Історія України: навч. посіб.

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з'їзди, які, незважаючи на заборону властей, нелегально відбулися у Києві в травні 1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники залізничників і телеграфістів. Ще гостріше гетьманську владу, метою якої, мовляв, було "знищення української державності і всіх здобутків революції", засудили з'їзди українських партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Антигетьманський курс взяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою.

Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918р. до П.Скоропадського звернулися представники чотирьох українських політичних партій (соціалістів-самостійників, трудової, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет міністрів не є українським за складом і політичною орієнтацією. Вони протестували проти заборони з'їздів, проти діяльності місцевої адміністрації, яка потурала зловживанням, а також призначення на державні посади не українців та військової політики уряду. Названі політичні партії разом з радою залізничників та поштово-телеграфною спілкою утворили Український національно-державний союз, головою якого спочатку був П.Ніковський. Союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як "буржуазного і неукраїнського" з метою "рятувати загрожену українську державність" . На поч. серпня 1918 р. він перетворився на Український національний союз. 318 вересня його очолив В.Винниченко. Саме тоді було взято курс на антигетьманське повстання.

Восени 1918 р. склалися обставини, які привели до послаблення гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулювали Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася на "Союз держав". У Німеччині вибухнуло повстання, що переросло в демократичну революцію. Імператор Вільгельм II зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депутатів. Ради солдатських депутатів створювали і в німецьких військових частинах, які дислокувалися в Україні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. П.Скоропадський та його уряд втратили підтримку Німеччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала достатньої регулярної армії, загрожувала війна з Радянською Росією.

Боротьба проти правління П.Скоропадського набирала дедалі більшого розмаху. У різних місцях України виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого). Грізною силою стали селянські загони, які діяли в Звенигородському і Таращанському повітах. У повстанському русі Київщини та повітів сусідніх губерній взяло участь бл. 40 тис. чол., які мали на озброєнні приблизно 200 кулеметів і понад 10 гармат. Окупаційним військам вдалося придушити повстання лише ціною великих втрат. За офіційними повідомленнями німецького командування, тільки у Звенигородському повіті окупанти втратили вбитими і пораненими 6 тис. осіб. У листопаді 1918 р. могутній повстанський рух майже одночасно розгорнувся у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. Окупантів і гетьманські війська вибили з Могилева-Подільського. Все активніше боролися проти Гетьманату, за поліпшення умов життя та праці робітники України.

У такій вкрай небезпечній обстановці П.Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їхніх урядів до ідеї "єдиної і неподільної Росії"", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада 1918 р. він видав грамоту, у якій говорилося: "Серед решти частин многострадальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля... їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії". Тим часом із російських монархістів було сформовано новий гетьманський уряд на чолі з С. Гербелем.