарної глибокої всебічної освіти. І головне - він добре знав, що й сам як редактор досяг успіху завдяки освіті, відвідуванню бібліотек і безкінечному читанню книжок, тому досить скептично ставився до підготовки журналістів на різного роду курсах і в школах при редакціях газет. Дж. Пулітцер, - підкреслив свого часу професор Володимир Здоровега, - "з великою внутрішньою впевненістю спрогнозував неминучість саме університетської форми підготовки журналістських кадрів" .

Уже ставши великим медіа-магнатом і внаслідок погіршання здоров'я відійшовши від справ, але розуміючи, що його достатки надбані внаслідок праці в журналістиці, він заповів 2 млн ам. дол. (приблизний еквівалент нинішнім 300 млн) Колумбійському університетові Нью-Йорка на створення факультету журналістики і на щорічну премію свого імені. Вважають, що саме Дж. Пулітцер заснував професійну журналістську освіту в США. Факультет журналістики в Колумбійському університеті відкрився в 1912 р. Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 університетах.

Німеччина нараховує 40 навчальних закладів, де здійснюється підготовка спеціалістів з масової інформації. Вища освіта передбачає спеціалізацію майбутніх фахівців у галузі репортерської та редакторської діяльності для газет та журналів, ведучих теле- і радіопрограм, операторів і режисерів телебачення і радіо, працівників реклами та різноманітних інформаційних служб, у тому числі й зв'язків з громадськістю (ЗГ) тощо. Робота журналіста стає дедалі складнішою і це позначається на структурі журналістської освіти, у якій так само з'являються нові напрямки, відкриваються нові галузеві, тематичні та рольові спеціалізації.

У Росії перша журналістська школа була заснована в 1904 р. в Москві професором права Д. Є. Владимировим. Ця школа не проіснувала довго й не витримала потрясінь, пов'язаних з Першою російською революцією. Особливого розвитку журналістська освіта в цій країні набула за радянських часів, тобто в СРСР, адже преса розглядалася комуністичною партією як надзвичайно істотний чинник пропаганди й агітації, переконування народних мас у правильності політики комуністичної партії. Так, у1918 р. в Комуністичному інституті імені М. Я. Свердлова були відкриті центральні газетні курси. А з 1921 р. почав працювати Державний інститут журналістики (ДІЖ) у Москві. У 1924 р. відкрито секції газетної справи в Комуністичному університеті трудящих Сходу і в Комуністичному університеті народів Заходу. З 1930 р. розширилася мережа інститутів журналістики, факультетів журналістики в обласних та крайових Комуністичних університетах.

Комуністична партія як керівна і спрямовуюча сила в СРСР великої ваги надавала пропаганді й агітації, головним механізмом здійснення яких була журналістика. Під час радянсько-німецької війни ЦК ВКП (б) в 1944 р. прийняв постанову про реформування журналістської освіти. У ній передбачалося зліквідувати підготовку майбутніх журналістів через ДІЖі як таку, що засвідчила свою неефективність, і перенести її в університети, де з наступного навчального року розпочати створення факультетів журналістики. У відповідності до цієї постанови усі державні інститути журналістики біли ліквідовані, а в 1945 році відкрито перший у Радянському Союзі факультет журналістики в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова У 1946 р. спеціальність "Журналістика" відкрито і в Ленінградському державному університеті на філологічному факультеті, де для підготовки фахівців з цієї спеціальності була створена випускова кафедра журналістики. Щоправда, до відкриття факультету справа дійшла лише в 1960 р.

В Україні вища журналістська освіта була вперше запроваджена в Комуністичному університеті імені Артема (Харків). Це був вищий навчальний заклад в УРСР, створений за рішенням

ЦК КП (б)У від 1 квітня 1922 року на базі реорганізованої Вищої партійної школи ЦК КП (б)У в Харкові для підготовки керівних партійних і профспілкових кадрів. Спочатку університет мав два відділи (факультети) - основний і лекторський. Згодом було створено відділи журналістики і підготовчий. Термін навчання становив три роки. Для підвищення теоретичного рівня керівних працівників при університеті діяли річні курси підвищення кваліфікації.

У 1926 році на базі факультету журналістики Комуністичного університету імені Артема було створено спеціальний вищий навчальний заклад для підготовки працівників преси - Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) з терміном навчання також три роки. Він мав так званий робітфак. В УКІЖі як основні фахові курси викладалися такі дисципліни: теорія і практика радянської журналістики, основи поліграфії та видавничої справи. В інституті навчалися такі журналісти й письменники, як Олекса Борканюк, Федір Мицик, Анатілій Хорунжий, Микола Зарудний, Микола Шаповал, Микола Нагнибіда. У 19331939 рр. в УКІЖі викладачем української мови працював видатний український учений в галузі філології Ю. В. Шевельов. Свою роботу в УКІЖі він описав у мемуарах "Я - мене - мені... (і довкруги)" . УКІЖ у 1941 році при наближенні німців до Харкова був евакуйований до Алма-Ати і влитий як факультет журналістики в Казахстанський університет. З того часу більше до Харкова він не повернувся .

Крім вищого навчального закладу, у 1930-х рр. у нашому місті існував Харківський технікум журналістики імені Миколи Островського, який готував фахівців для низової ланки радянської преси: відомчих і районних газет. У ньому в 19341937 роках навчався Олесь Гончар.

