Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Державний контроль та протекціонізм, система автаркії, державні субсидії в енергетику та інші галузі важкої промисловості сприяли швидкому економічному відродженню Іспанії у 50-ті роки. У 1951 — 1958 pp. щорічний приріст виробництва продукції становив 8 %. Проте уже з 1959 р. намітилися кризові явища в економіці. Автаркія на той час себе зжила. Незважаючи на появу нових галузей (автомобілебудування, тракторобудування, електроніка, суднобудування, нафтохімія), Іспанія значно відставала від розвинутих демократичних країн Західної Європи. Відсталим було й сільське господарство, що базувалося на старих, рутинних методах праці. Сотні тисяч селян змушені були залишати свої господарства і на правах "гастарбайтерів" шукати роботу в ФРН та інших розвинутих країнах. Цілі райони країни обезлюдніли. За рівнем промислового виробництва Іспанія на початку 60-х років займала тринадцяте, а сільського господарства — п'ятнадцяте місце в Європі.

За таких умов на допомогу прийшов Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який спільно з іспанськими економістами розробив "план стабілізації" — план виходу Іспанії з економічної кризи. Він передбачав поступову ліквідацію контролю за імпортом та експортом, лібералізацію торгівлі, здійснення режиму суворої економії, стабілізації цін, зниження курсу пезети щодо долара, дозвіл на вивезення прибутків та валюти за кордон, створення сприятливих умов для капіталовкладень. З метою реалізації "плану стабілізації" США у 1959 р. надали Іспанії кредити загальною сумою 546 млн. дол., що сприяло зміцненню позицій її промислових та фінансових компаній. На зміну жорсткому державному регулюванню приходила ринкова система. А вона підривала основи диктатури.

Зміцнення ринкової економіки за "планом стабілізації" об'єктивно ставило питання про поглиблення лібералізації політичної системи. Буденним явищем для країни стали страйки. У 1961—1962 pp. страйки студентів Мадріда та Барселони і шахтарів Астурії сколихнули всю країну. Студенти вимагали розпуску фалангістського студентського союзу, а робітники — ліквідації вертикальних профспілок (у фашистських та комуністичних країнах профспілки будувалися за вертикальним принципом, тобто їхніми членами були не тільки рядові робітники, а й представники адміністрації аж до міністрів включно. Такі профспілки перебували під цілковитим контролем державних структур та правлячої монопартії — комуністичної чи фашистської). За таких умов франкістський режим змушений був відступати. Уряд пішов на підвищення зарплати, визнав право робітників на страйки.

Лібералізація дедалі більше проникала в суспільно-політичне життя, поступово розмивала диктаторський режим, закладала основи консенсусу та злагоди. Та й сам Франко виявився здібним учнем часу. Так, 19 липня 1951 р. в уряді були надані місця представникам правої опозиції. Перестав уживатися термін "фаланга". Розгорнулася "кампанія класового миру". В 1959 р. у Долину полеглих було перенесено останки заколотників і республіканців. На збудованому меморіалі викарбувано напис: "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог". Через 10 років було відмінено відповідальність за дії в період громадянської війни.

Американська допомога сприяла стабілізації господарської ситуації у країні. І в 60-х роках економічна кон'юнктура залишалася сприятливою. Посилились господарські зв'язки Іспанії зі США та країнами Західної Європи, песета стала конвертованою валютою. Зростала частка іноземного капіталу. Його приплив збільшився у десять разів. Майже 2 млрд. дол. у 1961 p. приніс туризм. Валовий національний продукту 60-ті роки щорічно зростав на 7,6 %. Прискорився процес становлення системи ДМК. Наприкінці 60-х років Іспанія стала індустріально-аграрною країною. У 1970 р. рівень промислового виробництва збільшився у три рази порівняно з 1950 р. Відповідно зріс добробут населення. Суперечності в суспільстві перемішувалися в бік антифранкістської боротьби.

В обстановці позитивних зрушень поле лібералізації розширювалося, і правлячі кола змушені були вдаватися до нових поступок. У 1965 р. прийнято рішення не вважати економічні страйки кримінальним злочином, проведена амністія політичних в'язнів.

У січні 1967 p., після чергового референдуму набув чинності новий органічний закон, згідно з яким передбачалися вибори частини депутатів кортесів. Решта з них призначалися главою держави за рекомендаціями офіційних організацій. Закон відновлював владу короля. 23 липня 1969 р. Франко визначив кандидатуру майбутнього короля Іспанії. Ним мав стати принц Хуан Карлос Бурбонський.

У зовнішній політиці Іспанії 60-х років було взято курс на зміцнення зв'язків зі США і НАТО. Водночас налагоджувалися торговельні зв'язки з соціалістичними країнами.

З початку 70-х років посилювалася криза режиму Франко. Всередині правлячого франкістського ешелону загострилася боротьба між "твердими" і "ліберальними". Перші обстоювали жорсткі форми правління, другі наполягали на проведенні реформ, які сприяли б входженню Іспанії до інтегрованої Європи. "Ліберальні" спиралися на міцніючий анти франкістський опозиційний рух. Відбулося розширення соціально-політичної бази боротьби з диктатурою. Непримиренних противників франкізму — комуністів і соціалістів — підтримали християнські демократи, ліберали і монархісти. Антифранкістські настрої поширювалися також серед частини християнських священиків.

Після смерті Франсіско Франко (20 листопада 1975 р.) Хуан Карлос був проголошений іспанським королем. Процес відходу від диктатури був обережним і повільним. Главою першого післяфранкістського уряду став поміркований представник "бункера" (так називали "твердолобих" прихильників каудільйо) К. Аріас Наварро. Розпочався демонтаж диктаторського режиму. З тюрем були звільнені антифашисти. 1 липня 1976 р. уряд очолив реформатор, один із лідерів партії Союз демократичного центру (СДЦ) Адольфо Суарес Гонсалес — 44-річний адвокат. З його іменем пов'язують "мирний перехід" від диктатури до демократії в Іспанії. У липні 1976 і березні 1977 р. були проведені амністії. У грудні усунено від своїх посад орієнтованих на "бункер" керівників служб безпеки і поліції. У квітні 1977 р. розпущено символ авторитарної влади — партію "Національний рух", а в липні — кишенькові "вертикальні" синдикати. Водночас були легалізовані сили антифранкістської опозиції — Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП) і Комуністична партія Іспанії (КПІ). Уряд Суареса виніс на всенародний референдум закон про політичну реформу. її схвалення забезпечило легітимність процесові перебудови політичної системи Іспанії. Зі смертю Франко завершився трагічний період у житті іспанського народу.