Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна — ця бліда копія Лівобережної України: її національні особливості (козацьке військо й полково-сотенний устрій) зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Найперше царський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Краснокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору. Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію — подати цариці колективну петицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле місце в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Протягом 1763—1764 рр. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, що становили більшість населення Слобожанщини.

Одночасно російський уряд вів наступ на самобутній державний устрій Запорожжя. Козацька республіка не мала жодної перспективи не тільки для розвитку, а навіть для збереженості в складі монархічної держави, якою була Російська імперія. Демократичний устрій Січі становив смертельну небезпеку існуванню освіченого деспотизму і вже тим був приречений на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського уряду щодо можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе під боком державне об'єднання, яке у стосунках зі своїми південним і західним сусідами часто не дотримувалось офіційної загальнодержавної лінії; реальність небажаного унезалежнення Запорожжя; недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющі чорноземи Запорожжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання, як це сталося у XVII ст. з Польщею; зосередження на Запорожжі втікачів з багатьох російських і українських місцевостей.

У своїй політиці стосовно Запорожжя уряд діяв за випробуваною схемою: контроль — обмеження — послаблення — ліквідація. Царизм спробував взяти під свій контроль насамперед формування вищих органів влади й через них впливати на внутрішнє життя запорозького козацтва. Ще в 1753 р. він заборонив запорожцям самостійно обирати кошового отамана. Однак нововведення так і не прижилося. Кілька разів запорожці всупереч волі цариці обирали кошовим отаманом Петра Калнишевського, що було розцінено як зухвала непокора і свавілля. Але примусити січовиків відмовитися від споконвічної традиції уряд не міг і мусив до часу з цим миритися.

Набагато успішніше ішов наступ на державну територію і економічне становище Запорожжя. Щоб послабити економіку й ізолювати запорозький край від центральних регіонів, царський уряд оточив його адміністративно-територіальними й військовими округами. У 1752 р. на запорозьких землях поміж Синюхою і Дніпром він утворив Нову Сербію, а наступного року на території південної Потавщини, Донеччини і Луганщини — Слов'яно-Сербію. Простори, які забрали, було віддано для розміщення втікачів від османського ira — сербів, угорців, молдаван, греків, болгар. Поселили тут також кілька тисяч росіян і українців, звівши їх у нові полки. Значну частину Кальміуської паланки уряд передав

Війську Донському. Населення нових округів захоплювало запорозькі ниви, лісові та рибні угіддя. Подеколи доходило до жорстоких сутичок. Козаки проганяли чужинців зі своїх земель, відбирали плуги, волоки для рибальства, інші знаряддя праці, спалювали цілі поселення зухвальців. Поряд з тим запорожці неодноразово просили царський уряд припинити наступ на землі, знести поселення й фортецю св. Єлисавети. З відповідними рішеннями Коша Запорозького в цариці часто бували отаман Петро Калнишевський, писар Іван Глоба та ін. Проте уряд не звертав на це жодної уваги. Більше того, Катерина II наказала відомому історикові, німцеві за походженням, Гервардові Міллеру підготувати довідку про те, що запорожці не мають ніякого права на землі. Крім цього, Міллер зробив бажаний для цариці висновок про те, що Січ взагалі не має права на існування.

Серйозного удару самостійності Запорожжя завдало створення в 1764 р. Новоросійської губернії з центром у Кременчуці. До неї увійшли Нова Сербія, дві сотні Миргородського, 12 сотень Полтавського полків, а також Слов'яно-Сербія. Губернське чиновництво ще більше ізолювало Запорожжя від Гетьманщини й Слобожанщини, призупинило потоки втікачів на Січ і активізувало подальший наступ на козацькі володіння. Значних обмежень зазнала традиційна торгівля запорожців кримською сіллю та іншими південними товарами. Щоб протиставити запорозькій вольниці силу, царський уряд оточив Січ п'ятьма полками, у тому числі Новосіченським, Усть-Самарським, Новобогородським. Поставлені у них гарнізони були готові до збройного наступу на Січ. Наприкінці 60-х рр. Запорозька Січ опинилась у своєрідному мішку. Залишалося лише затягти зашморг, що царські власті вже й збиралися зробити.

Тільки початок війни з Туреччиною у 1768 р. відсунув задумане. У війні найактивнішу участь взяли Запорожжя, Лівобережна Україна і Слобожанщина. У 1769 р. запорожці й місцеве населення не допустили прориву 100-тисячної турецької армії вглиб України. Влітку козаки завдали декількох поразок турецько-татарським загонам у Північному Причорномор'ї, спільно з гусарами ходили глибокими рейдами до Бендер і гирла Дунаю. Особливою активністю відзначався Чорноморський флот Запорожжя. Чорноморська флотилія вступила в бій з турецькою ескадрою на

Дніпрі й перемогла її. У 1770 р. козацька флотилія полковника Третяка розгромила іншу турецьку ескадру на Чорному морі й взяла на абордаж її судна. Запорожці, козаки інших українських земель прославилися при облозі й штурмі Бендер, визволенні Криму, в боях за Журжу, в рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях. Військовою вправністю і мужністю запорожці завоювали в армії таку шану, що стати до їхніх лав мріяло чимало вищого російського офіцерства. Почесними козаками до різних куренів записалися Михайло Кутузов, командуючі російськими військами П. Панін, О. Прозоровський і навіть сам новоросійський губернатор Григорій Потьомкін під прізвиськом Григорія Нечеси. Вирішальні воєнні дії розгорнулися в 1774 р. Війська під командуванням Олександра Суворова розгромили супротивника під Базарджиком, блокували фортеці Сілістрія та Рущук, перейшли через Балкани й загрожували Константинополеві. Турецький уряд мусив капітулювати.

За умовами Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р., Туреччина і Росія визнавали державну незалежність Кримського ханства. Лише в релігійних справах воно й надалі мало підлягати султанові. До Росії відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом, крім невеличкої приморської смуги в районі Очакова. Росія дістала право вільної торгівлі на Чорному морі, а також територіальні надбання в інших місцях північних районів Причорномор'я і Приазов'я.

На останньому етапі війни російський уряд узяв курс на повне знищення Запорожжя. 23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорозької Січі.