Відповідно до вже названої партійної постанови 1944 р. про перенесення підготовки майбутніх журналістів в університети у Харківському державному університеті імені О. М. Горького (так він тоді називався) на філологічному факультеті в 1947 р. було відкрите відділення журналістики й створено кафедру журналістики, першим завідувачем якої був кандидат філологічних наук доцент П. П. Вербицький (1947-1949), а потім відомий письменник Ю. Ю. Шовкопляс (1949-1951). Обидва на той час вже мали великий журналістський досвід, зокрема військових кореспондентів. Це відділення здійснило два випуски: в 1952 і в 1953 рр. Потім воно партійним рішенням було переведене до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де з 1947 р. так само на філологічному факультеті існувала спеціальність "Журналістика". Шляхом злиття двох відділень був утворений 1953 р. перший в Україні факультет журналістики.

У 1953 р. засновано спочатку відділення журналістики на філологічному факультеті, а в 1954р. - факультет журналістики у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Ці журфаки в двох українських університетах і здійснювали в 1950-1980-ті роки підготовку фахівців для нашої країни.

Місто ж Харків, яке по праву може вважатися колискою журналістської освіти в Україні, було залишене без жодного навчального закладу, де б формувалися й виховувалися кадри для роботи в галузі журналістики. Фахівців, що готували два українські факультети журналістики, було замало для величезної республіки, тому кадровий склад журналістів в Україні формувався з випускників різних спеціальностей (хоча переважно філологічних) українських вищих навчальних закладів, а також із залученням значної частки випускників Московського, Ленінградського, Воронезького, Ростовського-на-Дону та інших університетів Росії, що завдавало відчутних втрат українському інформаційному простору.

Підготовлені як спеціалісти фактично в іншій державі, що мала по відношенню до України свої агресивні інтенції, такі журналісти прибували в нашу країну як представники панівної нації, ставали провідниками великодержавної російської політики. Багато з них не сприйняло української незалежності, виявили нерозуміння волевиявлення українського народу жити у власній державі і на сторінках своїх видань ще й зараз почасти борються за відновлення померлого своєю смертю Радянського Союзу, виступають проти державного статусу української мови та здійснюють інші руйнівні кроки щодо молодої держави. Тому у суспільній свідомості назрівало розуміння того, що підготовка спеціалістів для масово-інформаційної діяльності в Україні мусить здійснюватися в українських вищих навчальних закладах, де молоді люди разом з аспектами професійної майстерності вивчатимуть історію України, українську мову та практичну стилістику, слухатимуть українською мовою базові навчальні дисципліни, виростатимуть патріотами своєї Батьківщини й вірними синами свого народу.

А відтак з демократизацією суспільного життя і прийняттям Верховною Радою Закону України "Про освіту" журналістська освіта як найбільш престижна почала поширюватися в університетах держави. Ще в 1991 р. підготовку фахівців для мас-медіа на факультеті систем і засобів масової комунікації розпочав Дніпропетровський державний університет, у 1995 р. -Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна і Східноукраїнський національний університет імені В. Даля (що в Луганську). Процес створення в різних навчальних закладах України відділень і факультетів журналістики триває й зараз. На січень 2011 р. за даними Науково-методичної комісії з журналістики Міністерства освіта та науки України у нашій державі вже існує близько сімдесяти осередків, що згідно з державним ліцензуванням та акредитацією ведуть підготовку фахівців за професійним спрямуванням "Журналістика". У багатьох університетах вже розгорнута підготовка студентів і за новими спеціальностями: "Видавнича справа та редагування", "Реклама" та "Зв'язки з громадськістю".

Як акт великої історичної справедливості сприймається відновлення в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відділення журналістики на філологічному факультеті. Таке величезне місто і значний культурний центр мусить мати високоякісних журналістів, підготованих у державному навчальному закладі, який має майже двохсотлітню історію.

Отже, журналістська освіта - власне надбання ХХ століття. З розвитком журналістської освіти пов'язане виникнення й науки про журналістику. Студентам знадобилися підручники, викладачам наукові степені й учені звання, які неможливо здобути без наукових і методичних праць. Сама журналістика, нарешті, стала відігравати таку істотну роль у життя суспільства, що залишати її й далі поза поважними науковими дослідженнями не було ніякої можливості.

На сьогодні в світі склалося три типи підготовки журналістів, кожен з яких заснований на певній домінанті в навчальному процесі.

1. Школа інструктажного навчання поширена в країнах з тоталітарними режимами. Підготовка журналістів здійснюється на засадах партійності, узгоджується з ідеологією правлячої партії. Організації масової інформації в таких державах також партійні, тобто узалежнені від правлячої партії та служать захистові її політичної доктрини. Вільна журналістика за таких умов відсутня, усі газети й журнали є органами партійних комітетів різного рівня.

Освіта журналіста в цих умовах полягає не стільки в набутті майбутнім спеціалістом якоїсь системи знань, скільки у вихованні в ньому певного добровільного вірнопідданства партії, готовності виконувати інструкції низового партійного комітету чи центрального органу партії. Питання про методи збирання інформації, журналістську майстерність у такій школі журналістики не стоїть. Головний предмет вивчення складають партійні постанови та виступи партійних лідерів, у текстах яких відшукуються як відповіді на філософські, буттєві проблеми, так і безпосередні вказівки до дії.

