Історія України: навч. посіб.

Поряд із обмеженням політичних прав українці Галичини, Буковини й Закарпаття потерпали від національного гніту. Зокрема, хоча Галичину, передусім Східну, заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам. Австро-угорський уряд спирався в Галичині на польську аристократію, яка відігравала важливу роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і поліційне управління.

З цього приводу один польський автор відверто заявляв, що "Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією, з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям та адміністрацією, насправді ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, впровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства".

Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий ґрунт серед польських підприємців і дрібного міщанства в Галичині. Характерною у даному випадку була передвиборна промова професора Львівського університету С.Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи культурній.

З особливою рішучістю антиукраїнська політика здійснювалася в галузі освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах, професійно-технічних закладах Галичини польською мовою. Великої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. Українці, за словами О. Субтельного, були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університетах, де поляки робили все можливе, щоб стримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % становили поляки й лише 16 % — українці (у 1854 p., до того як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й становили бл. 30 % загального числа його студентів, яке становило 1700 осіб. У 1911 р. із майже 80 викладачів професорів-українців було лише 8. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Зазнаючи дискримінації на всіх рівнях, українське населення на кожному кроці натикалося не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції направляли, звичайно, у західну, польську, частину провінції. Українці були змушені вперто боротися за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне українське слово.

Грабуючи українське населення Галичини, Буковини та Закарпаття, живучи за рахунок його праці, обмежуючи його політичні права, переслідуючи національну культуру, колонізатори та їх спільники знущалися над самою душею українства. Селян вони з презирством називали "бидлом", "хлопами".