Історія України: підручник

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви своєї автономії співпала з утворенням і розвитком централізованої Російської держави. Після повалення у 1480 р. ординського іга Росія заявляє про себе як про центр "збирання земель Русі". На початку XVI ст. між Росією та Литвою відбулися три невеликі війни, в результаті яких російський цар зумів захопити частину українських земель, що знаходилися в межах Литви.

Зростаючий соціальний гніт, релігійна дискримінація в умовах ліквідації залишків автономії сприяли росту на кордонах українських земель проросійських настроїв. Під владу Росії добровільно переходять деякі князі зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі Бельські, Новосильські, Воротинські, Одоєвські, Шемячичі). А в 1481 р. була розкрита невдала змова Олельковича, Бельського та Гольшанського з метою вбивства короля Казиміра. В 1507 р. вибухнуло антилитовське повстання кн.М.Глинського на Київщині та Поліссі. Велика кількість дрібних княжат з-під Путивля, Чернігова, Новгород-Сіверського з великою охотою перейшли під руку російського царя.

Невдалі війни з турками і постійні сутички литовських військ з російськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то в інший бік, змусили поляків і литовців шукати виходу із скрутного становища.

Передумови для об'єднання Польщі з Литвою. Повстання на кшталт виступу кн. М. Глинського "со товаріщі" давали зрозуміти, що за постатями обурених руських князів маячили фігури московських "збирачів земель руських". З іншого боку, добровільні відходи в московське підданство цілих територій вимагало вжиття заходів з боку литовських властей. Треба було негайно вживати кардинальних заходів, які б, зближуючи руську знать з литовською, разом з тим зближували б обидві їх зі знаттю польською. Це б підготувало грунт для створення міцної польсько-литовської держави.

Досвідчені державні урядовці Польщі тонко і ненав'язливо зайнялися законодавчою перебудовою литовсько-руського суспільства за зразком польського. Литовсько-руська воєнно-служила верства, перетворена за польським зразком у шляхту, була, з одного боку, противагою великим князям. З іншого, новостворена шляхта повинна була тягтися до Польщі, у вірному служінні якій вона бачила б гарантію своїх прав. Створення цієї нової і сильної опори своїм цілям і були зайняті всі Ягсллони.

Отже, цілеспрямована внутрішня політика Ягеллонів вкрай ослабила ті відцентрові сили, що діяли у Південній Русі. Ця політика підготувала грунт для злиття Литовського князівства з Польським королівством. Відсутність спадкоємця престолу у останнього з Ягеллонів Жигмонта ІІ-го Августа (1548—1572 pp.) тільки загострила питання про повну унію, про злиття двох держав, зв'язаних династично в одну могутню державу. Небезпека була в тому, що у випадку смерті короля Жигмонта II Августа повинен був припинитися династичний союз Литви з Польщею. І він дійсно міг припинитися назавжди. Поляків така перспектива жахала. Але литовські магнати були рішуче проти унії. Та полякам вдалося зломити опір литвинів. "Литві були обірвані крила", — як вони потім казали.

За Ягеллонів утвердився механізм централізованого великокнязівського управління. Князівства стали називатися землями, волостями, повітами. Замість князів ними керували намісники великого князя Литовського. Вертикаль влади була простою: великий князь нагорі, поряд Рада. Проф. О. Сфименко стверджує, що соціальний склад суспільства у Великому князівстві Литовському був таким: князі, пани, зем яни, бояри, лицарство, шляхта, дворяни, слуги, местичі або міщани, потім люди чорні — волосні, тяглі, данники, вотчині, путники, бобровники, "похожі" і "непохожі", закладні. А ще ж було духовенство і раби. Все це змушує передбачати, що ми маємо справу зі складним соціальним ладом, який представляє сукупність різноманітних станових груп.

Систему централізованого державного управління завершали "з'їзди земель" або сейми для виборів великого князя. Починаючи з Ягайла, всі Ягеллони видають цілий ряд "земських привілеїв", метою яких було перетворити литовсько-руську дружинну верству — боярство — в шляхту. Тобто бояри наділялись майновими правами, отримували в безумовну власність ті землі, які у них були у власності обмеженій.

Литовський Статут. В кінцевому рахунку на основі "земських привілеїв" був складений Жигмонтом II Августом Литовський Статут — кодекс шляхетських прав, у якому про інші верстви населення згадується лише як про нікчемний додаток до пануючого класу, який зайняв собою всю суспільну арену.

Литовський Статут був виданий в XVI ст. в трьох основних редакціях. Він став одним з найкращих кодексів права свого часу. До цього джерелами права Великого князівства Литовського були Руська Правда і литовське, білоруське і українське звичаєве право. Всі три редакції Статуту стали генеральними правовими кодексами, що регулювали державні і суспільні відносини в Литві.

Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529 р. на сеймі у Вільні, складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272). Вони були об'єднані в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного й господарського права, поруч з постановами державного права. Метою цього кодексу був захист інтересів держави і шляхти, а особливо магнатів.

Другий Литовський Статут, за особливу роль волинської шляхти при його укладанні названий ще Волинським, був схвалений у 1566 році. Складався він з 367 артикулів у 14 розділах і здійснив адміністративно-політичну реформу держави — поділ на повіти, а також розширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, разом з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей кодекс став юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства.

Третій (Новий) Литовський Статут, складений після Люблінської унії, був затверджений Жигмонтом III Вазою у 1588 р. Статут складався з 488 артикулів в 14 розділах і позначився засвоєнням багатьох юридичних понять у наново систематизованому і значно розширеному карному і цивільному праві. Остаточно були закріплені привілеї шляхти і повністю закріпачені селяни.

Всі три редакції Литовського Статуту були написані "руською" канцелярською мовою, що була сумішшю церковно-слов'янської, української і білоруської мов. Дві перші редакції з'явились в рукописній формі, а третя — надрукована у Вільні.

На протязі кількох століть Литовський Статут був основним збірником права в Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був головним джерелом українського права в Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу "Права, за якими судиться Малоросійський народ". На Правобережній Україні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І від 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Литовського Статуту були внесені до збірників законів Російської імперії і зберегли свою чинність в Чернігівській і

Полтавській губерніях аж до 1917 р.

Підписання Люблінської унії. Ще в перебігу засідань Люблінського сейму 12 березня 1569 р. польський король Жигмонт II Август оголосив про приєднання Волинського і Підляського воєводств Литви до Польщі, а 5 травня зробив те саме з Київським і Брацлавським воєводствами. Перед цим королівські урядовці чинили сильний тиск на литовське і українське панство згаданих воєводств, аби вони підтримали рішення короля. Отже, ще до офіційного об'єднання Польщі і Литви польські пани захопили українські землі, що доти входили до складу Литовського князівства. Це й вирішило справу, — литовським магнатам уже не було сенсу боротися проти унії.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського склали у Любліні присягу на вірність польсько-литовській унії і підписали акт, за яким Польща й Литва об'єднувались у єдину державу — Річ Посполиту (Rex Publica) на чолі з виборним королем, що ще раз підтвердило польське прислів'я: "Королем стають, а князем народжуються". Спільними стали сейм і сенат, а також гроші. Польська та литовська шляхта мали право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишались державна печать, герб, фінанси, адміністрація та військо. Фактично, Річ Посполита не була єдиною державою, а скорше федерацією двох держав.

У Великому князівстві Литовському державною мовою була білорусько-українська, а судочинство здійснювалось на основі Литовського Статуту. Треба сказати, що "Руська Правда" справила величезний вплив на розвиток феодального права Великого князівства Литовського. "Судебник" Казиміра 1468 р. і перший Литовський Статут 1529 р. містять в собі багато юридичних норм судового і процесуального характеру, який вони запозичили з "Руської Правди" та польського шляхетського законодавства. Уставні земські грамоти представляли собою в області кримінального і цивільного права подальший розвиток правових норм "Руської Правди". Хоч Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща.

Як до 1569 р., так і після цього в середовищі литовських магнатів і шляхти не було єдності поглядів щодо доцільності об'єднання з Польщею. Більшість середньої і дрібної шляхти Литви підтримувала ідею унії, сподіваючись зрівнятись в правах з польською шляхтою і вбачаючи у спільній сильній державі гарантію своїх прав і маєтностей. Великі ж пани боялися втратити своє провідне становище в економіці та політичному житті Великого князівства. В унії найбільше була зацікавлена польська верхівка, яка прагнула розширити свої володіння за рахунок підвладних Литві багатих українських і білоруських земель.

Цікавою і показовою була та пасивність, яку проявила руська знать під час підписання Люблінської унії. Там на сеймі литовці, бачачи, що поляки наполягають на злитті Польщі і Литви, демонстративно залишили приміщення, де відбувався Люблінський сейм. Поляки ж проголосували за унію, заручившись підтримкою невеликої кількості української знаті. Очевидно, що українські пани не бачили небезпеки у приєднанні України в складі Литви до Польщі. Та, на жаль, ця небезпека проявилась дуже скоро.

За актом Люблінської унії розгромлене Росією в ході Лівонської війни Литовське князівство було змушене віддати полякам Волинь, Брацлавщину (частину Поділля) і Київщину. По суті, майже всі українські землі, крім Закарпаття й Буковини, що належали Угорщині і Молдові, а також Чернігово-Сіверщини, що відійшла до Росії, опинилися під владою польських панів. Виграла від унії тільки місцева шляхта, яку зрівняли у правах з польською. Український народ зазнав після унії ще більших утисків національних і релігійних та феодального гноблення.