Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

З більшої частини України, яку окупували німці, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат України. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запорожжя. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив Еріха Коха, штаб-квартира якого була в Рівному. (Галичину ще 1 серпня приєднано до Генеральної губернії). Гітлерівці впровадили в Україні, особливо в Рейхс-комісаріаті, жорстокий окупаційний режим. З економічного боку Україну було перетворено в німецьку колонію, яка мала бути джерелом продовольства й робочої сили. Великих репресій зазнали культура й освіта. З лютого 1942 р. німецькі окупанти почали, примусово вивозити українців на роботу до Німеччини (протягом 1942—1944 рр. з України вивезено близько 2 млн осіб). Каральні загони СС руйнували непокірні села, нещадно мордували цивільне населення. Уже в 1941 р. українському селянству було встановлено примусову здачу хліба, що призвело в ряді районів до голоду. В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Уже в 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого опору спочатку стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання окремих відділів Української національної Самооборони, січовиків військових формувань ОУН у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів. Улітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких величезні території України були фактично під її контролем. З кінця 1943 р. центр УПА перенісся в Галичину, де тривала боротьба проти німецького терору. У зв'язку з територіальним поширенням дій УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Для загального керівництва було створене Головне командування УПА з Головним військовим штабом, який очолив безстрашний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943 р. командування УПА прийняло рішення створити посаду Головного командира УПА, яким і став Р. Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 p. — у ранзі генерала-хорунжого). На початку 1944 р. УПА, за приблизними даними, нараховувала 100 тис. вояків.

21—25 липня 1943 р. відбувся ПІ надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

З ініціативи УПА і лідера ОУН Степана Бандери у липні 1944 р. була створена Українська головна визвольна рада (УГВР) як політичний провід УПА. Платформа нової організації відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один із його керівників І. Старинов свідчив, що першого року війни в Україні залишили 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані про лише 22 активних загони. Решта розпалася або була розгромлена. Отже, кінець 1941 і 1942 рр. був найтяжчим, найтрагічнішим в історії радянського партизанського руху на території України. Лише наприкінці 1942 р. з'явилися переконливі ознаки його відродження.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путилівський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і воєнного спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О. Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О. Федорова і М. Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагали єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т. Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С. Ковпака й О. Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і в південній частині Білорусі велику територію, яку назвали "Партизанським краєм". На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу.

З'єднання С. Ковпака здійснило відомий похід ворожими тилами від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди зі загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося лише 39 тис. радянських партизанів. Це переконливо свідчить про те, що основний тягар збройної боротьби в тилу гітлерівських загарбників винесла на своїх плечах УПА. До того ж, її бойові успіхи більшовицьке підпілля часто-густо приписувало собі.

У містах України діяли підпільні групи, зокрема "Молода гвардія" у Краснодоні на Луганщині. Підпільники виявляли й збирали зброю, боєприпаси, вибухівку й усе це передавали партизанам. Вчиняли також диверсійні акти на залізницях і підприємствах.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р. і розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р. створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволодіння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плацдармів на Правобережжі. Забезпечивши чисельну перевагу над ворогом, радянські війська просувалися на захід, витісняючи нацистських загарбників з України.

У результаті успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, що почалася в серпні 1943 р., частини і з'єднання Центрального фронту прорвали сильну оборону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. До 14 вересня вони звільнили понад 100 населених пунктів. 15 вересня взяли Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Великих успіхів досягли й війська Воронезького фронту, які до 20 вересня вигнали противника з 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути зі ставки в Східній Пруссії у Вінницю. Фашистське командування розробило плани стабілізації ситуації, але вони потерпіли крах. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра. Протягом вересня 1943 р. Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини очистили від гітлерівців.

Німецьким військам не вдалося втримати й Донбас, не виправдав їхніх сподівань могутній Міуський рубіж. Наступальну операцію оволодіння Донбасом війська Південного і Південно-Західно-го фронтів почали 18 серпня. Вона тривала до 23 вересня 1948 р.; тоді гітлеріців було вигнано з Горлівки й Макіївки, а 8 вересня — і з міста Сталіно (тепер Донецьк). Частини Південно-Західного фронту вийшли до Дніпра. Тоді ж розгорнувся наступ у напрямку Запоріжжя і Дніпропетровська. За вміле керівництво бойовими діями при штурмі Запоріжжя (його зайняли 14 жовтня) групу командирів нагородили орденом Богдана Хмельницького, заснованим в жовтні 1948 р. Війська ж Південного фронту прорвали німецьку оборону на річці Молочна і "закрили" в Криму 200-тисячну 17-ту армію.

Вранці 3 листопада 1943 р. несподівано для німецьких військ частини колишнього Воронезького, а тоді 1-го Українського фронту почали рішучий наступ на Київ. 6 листопада о 4 годині ранку вони ввійшли в столицю України.

