Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Перша половина 70-х років характеризувалася також поліпшенням політичного клімату в Європі. Процес європейської розрядки став можливим завдяки тим змінам, які відбулися в радянсько-американських стосунках, у самих державах Західної і Східної Європи. Мається на увазі прихід до влади у ФРН "малої коаліції" під керівництвом далекоглядного німецького політика, соціал-демократа В.Брандта, який висунув тезу, що коли надія завела країну в глухий кут, об'єднання Німеччини може бути досягнуто шляхом примирення з комуністичним світом, атому наполягав на визнанні НДР, кордонів по Одеру — Нейсе, поліпшенні стосунків з СРСР. До того ж труднощі, які переживали країни Східної Європи, спонукали їх до тісніших економічних зв'язків із Заходом. Необхідність у західних технологіях та кредитах ставала більш ніж очевидною. Всі ці обставини відкрили шлях до Європейської наради з безпеки та співробітництва, в якій активну участь взяли США та Канада.

Уже 22 листопада 1972 р. з ініціативи Фінляндії представники 32 європейських держав, США та Канади почали багатосторонні консультації в Хельсінкі. До липня 1973 р. було погоджено текст Заключних рекомендацій, що дістав назву "Синьої книги". По суті "Синя книга" містила процедурні питання та порядок проведення наради з питань безпеки та співробітництва. Погоджений порядок денний включав чотири пункти: питання безпеки у Європі, питання співробітництва в галузі економіки, проблеми співробітництва в гуманітарній та інших сферах, розвиток загальноєвропейського процесу після наради.

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) почалася 3 липня 1973 р. на рівні міністрів закордонних справ 35 країн. Уже на самому початку форуму стали очевидними серйозні розходження в самих підходах сторін до обговорюваних питань. Радянський Союз та інші соціалістичні країни виявили найбільший інтерес до налагодження економічних, торговельних та наукових зв'язків, цікавилися можливостями отримання нових технологій, обміну інформацією тощо. Західні держави основну увагу приділили третьому пунктові порядку денного, особливо проблемі прав людини. Таким чином, на першому етапі чітко визначилися позиції Заходу і Сходу.

Другий етап Наради, що розпочався 18 вересня 1973 р. у Женеві, тривав з перервами до 21 липня 1975 р. Він характеризувався поглибленням суперечностей із зовнішньополітичних та ідеологічних питань між представниками Заходу і Сходу. Радянський Союз та інші соціалістичні країни домагалися, в першу чергу, визнання принципу непорушності кордонів у Європі, що склалися після Другої світової війни. Річ у тім, що мирний договір з Німеччиною так і не був підписаний і західні кордони Польщі, Чехословаччини та Радянського Союзу не були юридично закріплені на міжнародному правовому рівні. Двосторонні угоди ФРН з СРСР (1970), Польщею (1970), Чехословаччиною (1973) не означали остаточної відмови ФРН від перегляду кордонів. Особливо непевною була ситуація з питання кордонів між обома німецькими державами. Після тривалих дискусій сторонам усе ж удалося знайти формулу, що влаштовувала всіх. Було прийнято принцип непорушності кордонів у Європі. Теза про можливість територіальних змін мирним шляхом, на чому особливо наполягала ФРН, звучала як можливість зміни кордонів "відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю", тобто відповідала принципові суверенної рівності держав, поваги прав, властивих суверенітету.

Значну увагу учасники женевського етапу Наради приділили заходам, спрямованим на зміцнення довір'я між Сходом і Заходом. Проблема прав людини, висунута західними державами як ключова, зустріла в гуманітарній комісії опір з боку делегацій соціалістичних країн. Проте й тут було знайдено компроміс.

На завершальному етапі Наради фактично мали місце лише протокольні формальності. 1 серпня 1975 р. вищі керівники 35 країн-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі підписали в Хельсінкі Заключний акт. У ньому визначалися принципи відносин між державами, в тому числі поважання суверенітету й незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів, відмова від застосування сили чи загрози її застосування, невтручання у внутрішні справи. Важливими принципами співіснування держав і народів було визнано повагу до прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею, співробітництво між державами, добросовісне виконання взятих на себе зобов'язань з міжнародного права. Як бачимо, цілий ряд положень Заключного акта мав явно антитоталітарний характер і був спрямований на протидію курсові, який Радянський Союз здійснював щодо країн ЦПСЄ. Інші положення вимагали від соціалістичних держав кардинальних змін стосовно прав та свобод своїх громадян. Компроміси, що стали головним принципом вироблення

Хельсінкських рішень, у перспективі виявилися для комуністичної системи поразкою. "Москва, — зауважував із цього приводу Г. Кіссінджер, — як виявилось пізніше, втрачала від цієї конференції набагато більше, аніж демократичні країни, оскільки в підсумку вона надала всім своїм учасникам, включаючи Сполучені Штати, право голосу в питаннях політичного устрою Східної Європи". І тут головну роль зіграв "третій кошик" — проблема прав людини. Вона підняла, зміцнила і розширила дисидентський рух у соціалістичних країнах, значною мірою надихала горба-човську перебудову, сприяла розвалові комунізму в Європі. Від усіх країн, що підписали Заключний акт, "третій кошик" вимагав забезпечення прав людини, припинення політичних репресій, толерантного ставлення до інакомислячих.

Нарада в Хельсінкі відкривала сприятливі можливості для співробітництва в Європі і світі. Проте тривалий час прийнятий документ не реалізовувався. Для Радянського Союзу та інших соціалістичних країн Європи це означало б здійснити глибоку політичну й економічну реформацію всього суспільства, на що радянське керівництво, зрозуміло, не могло піти. Однак переоцінити чи недооцінити Заключний акт неможливо. Він стимулював посилення боротьби з тоталітаризмом, зростання дисидентського руху у країнах соціалістичного табору. У другій половині 80-х — на початку 90-х років Заключний акт став теоретичною базою формування нової Європи, нового європейського мислення.

Однак у другій половині 70-х років Заключний акт в Хельсінкі не став віхою дальшого поглиблення розрядки в Європі та світі. В цей час відлига почала змінюватися новим похолоданням. Філософія розрядки не була підкріплена структурними зрушеннями. Комуністичний режим у своїй базисній основі, ідеології поведінки не зазнав якихось змін. Причини, що породили повоєнну конфронтацію, не були усунуті. Тоталітарна система у своїй зовнішній політиці живилася пошуком ворогів. Та й Захід не змінив свого попереднього уявлення про Радянський Союз. Ніксон, зазначав Г. Кіссінджер, уявляв собі розрядку у тривалій сутичці. Хоча й був переконаний, що час працює на демократію, оскільки період миру за відсутності експансії посилить відцентрові сили всередині комуністичного світу. Уже в 1975 p., відразу ж

після підписання Заключного акта, стало зрозуміло, що його ідеї не будуть утілені в життя. Усі сторони мали намір використовувати принципи акта вузько вибірково. Для Радянського Союзу важливим був лише територіальний статус-кво в Європі, для американців пріоритетним став принцип дотримання прав людини. Заключний акт як цілісний документ, який належало виконувати в повному обсязі, на 10 років фактично був похований. За такої ситуації всі так звані мирні пропозиції знову перетворилися на звичні порожні декларації. Під їх прикриттям розпочався процес похолодання в міжнародних стосунках, розгорталася небачена досі гонка озброєнь, здійснювалися кроки, що прискорювали сповзання світу до ракетно-ядерної катастрофи.