Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Криза соціалізму в Югославії настала у грудні 1971 p., коли рішенням Президії СКЮ процес реформ був грубо перерваний. У Хорватії, а потім і в інших республіках відбувалися масові політичні чистки. Згортання ринкових реформ супроводжувалося ідейно-політичним та організаційним зміцненням СКЮ на засадах демократичного централізму, а також кадровими переміщеннями в партійних організаціях і державних установах Хорватії, Словенії, Сербії та Воєводини. Розгорнулася кампанія проти хорватського націоналізму як основного бастіону "контрреволюції", почалися масові репресії проти представників політичної та культурної еліти. Єдиним виразником опозиційних поглядів залишалася католицька церква. Хорватія була втихомирена, проте серед хорватської громадськості поширювалися анти югославські настрої.

У лютому 1974 р. була прийнята нова конституція, третя за післявоєнний період. Вона змінила принципи формування й структуру законодавчих органів, закріпила керівне становище й провідну роль СКЮ у суспільстві, визначила самоврядну соціалістичну демократію як особливу форму диктатури пролетаріату. Виходячи із принципів самоврядного соціалізму, конституція звузила економічні й політичні функції федерації при одночасному посиленні ролі та прерогатив республік у формуванні та проведенні спільної федеральної політики й суспільно-політичного розвитку. Цілий ряд функцій федерації передано республікам, яким відводилась також основна роль у вирішенні кадрових питань на федеральному рівні. Відповідальність за економічний розвиток покладалася на самі республіки. Тим самим було закладено основи поступового розпаду югославського економічного простору, що тримався не на ринкових засадах, а на командно-адміністративній системі. Посилювалися тенденції до економічної самоізоляції республік. Конституційні зміни означали, по суті, бюрократичну децентралізацію, проведену на користь лояльних партійних керівників з відновленням однопартійної системи на рівні республік та країв, і позбавлення союзних органів владних повноважень. Югославія перетворилася на своєрідну поліцентричну конфедерацію із восьми

держав. У травні 1974 р. президентом СФРЮ без обмеження терміну був обраний И. Броз Тіто.

Господарська практика, що склалася в ході реалізації контрреформ, виявилася напрочуд оригінальною. Унаслідок розпорошення раніше існуючих господарств, виникали тисячі нових "організацій об'єднаної праці", значна частина яких була штучними утвореннями. Реальне становище в народному господарстві не відповідало проголошеним принципам звуження адміністративного впливу до мінімуму, посилення ринкових відносин. Економіка досягла найвищого за всю історію країни рівня одержавлення. Ринок був відсунутий до сфер тіньової економіки. Трудові колективи втратили будь-яку можливість впливати на прийняття важливих рішень через обрані ними робітничі ради. Така економіка була абсолютно нежиттєздатною. Зазначені хиби господарського механізму протягом тривалого часу компенсувалися дефіцитним фінансуванням та іноземними кредитами. На 1980 р. зовнішній борг країни становив уже 15 млрд дол., з кожним роком зростала інфляція й падала ефективність економіки.

Самоврядування почало згортатися не тільки на підприємствах, айв організаціях невиробничої сфери. Йому на зміну приходило пряме адміністрування. При цьому бюрократичні структури "спустилися" з рівня федерації на рівень республік, країв і громад, що, в поєднанні з наданням республікам та автономним краям широких повноважень, спричинило подальшу децентралізацію єдиного югославського ринку, створення восьми "національних економік", з яких далеко не всі виявилися ефективними.

Децентралізація економіки й послаблення ролі партії привели до зростання самостійності республік й зміцнення в них позицій етнічних правлячих еліт. Наприкінці 70-х років Югославська федерація поступово переходить на конфедеративні принципи державного устрою при збереженні ще досить сильного центру, який спирався передусім на особистий авторитет Тіто.