Саме на таких засадах була сформована журналістська освіта в республіках колишнього СРСР (включаючи, зрозуміло, й Україну), фашистській Німеччині і зараз продовжує залишатися на Кубі, в Північній Кореї та в деяких інших тоталітарних країнах. На жаль, до такої моделі повертається й нинішня Росія.

2. Школа виховання інформатора поширена в частині країн Західної Європи, переважно на її півночі: Англія, країни Скандинавії. З Великобританії ця традиція поширилася й у США. Домінанта цієї школи полягає в сповідуванні гасла: журналіст працює з фактами, а не коментарями. Його обов'язок -всебічно висвітлити перед реципієнтом факт, але витлумачувати, пояснювати цей факт - не його завдання. Це мають робити фахівці (високопоставлені урядовці, політичні діячі, незалежні експерти, письменники, науковці та ін.), спеціально запрошені журналістом для цієї місії. Журналіст зобов'язаний інформувати і не зобов'язаний пояснювати. Він завжди повинен пам'ятати, що в суспільстві є фахівці в кожній галузі життя - політиці, економіці, культурі, спорті, екології, науці, - які завжди глибше за нього знають і розуміють певну проблему і можуть дати їй більш кваліфікований, ніж він, коментар.

Навчальна домінанта цієї школи має своїм джерелом не стільки недовіру до власної думки журналіста, скільки пов'язана з певними ментальними особливостями англійського та американського суспільства. Прагнення будь-що-будь досягти піднесення накладу, перетворити газету на бізнесове прибуткове підприємство, забезпечити їй пріоритетне становище в конкурентній боротьбі з іншими періодичними виданнями штовхають журналістику інформативного типу на пошук сенсаційних повідомлень, "смажених" фактів із життя знаменитих осіб, на щоденну боротьбу за першість у поданні новини саме на сторінках свого видання.

Іншим джерелом формування концепції інформаційної журналістики було невігластво американських журналістів, яке дотепно висміяв Марк Твен у сатиричних оповіданнях "Журналістика в Теннессі" і "Як я видавав рільничу газету", де зображений негативний, гідний осміяння образ журналіста. Герой (антигерой) оповідань береться з справу, нічого не тямлячи і ній і не маючи найменшого уявлення про фахові аспекти висвітлюваної в газеті тематики. Цілком очевидно: така безграмотна людина не могла виступати інтерпретатором фактів, аналізувати й пояснювати для читачів події. Їй можна було доручити тільки сумлінне збирання точних фактів; іншого, більш складнішого завдання, професійно виконати вона просто не могла. Звідси й народилася відома концепція американських редакторів газет: новини без поглядів.

Аналітика - справа стратегічна, факт - справа тактична. Аналітичну статтю можна буде надрукувати й завтра, а повідомлення про новину - тільки сьогодні, бо завтра вона втратить свою свіжість, "зіпсується", перестане бути новиною. А відтак тут підтримувався культ репортерської журналістики, професійність якої вимірюється оперативністю, негайністю подання інформації про факти дійсності на сторінки мас-медіа. Зайнятість людей у світі бізнесу спричинює те, що їм бракує часу на читання газет і журналів, а відтак в інформаційній журналістиці особливо цінується уміння повідомити про новину стисло, "вичавити" з неї сутність у ліді, найголовніше подати на початку тексту, максимально скоротити тим самим час читача, який він витрачає на ознайомлення з новинами.

Журналістська ж освіта в системі цієї школи передбачає уміння знаходити джерела інформації, працювати над їх "розкручуванням", перевіряти правильність інформації, а часом і створювати сенсаційні повідомлення з пересічних, рядових на перший погляд фактів, писати стисло, економно, зосереджуючи великий зміст у мінімальній кількості газетних рядків.

3. Школа виховання аналітика поширена в частині країн Західної Європи, переважно центральної та південної: Німеччина, Франція, Іспанія. Наприклад, головна вища школа з підготовки журналістів у Німеччині називається Німецький інститут публіцистики, в самій назві ототожнюючи журналістику з найбільш аналітичним родом діяльності фахівців мас-медіа -публіцистикою.

Пошлемося на авторитетну думку авторів підручника "Основи масово-інформаційної діяльності". "Емпіричні дослідження підтверджують, - свідчать вони, - що існують значні відмінності у журналістській культурі США та Німеччини (та й взагалі в континентальній Європі)" . Ці відмінності полягають у тому, що в США культивується модель "нейтральної журналістики", у Німеччині ж - модель "адвокатської" (або "місіонерської") журналістики.

В Америці існують певні правила, яких має дотримуватися журналіст при подачі новин. Вони зводяться до такого: по-перше, тут діє етичне правило правової відчуженості, яке забороняє журналістові виявляти своє ставлення щодо висвітлюваної проблеми; по-друге, тут існує суворий рольовий розподіл на амплуа: репортера, що тільки збирає інформацію, і оглядача, що пише редакційні статті; по-третє, усі матеріали підлягають редакційному контролю з метою примирення позицій сторін. "У США повсюди зустрічається модель внутрішнього плюралізму" . Це означає, що множинність думок мусить бути репрезентована на сторінках одного видання.

У Німеччині ж тимчасом працює модель зовнішнього плюралізму, яка передбачає наявність органів масової інформації, що посідають свою власну позицію і активно відстоюють її перед читачами. "Більша частина німецьких журналістів, -відзначають автори названого підручника, - віддає перевагу моделі "адвокатської журналістики", у порівнянні з американськими. Німецькі журналісти (майже 70 %) бажають пропагувати певні загальнолюдські цінності, що являє собою місіонерський тип журналістики" .

