Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Незалежність Естонії було проголошено 24 лютого 1918 р. Відтоді естонському суверенітетові довелося пройти складні випробування. Анексія Радянським Союзом країн Балтії улітку 1940 р. перервала нетривалий період державної самостійності Естонії. У роки Другої світової війни чимало естонців виборювали втрачену незалежність у рядах військових формувань, що входили до складу вермахту (70 тис. чоловік), а в повоєнні роки — в загонах "лісових братів". Наступний 45-річний період радянізації обернувся для естонського народу придушенням будь-якого супротиву центру, ліквідацією приватної власності у сфері виробництва. Відібравши в естонців економічну свободу й демократію, влада "обдарувала" їх колгоспами, промисловими монстрами та соціалістичною ідеологією. Тоталітарний режим спричинив і складну демографічну ситуацію в республіці — зміна національного складу населення Естонії бачилась кремлівським лідерам як один з важелів зросійщення Балтії і її довічного приєднання до Росії. Відтак, наприкінці 80-х років півтора мільйона населення Естонії на 61 % складалось з естонців, а 39 % становила російськомовна частина.

Перебудова, що розпочалася в Радянському Союзі у 1985 p., викликала національне піднесення в Естонії. Спочатку найбільш гучним був голос захисників навколишнього середовища, котрі протестували проти політики непродуманого промислового освоєння природних багатств Естонії. Навесні 1988 р. з фестивалів національної пісні розпочалася "співаюча революція". Широкий рух фактично вимагав відставки керівника республіки К. Вайно. У квітні 1988 р. виник Народний фронт. Підтиском народних мас К. Вайно був замінений налаштованим на реформи Н. Вялясом. На виборах до союзних органів влади та місцевих Рад перемогу вибороли опозиційні національні сили.

У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР ухвалила декларацію про суверенітет республіки, а в березні 1990 р. — постанову "Про державний статус Естонії". Влада Радянського Союзу в республіці з моменту її встановлення проголошувалася незаконною, декларувалося відновлення Естонської Республіки, що існувала до літа 1940 р. Дедалі більше естонців і навіть росіян, які відчували себе частиною народу Естонії, виступали за вихід республіки з СРСР. Підтримку курсові на відновлення державної самостійності республіки засвідчили результати всеестонського референдуму, проведеного 3 березня 1991 р. Противники незалежності об'єдналися в Інтернаціональний фронт, котрий проводив страйки протесту проти дискримінації національних меншин і навіть ініціював створення власних робітничих загонів. Політична нестабільність посилювалась соціально-економічними проблемами — ростом цін, кризою виробництва, зростанням безробіття, економічним саботажем центру.

Під час серпневого путчу в Москві 21 серпня 1991 р. Верховна Рада Естонської РСР, третину депутатського корпусу якої становили націонал-радикали, зініціювала прийняття рішення про проголошення незалежності Естонії і формування Конституційної асамблеї. Президентом країни було обрано голову Верховної Ради республіки А. Рюйтеля. Громадянство Естонської Республіки автоматично отримували всі її жителі, що мали його до літа 1940 р., та їхні нащадки. Водночас 600 тис. некорінних жителів Естонії (росіяни, українці, білоруси та ін.) були позбавлені громадянських прав, що призвело до загострення міжнаціональних відносин у республіці. Один із законів, прийнятий естонським парламентом 1991 p., передбачав відновлення прав колишніх власників та їхніх прямих спадкоємців на майно, націоналізоване в 1940 р.

Під тиском націонал-радикалів у квітні 1992 р. пішов у відставку кабінет Е. Савісаара, якого звинувачували в "м'якості" щодо "мігрантів" та загостренні економічних проблем (інфляція у 1991 р. сягала 1069 %). Новий уряд Т. Вяхі запровадив вільний товарообмін і безвізовий режим для громадян країн Балтії, латвійську валюту — лат, увів систему валютного управління, що дало можливість повести успішну боротьбу з інфляцією і продовжити реформування економіки.