Історія України: навч. посіб.

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу ж після її розколу в 1054р. на православну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її робилися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан православної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з високоавторитетною, добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої. По-четверте, прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом — Михайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Володимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Костянтин-Василь Острозький, який досі, в принципі, підтримував ідею об'єднання церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів та висловив готовність виставити 15—20 тис. чол. на оборону "благочестя". По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабані Копистенський — рішуче від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з рештою православних єпископів та митрополитом.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596р. у м. Бересті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 pp.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об'єднання з католиками, проголосив уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми " посланіями" Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний розкол української нації.