Історія України: навч. посіб.

У1944 р. було проведено ряд операцій, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецьких військ "Південь" і групу "А", зайняти всю Україну і Крим. Так, у результаті успішної Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до сер. січня 1944 р. майже повністю очистили від німецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку і Ровенську області. Війська 2-го Українського фронту під час Кіровоградської операції не тільки відкинули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 p. 17 лютого вона перестала існувати . Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісової місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно почали наступ три Українських фронти. З 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Вінницею, Проскуровом (тепер Хмельницький), Тернополем і Чернівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон з Румунією. Успішно розвивали радянські війська наступ па півдні України. 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня — Миколаїв, 10 квітня — Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим.

10 червня 1944р. почалася літня кампанія радянських військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кордон СРСР і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами (поряд з німцям и тут воювала дивізія СС "Галичина", що складалася з українців, котрі сподівалися перетворити її у повноцінну українську армію) радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав. Гітлерівське командування поспішно відводило війська до Карпат. У результаті Карпатсько-Ужгородської операції закінчилося звільнення від нацистської окупації території України в її довоєнних кордонах. На останній стадії операції було очищено від військ противника Ужгород. 28 жовтня 1944 р. завершилося звільнення Закарпатської України. Остання подія створила умови для возз'єднання українських земель. У травні 1945 р. уряди Радянського Союзу і Чехо-Словаччини підписали договір про передачу Закарпатської України до складу СРСР, що збільшило територію УРСР до 677 тис. кв. км.

Після звільнення України від нацистів мільйони українців призовного віку, які досі перебували під окупацією, опинилися у безвихідній ситуації. їх мобілізовували до Червоної армії і без будь-якої підготовки, навіть не перевдягнувши у військові однострої, кидали на штурм німецьких укріплень. Шансів вижити в них було небагато. "Їх звуть, здається, чорно свитками, — з болем відзначав О. Довженко. — Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав..."

"Більшість "окупованих" не були колабораціоністами, — писав про мобілізованих українців один із дослідників цього періоду. — Але по суті свого становища вони нічим не відрізнялися від штрафників. Останнім видавали зношені й діряві однострої, нерідко зняті з мерців, їм не належали ордени і зірочки на пілотках. Перші ж, "лапотна піхота", взагалі йшли у бій у пальтах і піджаках, реалізуючи на практиці знайоме ще з Першої світової війни гасло: "Зброю здобудете в бою!" Шансів вижити у штрафників, особливо у батальйонах із колишніх офіцерів, було все таки більше, ніж у призовників з окупованих територій. Штрафники хоч якось були навчені, і приміряючись до вигинів місцевості, досить грамотно здійснювали короткі перебіжки, зрештою, вміли стріляти. "Окуповані" ж, не маючи в більшості військової підготовки, а часом і зброї, при атаках на не придушену систему оборони ворога ставали тільки гарними мішенями для німецьких гармат, мінометів і кулеметів..."

Прихід на західноукраїнські землі радянських військ поставив перед керівництвом УПА складне питання: продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом чи капітулювати? Провід ОУН і УПА, надіючись на зіткнення західних країн і СРСР, вирішив продовжувати боротьбу, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися на західноукраїнських теренах. Щоправда, у протистояння між німецьким військом та Червоною армією УПА в той час, як правило, не втручалася, зберігаючи сили для вирішальних дій. Більше того, розуміючи марність протиборства з нацистами, якій так зал и шали українські землі, та прагнучи без кровопролиття здобути військове майно відступаючих німців для майбутньої антира-дянської війни, націоналісти розпочали з ними, як і з окремими командирами частин і з'єднань угорців, італійців, словаків, румунів, латишів, переговори. В обмін на зброю, спорядження, боєприпаси, обіцянки звільнити з тюрем лідерів ОУН тощо, повстанці обіцяли спокійний прохід підконтрольними їм територіями, а також постачати вермахт розвідувальною інформацією і дезорганізовувати радянський тил. Зрештою, особливих результатів ці переговори, що проходили в атмосфері взаємної недовіри, не дали.

Після того, як лінія фронту відкотилася на захід, за межі України, УПА провела ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації до Червоної армії, не допустити нових депортацій, припинити репресії проти греко-католицької церкви. Ці акції були спрямовані проти загонів НКВС, активістів більшовицької партії і тих, хто співпрацював із радянським режимом. Навіть після остаточного завершення Другої світової війни більшовицький режим ще довго не міг контролювати великі території західноукраїнських земель. Це протистояння обійшлося Україні величезною кількістю людських жертв.

У квітні 1945р. Червона армія почала штурм нацистського лігва — Берліна. Через вимогу Й.Сталіна ввійти туди швидше, ніж союзники, вона втратила в ході Берлінськоїоперації400тис. солдатів і офіцерів. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина капітулювала, а 9 травня було відзначено день Перемоги. Влітку того самого року радянські війська спільно з союзниками розгромили й далекосхідного агресора — Японію, яка 2 вересня також змушена була капітулювати. Так закінчилася Друга світова війна.

Вагому частку у перемогу над ворогом внесли українці, 4,5— 6 млн яких боролися у складі Червоної Армії та радянських партизан, Української повстанської армії, військових формувань США, Канади, Франції, Польщі, Чехо-Словаччини тощо. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн українських вояків, 2072 з них стали Героями Радянського Союзу, 32 удостоїлися цієї нагороди двічі, а льотчик Іван Кожедуб — тричі. Значною була українська присутність серед воєначальників, командувачів фронтами і арміями: маршали С. Тимошенко, Р.Малиновський, А. Єременко, П.Рибалко, С.Руденко, бл. 300генералів. Талановитих командирів висунули зі своїх рядів також Українська повстанська армія (Р.Шухевич, Д.Маєвський, Р.Клячківський) та радянські партизани (С.Ковпак, О.Федоров).