Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Від середини 70-х років розпочався поступовий, але неухильний процес переходу Іспанії до демократії. Прихильники колишнього режиму здійснили кілька спроб повернути владу шляхом заколотів (1978,

1981). їх підтримувала армія, на рахунку якої за останні 150 років було 30 путчів.

15 червня 1977 р. відбулися перші вільні вибори. Перемогу на них здобула виборча коаліція Союз демократичного центру, яка об'єднала противників франкізму і представників центристських сил.

А. Суарес висунув ідею "національного консенсусу", яка дістала широку підтримку загалу. В жовтні 1977 р. відбулося підписання так званого пакту Монкяоа (від назви урядової резиденції). Ним передбачалося здійснення низки політичних та економічних заходів для "транзитного переходу" до демократії (встановлення парламентського контролю над З МІ, реорганізація служб правопорядку, демократизація системи соціального забезпечення й освіти, визначення статусу державних підприємств, податкова реформа тощо). Документ підписали всі представлені в парламенті партії: СДЦ, ІСРП, КПІ, Консервативний народний альянс та ін. Пізніше до пакту приєдналися профспілки, оскільки він передбачав стримування інфляції та ліквідацію безробіття. "Пакт Монклоа" визначив напрями конструктивного співробітництва суспільних сил у сфері практики переходу до демократії. 31 жовтня 1978 р. на засіданні обох палат Генеральних кортесів — Конгресу депутатів і Сенату — був схвалений текст конституції, яка легітимувала парламентську модель правління. На загальнонаціональному референдумі, що відбувся 6 грудня 1978 p., абсолютна більшість іспанців підтримала проект Основного закону, який став становим хребтом нової демократичної іспанської системи. Основний закон виписаний добротно і кваліфіковано, з урахуванням досвіду провідних демократичних країн. В Основному законі визнається свобода підприємництва в рамках ринкового господарства, але водночас наголошується, що "публічні власті гарантують і охороняють її існування відповідно до загальних економічних вимог, включаючи необхідність планування" (ст. 38) — державного регулювання. Пост міністра оборони обійняв стійкий конституціоналіст — генерал-лейтенант Мельядо, який рішуче взявся за проведення військової реформи, оскільки франкістськи налаштована армія чинила опір, саботувала рішення демократичного парламенту. 29 січня 1981 р. уряд А. Суареса пішов у відставку. 23 лютого, коли в Конгресі депутатів відбувався другий тур голосування по кандидатурі прем'єр-міністра від СДЦ Леопольдо Кальво Сотело, до залу засідань увірвалися гвардійці під орудою підполковника А. Техеро Моліна, які, погодивши свої дії з дивізійним генералом X. Мілансомдель Воском, мали намір здійснити державний переворот. Призначення королем цивільного військовим міністром було лише приводом до насильницьких дій заколотників. Король негайно надіслав Мілансудель Воску телекс такого змісту: "Той, хто повстає, готовий спровокувати — і він понесе за це відповідальність — нову громадянську війну... Наказую тобі повернути в казарми всі підрозділи, які ти привів у рух... В ім'я Іспанії, по-перше, і в ім'я корони, по-друге, наказую тобі виконати все, що я тобі сказав". Загальнонаціональна маніфестація на захист демократії, конституції і свободи, в якій взяли участь 1,5 млн. чол., наочно підтвердила прагнення іспанців остаточно покінчити з минулим. До відповідальності було притягнуто 32 військовослужбовці. Ватажки військової змови отримали по ЗО років тюремного ув'язнення. Король і уряд чимало зробили для перебудови армії. Після Мельядо військовими міністрами призначалися лише цивільні особи. Розроблено кодекс прав і обов'язків військовослужбовців. Водночас відбувався процес деполітизації армії. Державна структура, що раніше служила диктаторові і фаланзі, була поставлена на службу народові, а не політичним партіям.

Демонтаж франкізму здійснювався як процес звільнення від нетерпимості, духу громадянської війни через суспільне примирення і дійсний консенсус. Так, державну пенсію почали отримувати всі, хто стояв по різні сторони барикад. Однак франкізм витіснявся повільно Й обережно. Політичне керівництво країни добре розуміло, що спроба одним ударом покінчити зі старим режимом могла завершитися трагічно: генералітет, ніскільки не вагаючись, кинув би армію проти народу. Тому, взявши за правило гнучкість і обережність, воно обрало шлях поступової зміни основоположних законів без їх формального порушення. Такої практики дотримувалися всі іспанські демократичні уряди 80-х років, очолювані А. Суаресом, Л. Кальво Сотело, Ф. Гонсалесом... Зокрема, саме в період урядування соціаліста Ф. Гонсалеса (1982—

1996 pp.) відбувся остаточний перехід від диктатури до демократії, а модернізована Іспанія стала невід'ємною частиною демократичної Європи. Уряд соціалістів запровадив безплатну освіту і медичне обслуговування, відбувалася масштабна приватизація державної власності, надходження від якої за 14 років становили 1,5 трлн песет. Неабияку роль у наповненні державного бюджету відігравав туризм. Так, у 1982 p., коли Іспанію відвідало 42 млн. туристів, прибутки від нього становили 6,4 млрд. дол.

Попри окремі допущені помилки, реформи в Іспанії були добре пророблені, їх реалізація загалом відбувалася спокійно, без глибокого травмування основної частини іспанського суспільства. Країна поступово набула образу сучасної, зайняла гідне місце в європейському та світовому співтоваристві.

Водночас в іспанському керівництві зріло переконання, що тільки інтеграція в західні військові структури і механізми допоможе зжити в генеральському середовищі мікроб путчизму й гарантувати безпеку для Іспанії, що шлях у цивілізовану Європу лежить через НАТО та ЄЕС. Утім, такий підхід аж ніяк не завадив Іспанії проводити самостійну зовнішню політику на міжнародній арені і, зрештою, цілком себе виправдав. У травні 1982 р. Іспанія увійшла в НАТО, що стало для неї лікбезом у галузі демократії й сучасного військового будівництва для іспанського генералітету. Але тоді це викликало бурхливі протести частини електорату. По Іспанії прокотились багатотисячні антинатовські мітинги, у перших рядах яких був і соціаліст Хав'єр Солана — майбутній Генеральний секретар НАТО. Запевнивши іспанців, що Іспанія не братиме участь у військових структурах НАТО, Гонсалесу вдалося заручитися їхньою підтримкою щодо входження країни в НАТО. Ставлення іспанців до альянсу поступово змінювалося, і в 1998 р. здійснився остаточний вступ до цієї організації. А в 1986 р. Іспанія стала членом-учасником Європейського економічного співтовариства й, урешті-решт, перетворилась на органічну частину Західної Європи. Цей процес не був одностороннім. За останні 25 років країни Заходу вклали в Іспанію у вигляді прямої допомоги та інвестицій сотні мільярдів доларів.

Король Хуан Карл ос — особа надзвичайно популярна. Іспанці переконані, що корона, як символ єдності і життєстійкості країни, не допустить ніяких акцій з боку сил. які хотіли б зупинити демократичний процес. Король не має монополії на владу. Без підпису голови Конгресу депутатів або прем'єр-міністра його декрети та укази не можуть набути чинності. Державна скарбниця досить ощадливо субсидує королівський двір. Хуан Карлос — непересічна особистість: яхтсмен, вправний вершник, займається тенісом, дзюдо, карате, пілотує суперсучасні винищувачі.