Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

Після ліквідації удільного устрою в українському суспільстві відбувалися значні зміни. Почате в XIV ст. формування шляхетського стану тривало в XV ст. і завершилося у XVI ст. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про "вивід шляхетства". За нею до шляхетського стану належали нащадки тих осіб, що стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Наступним кроком у цій справі став "попис земський" 1628 р. В ході його проведення списки шляхти після затвердження сеймом перетворилися на основний документ належності до шляхетського стану. Перший Литовський статут 1529 р. перетворив імунітетні грамоти шляхтичів (мали щораз підтверджуватися новими князями) в стабільні правові норми. Він закріплював усі попередні, а також нові права, якими шляхта фактично користувалася. Проведені в 40—50-х рр. XVI ст. люстрації (ревізії) замків і староств в Україні уточнили склад шляхти та її слуг. "Устава на волоки" 1557 р, відносила до шляхти лише "бояр стародавніх*, а решту повертала до станів селянства й міщанства. Нарешті, грамота великого князя литовського 1563 р. затверджувала в межах всієї країни зрівняння православної шляхти з католицькою. Консолідація правлячої верхівки у шляхетський стан відбилася і в назвах окремих груп населення. На середину XVI ст. майже зникає термін "бояри", а вживання терміна "зем'янин" значно звужується. Водночас істотно поширилася назва "шляхтич".

Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Фактично з цього й почалася побудова правової держави. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого лицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту; він міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послом на загальнодержавний (польний) сейм; його життя цінувалося дорожче за будь-чиє. Міщанинові чи селянинові, винному в образі шляхтича дією, просто відрубували руку. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича вважалося таким правдивим і твердим, що у суді прирівнювалося до незаперечного доказу. І горе було тому, хто його порушував. Якщо шляхтич починав займатися ремеслом чи крамарювати або брав участь у крадіжці, його позбавляли "честі" й "привілею шляхетського". Те саме загрожувало й шляхтянкам, які виходили заміж за чоловіків нешля-хетського стану. Великі неприємності чекали на шляхтича, який утік з поля бою. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до нижчих за себе. Стосовно селян, міщан чи купців з вуст шляхти дедалі частіше зривалися зневажливі слова "хлоп" і "хам".

При всьому цьому шляхетство було далеко неоднорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні соціальні групи — дрібна шляхта, середня й магнати. Якщо дрібні шляхтичі мали у власності від одного до п'ятдесяти селянських дворів, то магнати — значно більше. На початку 40-х рр. XVII ст. гетьманові Станіславові Конєцпольському в різних воєводствах належало 18,5 тис; Галині Калиновській — 2,8 тис; Томашу Замойському — 3,9 тис, Яремі Вишневецькому — понад 7 тис. селянських дворів. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше трималася родина найродовитіших українських князів Острозьких; її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи троцького, старости луцького, брацлвського, вінницького та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організовував захист українських земель системою міст і замків, водив свої війська на татар. Його син Костянтин наполегливо відстоював православ'я, намагався спрямувати виступи народних мас проти польського шляхетства і католицького духовенства, йому належить заслуга у заснуванні перших антиуніатських гуртків, а також у відкритті шкіл і друкарні в Острозі. Тільки останній з Острозьких, Януш Костянтинович, відступився від батьківської віри й на початку XVII ст. покатоличився.

Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Його становище протягом XVI — першої половини XVII ст. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл до українського питання. Православне духовенство у складі Великого князівства Литовського підтримувалося великокнязівською владою й значно впливало на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Берестейської церковної унії 1596 р. панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство, яке відіграло зовсім неоднозначну роль у житті українського суспільства. З одного боку, воно здійснювало денаціоналізацію українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого — зробило помітний внесок у національну культуру

України, збагативши її найкращими досягненнями європейської науки та суспільно-політичної думки. Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів, що активізувався на початку XVII ст., до краю загострив конфесійну ситуацію в Україні.

Абсолютну більшість українського народу становило селянство. У XV—XVI ст. в його середовищі відбувалися кардинальні зміни. Насамперед, ліквідовувалися залишки напіврабського становища дворової челяді князів і бояр: раби, "челядь дворова", "челядь невольна" та інші дворові холопи мешкали в дворах панів, працювали під наглядом панських слуг, фактично безправні й беззахисні. Власник мав право продавати, дарувати, закладати й карати їх. Єдине, чого феодал не міг зробити з холопом, так це безкарно вбити. Дістати свободу холоп міг або утікши, або тоді, коли в голодну пору поміщик, щоб не годувати зайвого рота, виганяв його з двору. Той, хто не вмирав з голоду, не замерзав на морозі або уникав пазурів звірів, ставав вільною людиною. Праця позбавлених найпростіших знарядь людей ставала невигідною для феодалів, і вони почали поступово дозволяти, а то й допомагати їм заводити майно, реманент, халупи, сім'ї. Спочатку все це залежало від підприємливості та доброї волі пана. Тільки третій Литовський статут 1588 р. узаконив у масштабах всієї країни наділення холопів землею й перетворення їх на розряд залежних селян. Матеріальне становище й соціальний статус колишніх напіврабів поліпшилися.