Домінантою навчального процесу в школі виховання аналітика є підготовка журналіста, здібного до власного погляду на факти, до їх інтерпретації. Поруч із збиранням інформації його навчають відбирати (сортувати) факти, розуміти повідомлення і вміти їх пояснити, встановити причиново-наслідкові зв'язки між окремими життєвими явищами, показати історію виникнення та перспективи розвитку певного процесу.

Журналіст мусить вивчати свою тему і ставати в ній глибоким знавцем. Його погляди, судження й коментарі прирівнюються за вартістю до думок спеціаліста. Але на відміну від науковця, який наділений глибокими знаннями, журналіст, окрім цього, володіє ще легким загальнозрозумілим стилем, здатністю викладати свої погляди для масової аудиторії. Він має широкий світогляд, глибокі знання, володіє вмінням доступно для читача-неспеціаліста висловити складну концепцію, наполегливо працює над вдосконаленням свого стилю.

Ідеологи цієї школи виходять з того, що сучасний індивід -читач газет і пересічний громадянин суспільства - нездібний самотужки впоратися з величезним обсягом масової інформації, що надходить до нього через різноманітні комунікативні канали. Тому ним особливо цінуються журналістські матеріали, що упорядковують для нього світ, розставляють хаотичні факти в струнку логічну систему. Адже об'єктивний світ - це ілюзія; насправді кожна людина користується не своїм власним образом світу, а нав'язаним їй наявним описом світу. Таким чином, соціальне довкілля - не об'єктивна константа, а його суб'єктивна інформаційна картина. Наймогутнішим способом створення у мільйонів громадян образу описаного світу і є журналістика.

На користь концепції аналітичної журналістської освіти працює і той факт, що сучасна людина живе в такому напруженому світі, що загальножиттєвий цейтнот не дає їй можливості щодня стежити за послідовним перебігом хоча б кількох но-винарних сюжетів. Вона воліє для орієнтації в світі один раз на тиждень подивитися авторитетну аналітичну телепрограму або прочитати роз'яснювальну статтю знаменитого журналіста, якому довіряє, аніж щодня стежити за численними окремими інформаційними повідомленнями про новини у світі.

Досвід показує, що відомими журналістами, яких знає загал, стають саме аналітики й публіцисти. А ті працівники медіа, які займаються збиранням емпіричних фактів, так і лишаються нікому не відомими репортерами, чиї імена, хоч і звучать у но-винарних випусках, але враження на публіку не справляють. Авторитет завойовують ті, хто пропонує читачам (глядачам) свої погляди, ділиться переконаннями й сам переконує, захоплює логікою й стилістикою викладу.

Зрештою, у підсумку необхідно сказати, що з трьох шкіл підготовки журналіста цілком вичерпаною виглядає лише школа інструктажного навчання. Дві ж інші школи (інформативна та аналітична) орієнтуються на реальні типи активно функціонуючої в сучасному світі журналістики. Як ми прагнули показати, у кожному з типів є свої позитивні й негативні боки. Часто прихильники цих двох концепцій апелюють до одних і тих же аргументів (наприклад, посилаючись на відсутність часу в сучасного споживача новин), захищаючи правильність своїх підходів до журналістики. Але з однакових тез вони роблять відмінні висновки. Це свідчить тільки про те, що названі напрямки в журналістиці не є взаємовиключними, мусять розглядатися не як бінарна опозиція (на засадах "або - або"), а як доповнювальні один одного (на засадах "і - і"). Інформаційна та аналітична журналістика забезпечують свої потреби у фахівцях, виступаючи перед вищими навчальними закладами формувальниками запиту на певний тип журналістів.

З-поміж трьох існуючих у світі шкіл журналістської освіти говорити про український вибір, очевидно, поки що рано. Поки що можна переконано твердити, що в нас покінчено з інструктажним навчанням. Слушно також сказати при цій нагоді, що національні традиції української журналістики налаштовують на вибір третього варіанту підготовки фахівців для мас-медіа, тобто школи аналітиків, оскільки в українській культурі завжди була сильною хвиля публіцистики, а журналістика сприймалася як важливий чинник суспільної свідомості.

ІІ. Творчі організації та спілки журналістів. Так само, як журналістська освіта, творчі спілки та об'єднання журналістів виникли в ХХ столітті. Первісно вони відгравали роль профспілок, тобто призначалися для захисту професійних інтересів працівників мас-медіа, узгодженню їх взаємин із засновниками газет. У 1926 р. в Парижі була заснована Міжнародна Федерація Журналістів (МФЖ) як об'єднання національних журналістських профспілок і організацій. У 1952 р. ця організація перезаснована, що пов'язано з перервою в її діяльності під час Другої світової війни, і здобула нову, що діє й дотепер, структуру.

МФЖ - найбільша організація такого профілю, об'єднує журналістів більш ніж 90 країн світу. МФЖ бореться за соціальні права журналістів, що працюють у різних типах масової інформації. Федерація визнана ООН та Міжнародним профспілковим рухом як представницький орган журналістів усього світу. МФЖ має штаб-квартиру в Брюсселі (Бельгія) та регіональні офіційні представництва в Азії, Європі, Латинській Америці.