У 1944 р. було проведено операції, що дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угрупування німецьких військ "Південь" і групу "А", зайняти всю Україну і Крим. Так, у результаті успішної Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. майже повністю очистили від німецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку, Ровенську (тепер Рівненську) області. Війська 2-го Українського фронту під час Кіровоградської операції не тільки відкинули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісової місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно почали наступ три Українських фронти. За час із 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Вінницею, Проскуровом (тепер Хмельницький), Тернополем і Чернівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон із Румунією. Успішно розвивався наступ радянських військ на півдні України. 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня — Миколаїв, 10 квітня — Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим.

10 червня 1944 р. почалася літня кампанія радянських військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кордон СРСР і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав (тепер Івано-Франківськ). Гітлерівське командування поспішно відводило війська до Карпат. У результаті Карпатсько-Ужгородської операції в жовтні 1944 р. ворога вигнали за територію України.

Прихід на західноукраїнські землі радянських військ поставив перед керівництвом УПА складне питання — продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом чи капітулювати? Провід ОУН-УПА вирішив продовжувати боротьбу. Після того, як лінія фронту відкотилася на захід, за межі України, УПА провела низку акцій, щоб перешкодили мобілізації, не допустити нових депортацій, припинити репресії проти греко-католицької церкви. Ці акції були спрямовані проти загонів НКВС, членів більшовицької партії і тих, хто співпрацював із радянським режимом. Навіть після остаточного завершення Другої світової війни більшовицький режим ще довго не міг контролювати великі території західноукраїнських земель. Це протистояння обійшлося Україні величезного кількістю людських жертв.

Боротьба українського народу проти окупантів надихала на розгортання в інших країнах Європи патріотичного руху Опору, в якому брали участь і українці. Зокрема, героєм руху Опору Франції став вінничанин Василь Порик. Його група, яка згодом переросла у загін, починаючи з 1943 р. пускала під укіс німецькі поїзди. Під час диверсійної операції тяжкопоранений Порик потрапив у полон. Його катували, та незадовго до страти він викликав у камеру охоронця, вбив його і втік до партизанів. За голову Порика фашисти обіцяли винагороду 1 млн марок. У липні 1944 р. його схопили і розстріляли. На території Бельгії подвигами в боротьбі з ворогом прославився черкасець Василь Кучеренко (Метеор). Не раз, переодягнувшись робітником чи священиком, а то й у німецьку військову форму, розвідник діставав дані про плани ворога, чим забезпечував успіх партизанських операцій.

У квітні 1945 р. Червона армія почала штурм фашистського лігва — Берліна. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина капітулювала, а 9 травня було відзначено день Перемоги.

Восени того самого року радянські війська розгромили й далекосхідного агресора — Японію, яка 2 вересня також змушена була капітулювати. Так закінчилася Друга світова війна.

Участь українців у ній визначається тим, що вони змушені були вибирати один із трьох варіантів: боротьба в лавах Української повстанської армії на два фронти, боротьба проти більшовицького тоталітаризму разом з німцями, боротьба проти німців на боці більшовицьких військ.

Найбільше українців воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні — в рядах Червоної армії, інші — в червоних партизанах. Але не можна забувати про тих українських вояків, які брали участь у бойових діях, але під іншими прапорами. Оцінюючи терпіння і мужність у часи воєнного лихоліття червоноармійців, не можна ігнорувати заслуги вояків Української повстанської армії та Української національної армії, інших українських патріотів.

Великий внесок у перемогу над фашизмом зробив народ України. Кожний п'ятий воїн Червоної армії був із УРСР. За мужність та відвагу в боях проти загарбників понад 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причому 31 з них — двічі й один — І. Кожедуб — тричі.

Фронт у тилу ворога створили партизани й підпільники республіки. На окупованій противником території України, по суті, діяла озброєна армія патріотів — понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. В їхніх лавах були представники понад 60 національностей. За самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів партизани та підпільники України одержали майже 63,5 тис. урядових нагород із 152 тис. нагород, що ними відзначено партизанів всієї країни. Багато українців, які билися проти фашизму в лавах руху Опору, одержали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, італійського, французького та інших урядів.

Війна продемонструвала безжальне ставлення сталінської системи до свого народу. Ставка, ДКО, Генеральний штаб, політбюро ЦК ВКП(б) жодного разу навіть не поставили питання про яку-небудь відповідальність командувачів фронтів, армій, дивізій за невиправдано великі втрати особового складу під час бойових дій. За нестачу озброєння ми платили даремно загубленими життями наших людей: росіян, українців, білорусів та ін. Вони часто йшли в атаку, маючи одну гвинтівку на кількох осіб.

Радянські народи виявили в роки війни величезний трудовий героїзм, що забезпечило економічну перевагу над ворогом. Незважаючи на втрату багатьох життєво необхідних країні промислових, сільськогосподарських, сировинних і паливних районів, народне господарство виявилося здатним забезпечити державі все потрібне для успішного ведення війни.