Історія України: навч. посіб.

Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної України (перш за все — Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12 % населення України, у січні 1922 р. — 20 %, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн чол. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В У країні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть при живих батьках. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, виходячи з єдиного критерію: аби не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими, аніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С.Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922р.). Було опрацьовано й техніку замовчування пануючого в Україні голоду. 4 серпня 1921р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: " Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дозволило використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження з кампанії допомоги голодуючим від таких іноземних благодійних організацій, як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 p., коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РСФРР було зменшено з 67 до 27 млн пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально-федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РСФРР. На поч. січня 1922 р. голові Рад наркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але комуністичне керівництво більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, оскільки прагнуло підмінити християнську систему цінностей системою комуністичних догм, відкинуло її. У той же час більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб послабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В.Ленін у "суворо таємному" листі, адресованому В.Молотову для членів політбюро ЦК РКП(б) писав: "...Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати..." (За даними російського історика О. Платонова, впродовж 1921—1922pp. у православної церкви було вилучено коштовностей на суму 2,5 млрд. золотих рублів, але з них на допомогу голодуючим витратили лише трохи більше 1 млн рублів" решту використано на "зміцнення більшовицького режиму й фінансування світової революції").

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921— 1922 pp. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 мли пудів. У той же час до РСФРР було вивезено 27 мли пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Принцип "недоїмо, але вивеземо", котрим керувалися царські міністри, трансформувався в інший: "помремо, але вивеземо". Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 р. Посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкін. 1920 — на поч. 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чол. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові розправитись із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 pp., який, за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5—2 млн жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, викликаний посухою 1921 p.; 3) політика " воєнного комунізму", насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

Катастрофічне становище в економіці привело до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків. Прокотилася хвиля селянських повстань, робітничих страйків в Україні, у Росії. Найбільш драматичним був виступ донедавна палких прихильників більшовицької партії — моряків Кронштадта. Вони підняли прапор повстання проти "самодержавства комісарів" за владу рад без більшовиків, проти політики уряду щодо селян та робітників. Хоча Червона армія й ЧК ("чрезвычайная комиссия" — політична поліція) нещадно придушували ці повстання (декілька тисяч захисників Кронштадта було знищено без суду й слідства), В.Ленін та його партія були змушені визнати провал політики "воєнного комунізму ".