По-іншому складалася доля вільних селян-общинників. Вони жили окремими господарствами — "димами". Кілька таких "димів" (родичів або сторонніх людей) утворювали дворища, а ті, в свою чергу, — волосну общину; їй належало верховенство у розпорядженні угіддями общинної території. Вільні общинники мали право на успадковані або наділені общиною землі. В общині існувала кругова порука при виплаті данини й відбуванні загальних повинностей, що робило общинників зацікавленими в успішному веденні господарства й збереженні сталої кількості "димів". Поряд з волосними общинами існували й інші общинні об'єднання. На Волині це "сотні" й "десятки" навколо центрів волостей, міст і містечок, а на Київщині — "неділі", що складалися з кількох сіл.

Волосні общини поступово розпадалися на сільські на чолі з виборними старостами, отаманами, війтами. Але дедалі частіше феодали на власний розсуд самі призначали сільську адміністрацію, ставлячи її таким чином у подвійне підпорядкування. Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками і широко використовувались у судовій практиці. Майже в незмінному вигляді вони перекочували в Литовські статути й стали основою їхніх правових норм. На початку XVI ст. общинні суди дістали назву копних (від копи — сход сільської громади). Правосуддя вершили на спільному засіданні голови дворогосподарств. До їхніх послуг вдавалися не тільки селяни, а й міщани, бояри, зем'яни й князі.

Особисто вільні й економічно незалежні селяни-общинники називалися данниками. Велика кількість "пустошей" (вільних земель) давала змогу вмілому й працьовитому хліборобові розширити ріллю й успішно господарювати. Коли ж він через якісь причини не міг вносити свій пай у сплату податків чи відбувати повинності, то його виганяли з общини. При цьому звільнений наділ передавався іншому общиннику. Винуватцеві залишалося право переселитися в іншу місцину й там, з дозволу сільського сходу та волосного старости, завести нове господарство. Переселенець на кілька років звільнявся від податків і повинностей, що давало йому змогу стати на ноги. Після закінчення пільгових років селянин мусив брати участь у сплаті общиною державі данини натурою чи грошима. Внаслідок роздачі феодалам сіл кількість "денних" селян зменшувалася, погіршувалося й їхнє становище.

За своїм соціальним статусом від них відрізнялися тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їхню користь "тяглу" повинність. Вона зводилася до оранки землі, засівання зерном й збирання врожаю на панських ланах, а також ремонту доріг, мостів, насипання гребель та виконання інших робіт, яких чимало є у сільському житті. Великі князі литовські й польські королі захоплювали самі й передавали "тяглих" селян у підданство іншим землевласникам. Внаслідок цього їхня чисельність зменшувалася, і в другій половині XVI ст. вони практично зникли.

В напівзалежному становищі перебували так звані похожі селяни. Вони вже втратили землі, але ще користувалися особистою свободою. Щоб звести кінці з кінцями, похожі селяни йшли в кабалу до пана, беручи в борг зерно, гроші, реманент, і так втрачали особисту свободу. Таким самим шляхом потрапляли в залежність від пана "підсусідки", "городники", "загородники", "поморники" тощо.

Феодальна залежність селянства поступово переростала в залежність кріпосну. Вона виявлялася в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі. Ці процеси почались ще в першій половині XV ст., насамперед у Галичині, захопленій Польщею. Радомський сейм 1505 р. позбавив галицького селянина права покидати свого пана без його згоди. І таких селян ставало чимдалі більше. Аналогічні процеси, правда, трохи повільніше, відбувалися й на українських землях у складі Литовської держави.

Важливим кроком у закріпаченні селян став "Судебник" 1468 р., за яким посилювалось покарання підданих за непослух, а суд над ними міг вершити сам власник. На початку XVI ст. селянинові було заборонено скаржитися на свого пана. Закони першого Литовського статуту 1529 р. не дозволяли залежному селянинові ("кметю"), відходячи до іншого хазяїна, забирати зі собою майно, худобу, реманент тощо. І це прив'язувало підданого до свого пана більше від усяких інших урядових заходів. Третій Литовський статут 1588 р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. До 10 років перебування під владою феодала "похожий" селянин взагалі не мав права відходити. Щоб дістати відповідний дозвіл, підданий мав відробити стільки років панщини, скільки користувався панською землею, заплатити 10 кіп грошей відхідного (вартість трьох волів або п'яти корів), повернути борги, засіяти землю й залишити своє господарство у справному стані. Строк розшукування втікача збільшувався з 10 до 20 років. Однак, незважаючи на всі намагання властей, значна частина селянства України, особливо придніпровських та лівобережних земель, продовжувала зберігати особисту свободу й у першій половині ХУПст.

