Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Народи Югославії зазнали величезних втрат у війні. Населення країни скоротилося майже на 2 млн чоловік (понад 1 млн загинуло й близько 700 тис. чол. залишили її межі). Економіка була зруйнована, в 1945 р. обсяг виробництва у харчовій промисловості становив 45 % від рівня 1940 p., текстильній — 40 %, металургійній — 20 %. Відчувалася гостра нестача предметів першої необхідності. Над жителями Санджака, Боснії та Герцеговини, а також інших районів нависла загроза голоду.

Катастрофічне економічне становище ускладнилося політичною нестабільністю. Зберігалася атмосфера громадянської війни. Збройну боротьбу проти нової влади продовжували сербські четники на чолі з Д. Михайловичем, загони хорватських усташів і албанських сепаратистів. До лютого 1946 р. частини Югославської армії спільно з органами держбезпеки знищили близько 200 тис. чоловік, тих, хто боровся проти прокомуністичного партизанського руху в роки війни або після її закінчення не визнав нової влади.

Улітку — восени 1945 р. тривала жорстока політична боротьба між силами, об'єднаними в рамках Народно-визвольного фронту (НВФ) і опозицією. У цей період НВФ усе більше перетворювався на своєрідну "державну партію". Політика НВФ повністю визначалася Комуністичною партією Югославії (КПЮ), чисельність якої у травні 1945 р. становила понад 140 тис. чоловік, переважно вчорашніх партизан, малоосвічених, відданих більше особисто Тіто, аніж тим малозрозумілим принципам, які він обстоював. До літа

1945 p. комуністи контролювали майже всі керівні посади в державному і господарському апаратах. Керівництво КПЮ вважало за краще здійснювати свою діяльність, прикриваючись як ширмою НВФ. Партія вирізнялася жорсткою централізацією, і розгалужений партійний апарат перебував під суворим контролем Політбюро у складі Й. Броз Тіто, Е. Кар-деля, М. Джиласа, А. Ранковича та ін. Вплив КПЮ на різні соціальні верстви був досить значним і нарощувався з допомогою державних і партійних структур. Керівництво КПЮ під прикриттям НВФ і коаліційного уряду використовувало всі можливі заходи для встановлення цілковитого контролю над усіма сферами суспільного життя. На словах підтримуючи й захищаючи приватну власність, комуністи, здійснивши широку експропріацію і націоналізацію засобів виробництва, банків, оптової торгівлі, на початок 1946 р. домоглись того, що державний сектор у промисловому виробництві сягав 80 %.

Ще в березні 1945 р. був запроваджений державний контроль над зовнішньою торгівлею, що по суті означало встановлення державної монополії. У квітні того ж року була проведена грошова реформа, причому під час обміну грошей можна було отримати не більше як 5 тис. нових динарів. Усі ці заходи призвели до підриву економічних позицій національної буржуазії.

Економічна політика уряду викликала протести підприємців, значної частини селян, дрібних і середніх власників міста. Улітку 1945 р. соціальна база НВФ помітно звузилася, зросли опозиційні настрої. Нелегальну боротьбу проти нового режиму вели монархісти, які підтримували короля Петра II, усташі й члени Хорватської селянської партії. Легальна опозиція об'єднувалася навколо Демократичної партії (ДП) на чолі з Міланом Гролом і Народної радикальної партії, яку очолював Мілош Трифунович. Керівництво цих партій робило спроби об'єднати всі опозиційні сили. Воно прагнуло добитися реорганізації уряду на широкій політичній основі, перетворити Антифашистське віче народного визволення Югославії (АВНВЮ) на Тимчасову народну скупщину шляхом введення до її депутатського корпусу представників довоєнного парламенту й проведення виборів під міжнародним контролем.

Вирішальні політичні події розгорнулися в серпні 1945 р. Тимчасовий уряд під тиском США та Великої Британії нарешті прийняв рішення про розширення АВНВЮ і виніс на його обговорення проекти виборчих законів. До складу АВНВЮ були введені 36 депутатів довоєнної скупщини (1/10 частина її чисельності). 5—7 серпня на з'їзді Народно-визвольного фронту Югославії він був перейменований у Народний фронт (НФ). З'їзд ухвалив програму, в якій декларувалося не тільки визнання "приватної власності й приватної ініціативи", а й містилися обіцянки щодо підтримки середніх верств у їхній господарській діяльності. Водночас у документі проголошувалася необхідність експропріації буржуазії і створення сильного державного сектора, обстоювалися принципи планового ведення господарства. Керівництво компартії наполягало також, щоб лідери всіх партій публічно заявили про визнання керівної ролі КПЮ.

7 серпня відкрилася III сесія АВНВЮ, яка незабаром проголосила себе Тимчасовою народною скупщиною (ТНС). 81 % депутатів ТНС були представниками компартії. Скупщина прийняла 13 законів, утому числі виборчий, про покарання за злочини проти держави, про перехід усіх рудних багатств країни у власність держави. Декрет про аграрну реформу передбачав ліквідацію великого землеволодіння і встановлював максимальний розмір земельних наділів на селянську сім'ю у розмірі 25—35 га оброблюваної землі або 45 га усіх сільськогосподарських угідь. Землі поміщиків і католицької церкви підлягали відчуженню за компенсацію від держави. Ділянки землі, отримані безземельними чи малоземельними селянами на правах приватної власності за викуп, протягом 25 років не підлягали продажу, розподілу, заставі чи здачі в оренду. Для перерозподілу землі створювалися аграрні комісії.

Відкрите й запекле зіткнення опозиції в особі ДП і прокомуністичної більшості Скупщини відбулося під час обговорення законопроектів про порядок виборів депутатів до Установчої Скупщини й покарання за злочини проти держави. Опозиція заперечувала повноваження народних комітетів, відмовляючись довірити їм підготовку й проведення виборів, протестувала проти переслідувань четників та порушень демократичних прав і свобод, звинувачувала комуністів у встановленні терористичного режиму. Керівництву ДП не вдалося створити достатньо широку антикомуністичну опозицію у ТНС, її фракція залишила засідання Скупщини, а лідер партії М. Грол подав у відставку з посади заступника прем'єр-міністра. Мета цього демаршу полягала в тому, щоб попередити громадськість і лідерів європейських держав про загрозу комуністичної диктатури в Югославії. Фактично ці події означали поразку антикомуністичної опозиції.