У 1946 році засновано як альтернативу МФЖ Міжнародну організацію журналістів (МОЖ) з штаб-квартирою в Празі. На відміну від МФЖ, що об'єднувала журналістів західного, демократичного світу, МОЖ була створена як журналістська організація соціалістичних країн. Організація об'єднувала національні спілки й групи журналістів. Налічувала 150 тис. членів з 120 країн світу. З 1953 року видавала англійською, іспанською, французькою, російською та угорською мовами щомісячний журнал "Демократичний журналіст". З 1958 р. щорічно 8 вересня відзначала Міжнародний день солідарності журналістів. З розпадом соціалістичного табору МОЖ припинила існування.

В Україні перше творче об'єднання, до якого входили й журналісти, виникло в 1925 році у Львові. Називалося воно "Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка", або скорочено - ТОПІЖ. Воно об'єднувало близько 60 членів і кандидатів. Від 1933 р. влаштовувало конкурси і присуджувало нагороди за найкращі літературні твори року. У різний час Товариство очолювали А. Чайковський, В. Стефаник, В. Щурат, Б. Лепкий, Р. Купчинський, що був головою Товариства з 1934 р. Ця професійна організація існувала до 1939 р. й була розпущена радянською владою.

У 1959 р. заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки журналістів СРСР, тепер - самостійна організація). Шостий позачерговий з'їзд Спілки журналістів УРСР (1990) проголосив себе Першим Установчим з'їздом спілки як самостійного об'єднання співробітників українських мас-медіа. На пропозицію групи журналістів, від імені яких виступив тодішній декан факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка професор В. Й. Здоровега, з'їздом була ухвалена резолюція про реорганізацію спілки в незалежну, позапартійну організацію .

З'їзд прийняв Статут, у якому проголосив Спілку журналістів України вільною, незалежною, добровільною організацією творчих працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних агентств, телебачення, радіомовлення, інших засобів масової інформації, що діє на засадах повного самоврядування, самофінансування і самоокупності. Керівництво Спілкою журналістів України здійснюють лише її виборні органи, що обираються демократичним шляхом. Над Спілкою не існує вищестоячих органів. Будь-які форми нагляду і контролю з боку держави, окрім покликаних стежити за дотриманням конституційної законності, рішуче відкидаються. У 1993 р.

Спілка журналістів України була прийнята в Міжнародну Федерацію Журналістів. З цієї нагоди згідно з Указом Президента України від 1993 р. щороку (починаючи з 1994 р.) 6 червня журналісти України відзначають своє професійне свято - День журналіста.

У квітні 1997 р. Спілка провела свій Третій з'їзд. На ньому головою Спілки обраний відомий журналіст Ігор Лубченко, який відтоді обирався головою Спілки й на наступних з'їздах. Нині діючий статут Спілки передбачає можливість стати її членом для викладачів журналістики з вищих закладів освіти, а також для студентів зі спеціальності "Журналістика", які поєднують навчання з успішною роботою в медіа. За видатні заслуги в справі інформаційного забезпечення життя держави Спілці присвоєне звання національної. ЇЇ сучасна назва звучить так: Національна спілка журналістів України.

ІІІ. Органи державного управління інформаційним простором. Важливим елементом забезпечення національної безпеки в інформаційній галузі є державні органи, на які покладено нагляд за виконанням інформаційного законодавства. Більшість країн мають такі органи. У Російській Федерації вже біля десяти років працює "Доктрина інформаційної безпеки" . В українському законодавстві такий документ і досі відсутній.

У Радянській Україні регулювання стосунків у сфері журналістики здійснювали: Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі та Державний комітет УРСР з телебачення і радіомовлення. Існував також Державний комітет УРСР з кінематографії. Цензурні функції виконував Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі. Усі вони були місцевими філіалами центральних органів - Державних комітетів СРСР і самостійного значення не мали.

У незалежній Україні органи, що здійснюють і контролюють державну політику в галузі масової комунікації, неодноразово трансформувалися й змінювали назву. Зрештою, нічого дивного в тому немає, оскільки медійна сфера, як ніяка інша, чутлива до технологічних інновацій, що істотно впливають на її структуру й контент (зміст інформаційного продукту).

Сьогодні такими органами є Державний комітет України з питань телебачення і радіомовлення (скорочено - Держкомтелерадіо). В обласних державних адміністраціях Держкомтелерадіо має свої структурні одиниці. На цей орган покладено функції нагляду за дотриманням національного законодавства в журналістиці (у широкому розумінні цього слова, включаючи й друковані органи масової інформації).

Безпосередньо ліцензування телерадіокомпаній та провайдерів зв'язку в українському телерадіоефірі здійснює Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Вона має свого представника в кожній області; крім того - дев'ять регіональних секретаріатів, які проводять моніторингову роботу.

Попри те, що деяким журналістам державні органи, що здійснюють державну політику в національному інформаційному просторі, здаються зайвими, насправді їхнє існування виправдане, а історія таких органів (у різних державах світу і в Україні включно) може скласти предмет цікавого наукового дослідження.