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку становила міська аристократія — патриціат, який складався з найбільших багатіїв. Нечисленний, але впливовий патриціат фактично зосереджував у своїх руках всю владу. Другу групу міщанства за заможністю й впливом на вирішення міських справ становило бюргерство — цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу ієрархічної драбини перебував міський плебс — прості ремісники, дрібні торгівці та селяни. На їхні плечі й лягав основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, чистили стави, будували греблі тощо. Крім того, міщани сплачували церковну десятину й мусили виставляти певну кількість озброєних воїнів. Становище міського населення ускладнювалося й погіршувалося у випадках передачі міст в оренду і введенні військ на постій.

На економічний розвиток України XV — першої половини XVII ст. визначальний вплив здійснила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи — Іспанії — занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувало збільшився попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючись в торгівлю із Західною Європою, шляхта виявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою "Устава на волоки". Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділяли їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок відводилися найкращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення пільної системи господарювання. Власник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також "мостова", "візницька", "сторожова" та інші повинності.

За своїми соціально-економічними наслідками "Устава на волоки" мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на власників панських наділів. Запровадження панщини сковувало ініціативність та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували переважно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера — рибою, а ліси — стукотом сокир і голосами людей: це спалювали дерева, добуваючи дьоготь і поташ. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від 3 до 50 тис. пудів зерна. У 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тваринництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних корів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й інших магнатів та шляхти.

Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які суттєво знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витіснятися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно, й поширеним стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а ТО й на одинадцять водяних коліс. Тут мололи зерно, виготовляли крупи, валяли сукно тощо.

Найважливішою рисою промислів XVI — першої половини XVII ст. стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва — попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.

Поряд із промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемиських землях та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри з виготовлення тих чи інших товарів.

Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII ст. з'явилися міста: Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших. Переважно в них жило по 2—3 тис. мешканців. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою міських укріплень. У Волинському воєводстві їхня кількість збільшилася з 68 до 114. Найбільшими містами стали Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15 тис), Меджибіж (12 тис), Біла Церква (10,7 тис). За своїм юридичним статусом міста поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Але дедалі більше міст виборювали самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію власників і в цьому випадку називалися "юридиками". Ремісники, купці та селяни "юридик" не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачували податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.

Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV — на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше й на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15—ЗО цехів. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції.

Фільваркове господарство, побудоване на кріпацькій праці, й елементи мануфактурного виробництва пришвидшили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю прибутків з українського експорту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час збільшувалася. В середині XVI ст. вона становила 17 тис, у другій половині — 78 тис, а в першій половині XVII ст.— до 84 тис. лаштів (лашт — приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней. Протягом червня—липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис волів з найближчих українських земель. Найбільшими експортерами української худоби стали магнати. Лише Олександр Конєцпольський у 1644 р. відправив до Ярославля 500 волів з Корсунщини, а Суходольський в 1646 р. — 220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: "Тепер у нас нема вояків.., зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...".

Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними.

Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний додаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися ненаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

Таким чином, протягом XV — першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Великого князівства Литовського, відбулися значні соціально-економічні й політичні зрушення. Набирав сили процес зміни та ускладнення соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів (станів) феодального суспільства: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва та запровадження кріпосного права.

Література

Грабовецький В. Повстання під проводом Мухи. — Л., 1979. Грамоти XIV ст. — К., 1974.

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 4.

Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — СПб., 1843. — Т. 2.

Дашкевич Я, Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV— XVIII ст.) // ЗНТШ. — 1991. — Т. 222.

Дашкевич Я, Ясир з України (XVI — I пол. XVII ст.) як істори-ко-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. — К., 1993. — Вип. 3.

Заяцъ А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI — першій половині XVII ст. — Л., 2003.

Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV—ХVІ ст. — К., 1993.

Крип'якевич І. Львівська Русь в І половині XVI ст.: Дослідження і матеріали. — Л., 1994.

Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35.

Українська література XIV—XVI ст. — К., 1988.

Українські грамоти XV ст. — К., 1965.

Шабульдо Ф. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУЛІ століття. — К., 1997.

Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—ХV ст. — К., 2002.

Яковенко I. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.