Політична історія України: Навчальний посібник

Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов'язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братський рух набув самостійного значення в політичному житті, протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів.

Перше — Львівське Успенське братство — засноване у 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Вслід за ним виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485). Спочатку братства дбали про забезпечення церков книгами, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами, бідними, зубожілими громадянами. Згодом ставали культурними і духовними осередками українського громадянства в місті або в цілому регіоні, як, приміром, Львівське, Луцьке та Київське.

Між 1589—1615 pp. братства виникли майже у 20 містах — Кам'янці-Подільському, Рогатині, Острозі, Перемишлі та ін. Знаковим було заснування 1615 р. Київського братства. У 20—30-ті роки XVII ст. братства постали в містах Наддніпрянщини — Немирові, Вінниці, Лубнах. З 1585 р. починається організаційне оформлення братств. 1 січня 1586 р. Антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, а в грудні 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за ним право ставропігії (автономної церковної організації, не підлеглої юрисдикції місцевих єпископів) з правом зверхності над іншими братствами, нагляду за діяльністю духовних і світських осіб. У братстві були запроваджені загальні збори, членські внески (пів-гроша на місяць), щорічні вибори керівництва — чотирьох старійшин. Львівське братство відігравало значну роль у боротьбі з польським національним і релігійним тиском, добиваючись релігійної та професійної рівноправності українського громадянства, православних з католиками.

Окремі риси діяльності українських братств зближували їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. у Західній і Центральній Європі. Братства запроваджували принцип виборності служителів церкви, в тому числі з достойних світських осіб; засновували власні друкарні та школи, вириваючи суспільство з під цілковитої залежності від духовенства. Друкарня Львівського братства у 1574 р. стараннями Івана Федорова видрукувала "Апостол" та "Буквар", а протягом 1591—1722 pp. — 140 книг тиражем 160 тис. примірників, які розходилися по Україні, Білорусі, Валахії, Молдові, Болгарії, Московії, Сербії.

У 80-ті роки XVI ст. з'являються братські школи у Вільні (1585), Львові (1586), Перемишлі (1592), Києві (1615) та інших містах, деяких селах. Ректорів та викладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вивчення класичних мов, діалектики, риторики, поетики, гомілетики (духовного красномовства), арифметики, геометрії, музики.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею політичних провідників. Вони сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київського колегіуму), готували ґрунт для подальшого інтелектуального, духовного прориву, який здійснив "гурток Петра Могили" у 1630—1640 pp.

Брестська церковна унія: політичні причини та наслідки

Деякі українські церковні ієрархи засобом подолання кризи в православній церкві (діяльність братств вони вважали одним з її проявів) та упередженості польського католицького керівництва стосовно українців вважали унію з католицькою церквою, що відповідало настроям частини тогочасного українського суспільства. Ідею унії між православною та католицькою церквами на рівноправних засадах, згідно з домовленостями Флорентійського собору (1439), спершу підтримував князь Констянтин Острозький — впливовий і рішучий захисник православ'я. Однак переговори між українськими владиками, представниками українських світських кіл, польською світською владою та папськими послами затягувались. Згодом прискорили їх, очевидно, зовнішні обставини. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримував титул патріарха Московського і всієї Русі. Це могло призвести до посиленого втручання Москви у внутрішні справи Речі Посполитої під приводом захисту православних в Україні й Білорусі. У 1590 р. шість єпископів — львівський, луцький, холмський та белзький, туровський і пінський закликали визнати верховенство Папи Римського за умови збереження церковного устрою і богослужіння за грецьким обрядом. Найактивніші діячі — К. Терлецький та І. Потій — у 1594 р. підготували програму унії, так звані Торчинські артикули. Наприкінці 1595 р. вони відвідали Рим й уклали офіційну угоду з папою. Тільки після цього в жовтні 1596 р. у Бресті було скликано собор, який мав ухвалити рішення, прийняте групою ієрархів. Фактично одночасно відбулись два собори. За унію виступали митрополит, п'ять єпископів з ігуменами, архімандритами, частиною духовенства і шляхти. Проти — двоє єпископів, велика частина духовенства і шляхти на чолі з К. Острозьким. Король Сигізмунд III спеціальним універсалом підтримав рішення прихильників унії.

Виникнення греко-католицької церкви стало подією в політичному житті України, яку не можна оцінити однозначно. З одного боку, українське суспільство замість очікуваного порозуміння ще більше розкололось; розпочалась довготривала завзята внутрішня боротьба, яка стала одним з головних чинників політичного життя до початку Визвольної війни у 1648 р. З іншого — саме греко-католицька церква на західноукраїнських землях протягом XVIII—XX ст. була могутнім фактором збереження національної самосвідомості українців.