IV. Технічні засоби виготовлення й поширення інформаційного продукту. Технічним засобом виготовлення інформаційного продукту для періодичної преси є друкарство. Друкарство - виготовлення інформаційної продукції в необхідній кількості копій за допомогою відбитків літер на папері. Традиційно честь відкриття друкарства історики віддають німецькому винахідникові Йоганну Іутенбергу (1394-99 (?) - 1468), хоча за новими даними в нього були попередники, з досвідом яких він був знайомий. Дослідники вказують, що окремо частини винаходу Й. Іутенберга існували й раніше, його місія полягала в тому, що він зібрав їх докупи, вдосконалив, розробив деякі нові технології. Саме Й. Іутенбергові історія приписує відкриття способу виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер, створення ручного словоскладального пристрою, використання для виготовлення відбитків виноградного преса, відкриття рецепту і гарту шрифтів та хімічного складу друкарської фарби. Рецептом друкарського шрифту: 70 частин свинцю, 25 - олова і 5 сурми - поліграфія користувалася до ХХ ст. Друкарську фарбу, на відміну від своїх попередників, які розчиняли барвники у воді, Й. Гутенберг запропонував виготовляти на олійній основі, що надало їй стійкості й довговічності. Експерименти задля пошуку рецептів шифру і фарби та й саме виготовлення книги ремісницьким способом потребували часу й коштів, яких у Й. Гутенберга не було. Він просив позику в монастирів і заможних людей. Ті давали гроші, сподіваючись на швидке відшкодування з прибутком, а коли справа затягувалася, сварилися з друкарем, подавали на нього в суд, руйнували його друкарню. Й. Гутенберг тричі починав свою справу спочатку. Уперше в Страсбурзі, де найбільш імовірно його друкарня вже існувала в 1438 р., двічі в Майнці, де він і створив свою знамениту книгу - 42-х рядкову Біблію латинською мовою. Вона виготовлялася довгі п'ять років (1452-1456), склала два томи і налічувала 1282 сторінки. Наклад її становив 200 прим., 165 з них друкувалися на папері, 35 - на пергаменті. Кожна сторінка Біблії виготовлялася як мистецький витвір: містила візерунки навколо тексту, портрети святих та інші ілюстрації. По завершенні роботи Й. Гутенберг пережив ще одне розорення, внаслідок чого весь наклад Біблії був відібраний у нього компаньйонами й справу довелося починати спочатку. Помер Й. Гутенберг у бідності, місце його поховання невідоме.

Проте відкритий ним спосіб друкарства (високий друк) став надбанням людства і зберігся в незмінному вигляді до ХХ ст. Лише поява комп'ютерних технологій внесла істотні зміни в поліграфію. Але це сталося в останній чверті ХХ ст.

З Німеччини друкарство швидко поширилося в інші країни Європи: в Італію (1464), Швейцарію (1468), Францію (1470), Угорщину (1473), Польщу (1474) та ін. На 1500 р. друкарні існували в 250 містах Європи і випустили близько 40 тис. видань. Про темпи розвитку книгодрукування свідчать такі цифри: протягом ХУІ ст. в Європі було видано близько 500 тис. назв книг, протягом ХУІІ ст. - 3 млн. Утворилася, за словами дослідника інформаційної історії людства Г. М. Маклюена, Галактика Гутенберга.

Винайдення друкарства стало найважливішою технічною передумовою виникнення журналістики.

Для розповсюдження друкованої періодики головну роль відіграє поштове сполучення.

Поштове сполучення (від нім. Post, з італ. posta, від лат. postus- поставлений; той, що перебуває в певному місці) - один з основних видів зв'язку загального користування, що провадить пересилання газет, журналів, листів, посилок, грошових переказів, та державна організація, яка здійснює цей вид зв'язку. Пошта - один з основних способів забезпечення комунікації, в тому числі й масової.

Поштове сполучення існувало ще в стародавньому Єгипті, але користувалися ним лише фараони, найвищі державні службовці і каста жерців. Повідомлення у давнину в залежності від умов та відстаней доставлялися пішими або кінними гінцями. У стародавньому Римі вся імперія була вкрита мережею доріг загальною довжиною близько 100 тис. км. У державі існувала служба "Курсус публікус" - громадська пошта. Спочатку нею могла користуватися лише еліта - імператорська родина, патриції, але з часом пошта стала за плату обслуговувати всіх вільних римських громадян. Завдяки "Курсус публікус" поширювалися чергові випуски заснованої ще Цезарем газети "Acta diurna". Із занепадом Римської імперії зникла й "Курсус публікус".

У добу пізнього Середньовіччя й раннього Ренесансу відбулося відродження поштового сполучення. Вважають, що слово "пошта" в його нинішньому значенні вжив знаменитий італійський мандрівник Марко Поло (1254-1324) на сторінках "Книги про розмаїття світу" (1298).

Уперше регулярне міжміське поштове сполучення в Європі налагодили купці Лейпцига в 1388 р., з'єднавши своє місто з Аугсбургом. Згодом були відкриті поштові лінії до Дрездена, Магдебурга, Нюрнберга й Праги. У Франції державну пошту організував Людовік ХІ у 1460 р., але лише в 1598 р. на її послуги були призначені тарифи й вони стали доступні для широкої публіки. В Англії поштову службу, яка здійснювала перевезення купецької кореспонденції за кордон, заснував у 1603 р. король Яків І. А в 1635 р. Карл І, аби поповнити державну скарбницю, відкрив королівську поштову мережу для користування публіки.

