Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Період президентства Ейзенхауера став апогеєм "холодної війни" у міжнародній політиці, й водночас позначився одіозними подіями у внутрішньому житті, пов'язаними із так званим маккартизмом. І те й інше можна розглядати лише у прямому контексті впливу на американське суспільство процесів, що відбувалися у світі в період 50-х років.

Надії на кардинальні зміни в зовнішній політиці Радянського Союзу після смерті Сталіна не здійснилися. Хрущовсь-ка відлига виявилася компромісом сталінізму з певним урахуванням розстановки сил у світі. За такої ситуації Ейзенхауер і Даллес прийняли виклик соціалістичного світу і відверто повернули до силової політики, до конфронтації на більш високому виткові напруженості. Доктрина "стримування комунізму" була визнана помилковою і замінена доктриною "звільнення від комунізму" уярмлених народів. Державний секретар Даллес підкріпив її тезою "масованої відплати", що передбачало застосування атомної зброї у випадку вторгнення військ східного блоку до Західної Європи. Однак "від проголошення "політики звільнення від комунізму" нічого не змінилося, підвищився лише рівень небезпеки виникнення війни, а реальне стримування залишилося в арсеналі дій США та їхніх союзників", — стверджує англійський історик П. Кальвокорессі. Американське керівництво й надалі обережно підходило до питання розв'язання війни, й загалом робило все можливе, щоб уникнути її. Поглиблення конфронтації, шалена гонка озброєнь, з одного боку, і зусилля, спрямовані на недопущення глобального конфлікту — з іншого, були реаліями зовнішньополітичного курсу США в першій половині 50-х років. Така політика дістала назву "балансування на грані війни". Так, пропозиція Даллеса в 1954 р. втрутитися у війну в Індокитаї не була підтримана Ейзенхауером.

Боротьба США проти комунізму на міжнародній арені адекватно створила своєрідний внутрішній ефект в американському суспільстві, проявом якого був маккартизм. Сама назва суспільного явища походить від імені сенатора від штату Вісконсін Маккарті, який заявляв, що завершить свою кар'єру або в Білому домі, або в тюрмі. Ще в 1950 р. маккартисти провели в конгресі "Закон про внутрішню безпеку" Маккарена — Вуда, який зобов'язував компартію щороку реєструватися в міністерстві юстиції як підривну організацію, а членів партії — як іноземних агентів. За ухилення від цього закону комуністам загрожувало тюремне ув'язнення строком на 5 років і штраф у розмірі 10 тис. дол. Мотивувалося це тим, що комуністична партія США є агентом Москви. Глузду в такому рішенні було небагато, адже нечисленна компартія США не мала підтримки всередині країни й існувала на гроші КПPC.

Маккартизм був прямим дисонансом американській демократії. Боротьба США проти комунізму у світовому масштабі в карикатурних формах відбилася всередині самого американського суспільства, наляканого поширенням тоталітаризму. Комунізмофобія вилилася в комунізмоманію.

Маккартисти шукали комуністів там, де їх, фактично, не було — в державних органах влади, президентській адміністрації, навіть у Пентагоні. Кампанія, розгорнута маккартиста-ми, дістала назву "полювання на відьом".

9 лютого 1950 р. Маккарті заявив, що в державному департаменті він виявив 205 комуністів. У 1952 р. він очолив одну з комісій в конгресі по виявленню шпигунів у державних органах. У країні посилилася антикомуністична кампанія. Не останню роль у цьому відіграли викриття, пов'язані з атомними секретами. У своїй діяльності маккартисти змикалися з куклукскланівцями, Американським легіоном тощо. Здавалося, на певний час американці втратили почуття спокою й толерантності, властиві американській демократії. Проте слід брати до уваги й той факт, що комунізм американцями не сприймався однозначно. Серед американських обивателів був популярним анекдот, який точно передавав їхні настрої: "краще бути мертвим, аніж червоним". По суті, маккартисти були не породженням американської демократії, а її антиподом. У пошуках носіїв лівого тоталітаризму, маккартисти схилялися до правого, створивши тим самим загрозу американській демократії, що не могло врешті-решт не стурбувати американську громадськість. І коли проти Маккарті виступили профспілки, ліберали та прогресивісти в університетах і коледжах, а згодом навіть президент Ейзенхауер, після того як маккартисти в 1954 р. замахнулися на Пентагон, маккартизм сам розклався так само швидко, як і з'явився. В американському суспільстві — суспільстві середнього класу — маккартизм не міг перемогти, хоча він і завдав значної шкоди престижу та авторитету США.