У добу Відродження поштова справа стала предметом бізнесових інтересів підприємливих осіб. У 1516 р. представник знатного бергамського роду Франческо де Тассіс отримав від імператора Максиміліана І звання поштмейстера Священної Римської імперії німецького народу, а потім і генерал-поштмейстера Нідерландів. Він розпочав створення мережі поштових станцій в усіх країнах Центральної й Західної Європи. Так утворився Поштовий дім Турн-і-Тассіс, яким далі керували брати, племінники, сини й онуки засновника. Лише в 1867 р. прусський уряд за величезну суму викупив у цієї родини її бізнес, націоналізувавши в такий спосіб поштову мережу.

Удосконалення поштового сполучення стало гарантом успішного розвитку журналістики. Перші газети могли мати лише регіональний статус і поширювалися лише шляхом роздрібного продажу переважно в межах того міста, де виходили. Поняття передплати не існувало. Поява зв'язку між містами було пропозицією до розширення читацької аудиторії періодичних видань.

У 1784 р. в Англії з'явився перший поштовий екіпаж, що курсував за маршрутом Лондон-Брістоль. Незабаром було налагоджене поштове сполучення між різними частинами країни, що спричинилося до пришвидшення процесів поширення періодики, розширення її географії, зростання кількості назв та тиражів. Якщо в 1784 р. на території Великобританії виходило 79 газет, то в 1834 р. їх видавалося вже 400. Лише завдяки поштовому сполученню з'явилася можливість створення загальнонаціональних газет, які видавалися в столиці й поширювалися за допомогою передплати в провінціях. Наприкінці ХУІІІ ст. були засновані щоденні політичні лондонські газети "Таймс" ("Часи"), "Морнінг кронікл" ("Ранкова хроніка"), "Морнінг пост" (Ранкова пошта"), які в наступному століття стали впливовими британськими виданнями, зразками англійської якісної преси. Приклад Англії типовий для всього світу. Недарма слово "пошта" використовується багатьма засновниками для назв своїх періодичних видань, наприклад "Вашингтон пост" (Вашингтонська пошта"), "Сатедей івнінг пост" ("Суботня вечірня пошта"), "Лондон пост" ("Лондонська пошта") та ін.

У сучасній журналістиці передплата часописів та доставка їх додому споживачеві за допомогою поштового сполучення визначає головниу частину накладу періодичного видання, а сама пошта належить до важливих складників інфраструктури журналістики.

До інфораструктури радіожурналістики й телевізійної журналістики належать радіо- й телевізійні станції, ретрансляційні мережі, дротове радіомовлення, структури для поширення кабельного телебачення, організації, що забезпечують здійснення супутникового зв'язку.

Як бачимо, творчу працю сучасного журналіста забезпечують численні структури та працівники, без яких його успішна діяльність була б неможлива. Професійний журналіст повинен з повагою ставитися до всіх представників тих професій, які тим чи іншим чином беруть участь в організації функціонування мас-медіа, здійснюють доставку й розповсюдження інформаційного продукту.

V. Професійні журналістські часописи. Завершимо розмову про інфраструктуру журналістики оглядом українських (і почасти російських) професійних часописів, які висвітлюють ті чи інші питання розвитку журналістики. Найбільш популярним періодичним виданням, яке торкається різноманітних аспектів журналістської праці, сьогодні є часопис "Журналіст України", засновником якого є Національна спілка журналістів України. Започаткований в 1975 р. як інформаційний бюлетень, він з березня 1982 р. перетворений на щомісячний журнал. У ньому висвітлюється творча та організаційна діяльність Спілки журналістів та її обласних філій, досвід роботи редакцій, подаються матеріали з теорії і практики журналістики. На жаль, у роки економічної кризи на початку 1990-х рр. журнал мало не загинув. Але з 2004 р. "Журналіст України" виходить стабільно раз на місяць, його популярність серед журналістів дедалі зростає. Сьогодні журнал знайомить читачів з хронікою, де репрезентовані події, пов'язані з інформаційним простором, висвітлює новинки в законодавстві, надає юридичні консультації, містить інтерв'ю з провідними учасниками інформаційних відносин.

Для порівняння: часопис спілки журналістів Росії "Журналист", заснований 1959 р., виходить і виходив усі роки, незважаючи на економічну скруту. Ознайомлення з часописами Спілок журналістів надзвичайно важливе для студентів (і викладачів) журналістики; думаю, що їх з інтересом читають і професійні журналісти.

Навчальні заклади, які мають у своїй структурі факультети журналістики, як правило мають серію "Журналістика" у своїх періодичних виданнях, які називаються переважно "Вісниками".

Почнімо наш огляд з періодичних видань флагмана української журналістської освіти - Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1958 р. тут розпочав своє життя часопис "Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія Журналістика". Із здобуттям Україною незалежності нумерування чисел розпочато заново. Зараз головним редактором журналу виступає директор Інституту професор В. В. Різун. "Вісник" має тематичне спрямування, його числа присвячуються науковим школам професорів Інституту і передбачають стислу розповідь про Вчителя та його учнів, усі вони репрезентовані науковими працями.

Після постанови ВАК України, якою було передбачено статус фахового видання, в Інституті було створено кілька нових часописів. Головним із них можна вважати "Наукові записки Інституту журналістики", заснований у 2000 р. з періодичністю 4 рази на рік (квартальник). Головний редактор журналу - професор В. В. Різун. Часопис має рубрики: "Гість інституту", "Лекційний фонд", "Моніторинг ЗМК", "Дисертаційне дослідження", "Погляд", "Бібліографія". Журнал ведеться з вигадкою. Кожне його число готує окрема кафедра, яка знайомить журналістську спільноту із своїм складом, історією, проблематикою наукових студій.

Скромніший обсяг має щорічник "Українське журналістико-знавство". Видання засноване 2000 р. за редакцією професора В. В. Різуна. Воно має такі рубрики: "Шпальта головного редактора", "Наукові проблеми та завдання", "Історія журналістикознавства", "Методологія та методика досліджень", "Теорія журналістики", "Постаті", "Термінологія", "Рецензії та відгуки", "Конференції, семінари, наради", "Дисертаційні дослідження".

Практично кожна кафедра Інституту журналістики з 2000 р. має своє окреме періодичне видання, яке виходить один раз на рік. Кафедра мови і стилістики видає часопис "Стиль і текст", що його редагує завідувач кафедри професор Н. П. Шмарова. Журнал має рубрики: "Теоретичні питання", "Стилістичні категорії", "Жанрова специфіка", "Рецензії".

Кафедра історії журналістики за редакцією завідувача професора Н. М. Сидоренко здійснює випуск збірника "Образ", де містяться рубрики: "Теорія образу", "Світ розмаїтий літератури", "Публіцистичні обрії", "Світло християнства". У 2002 р. кафедра відновила випуск часопису "Журналістика", заснованого ще в 1976 р. У часопису наявні рубрики: "До джерел", "Грані", "Постаті", "Гендерні акценти", "Преса за межами України", "Студентська наука", "Журналістська доля (інтерв'ю, есе)".

Наймолодша кафедра Інституту - теорії соціальних комунікацій, - що працює під керівництвом професора В. В. Різуна, видає щорічник "Актиальні питання масової комунікації".

Ми перелічили не всі періодичні видання Інституту журналістики, особливо з огляду на те, що унаслідок трансформації журналістської освіти можлива поява нових наукових часописів.

Важливим центром фахової журналістської періодики є факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. З 1958 р. тут видається "Вісник Львівського університету. Серія Журналістика". Головою редакційної ради сьогодні є декан факультету професор М. П. Присяжний. "Вісник" має розділи "Концептуальні засади журналістики", "Сфера ЗМІ в світі та в Україні", "Сучасний публіцистичний дискурс" та ін.

У 1995 р. кафедра української преси заснувала свій часопис, який спочатку називався "Збірник праць кафедри української преси", а з 2002 р. дістав сучасну назву - "Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Збірник праць кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси". Головним редактором часопису є завідувач кафедри української преси професор С. А. Кость. Особливість часопису полягає в тому, що він містить наукові статті, матеріали конференцій, які проходять на факультеті журналістики, наукові роботи студентів, а також публіцистичні та літературні твори викладачів факультету. С. А. Кость дотримується думки, що таким і повинен бути часопис для журналістів: не відзначатися науковим пуризмом, мати право на публікацію публіцистичних, літературних творів, містити інтерв'ю з видатними особами, есеї, полеміку з важливих проблем. Часопис не претендує на ваківську реєстрацію, але вільний у своїй програмі та її реалізації.

Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Б. В. Потятиник видає з 2004 р. журнал "Медіа критика", залучаючи до участі в ньому широке коло авторів, як науковців, так і журналістів. Журнал виходить щомісяця і жваво відгукується на події в сучасному медіа-світі, розглядаючи проблеми свободи слова, журналістської майстерності, застосування новітніх технологій в комунікативній діяльності.

Другим визначним центром дослідження журналістики у Львові є Науково-дослідний центр періодики Національної Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України. Центр створений у 1993 р. з ініціативи професора М. М. Ро-манюка, відомого історика преси. Він же став і першим його керівником. Зараз професор М. М. Романюк - директор бібліотеки, проте він не припинив своєї участі у виданнях НДЦ періодики. НДЦ видає такі періодичні видання: щорічні часописи "Збірник праць Науково-дослідного центру періодики", "Українська журналістика в іменах"

НДЦ періодики регулярно проводить конференції під загальною назвою "Українська періодика: історія і сучасність", матеріали яких друкуються в однойменних збірках. Збірник праць і матеріали конференцій мають таку внутрішню структуру: "Історія української періодики", "Теорія і практика преси", "Українська періодика як історичне джерело", "Українська журналістика в іменах".

Відзначимо, що НДЦ періодики НЛНБ імені В. Стефаника -єдина інституційна академічна установа в Україні, яка здійснює дослідження журналістики, як зрозуміло з назви - лише друкованої.

Інші університети, які відкрили в своєму складі спеціальність "Журналістика", містять матеріали своїх учених у "Вісниках" чи "Наукових записках", ввівши для цього спеціальні рубрики. Але й тут є тенденція до створення своїх суто журналістських видань. Піонером виступив Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, кафедра журналістики якого 2004 р. розпочала видання свого часопису (2 рази на рік) "Діалог: Медіа-студії". Редагує часопис завідувач кафедри журналістики професор О. В. Александров. Журнал має рубрики: "Медіа-сучасність", "Медіа-історія", "Медіа-освіта", "Медіа-образ", "Медіа-мова", "Медіа-рецензія" та ін.

У Російській Федерації Московський, Санкт-Петербурзький, Воронезький, Ростовський-на-Дону та інші університети, де є факультети журналістики, мають, як правило, серію журналістики в своїх періодичних виданнях, що найменовані переважно "Вісниками".

Молодий журналіст мусить знати про ці видання й використовувати їх для розширення свого творчого діапазону, збагачення професійного досвіду.